Я ріс у маленькому містечку, ви такого й не знаєте, я вам точно кажу, але спогадів в мене лишилось – море.
Я ж про все й не розкажу, я ж всього і не пригадаю, чесне слово, подумайте самі, бо ну як можна згадати море?
Ви можете згадати море? От і я не можу, як не можу згадати небо, як не можу згадати океан, як не можу згадати…
А от те, як я крав груші – те я запросто можу згадати! Той дід був страшно неприємний, але його груші – о, які то були груші!
Рум’яні, соковиті, і страшно солодкі! Їх заносиш у хату – в хаті становиться світло, окрім жартів, ними можна світити у темряві.
Не вірите – то й не вірте, але в одному я з вами згоден: який дурень буде світити грушами, якщо їх можна з’їсти?
Насправді, можна подумати, що ми крали їх – і об’їдались, відпочивали на теплих дорогах, вставали – і бігли по вулицям далі.
Але це було не зовсім так: ми всі, місцеві хлопчаки-розбишаки, місцеві крадії груш, пригощали одну дівчину.
Я не пам’ятаю наших хлоп’ячих ігор, наших хлоп’ячих пристрастей, жартів, ви зрозуміли, та пам’ятаю її – і не забуду ніколи.
Її звали Мелінда.
Мелінда була привітною дівчиною, уважною та любила перекинутись парою слів – ми її просто обожнювали.
Вона була нам всім як мама чи старша сестра – я знав це, бо в мене є і мама, і старша сестра, але не всім з хлопців так пощастило.
Вона прикладала нам подорожник до збитих колін, зупиняла наші бійки, уважно нас слухала, давала поради.
Сміялась із жартів – навіть якщо вони були недолугі, особливо якщо вони були недолугі! Їла груші, знала, що крадені, але їла.
Стікав по вустах солодкий сік, вона прикривалась, коли жувала, закочувала рукав, витиралась рукою.
В мене цей час таким і лишився у пам’яті – солодким і з запахом груш, думаю, в Мелінди він так само смакує і пахне.
Вона носила легкі сукні, часто ходила боса по теплим вулицям, була така тонка і струнка, наче легше од своєї сукні.
Коли здіймався вітер ми тримали її за руки – казали, мовляв, Меліндо, ти що, обережно, вітер тебе унесе!
Як же ми без тебе, Меліндо? Ми тебе не віддамо.
Не дивлячись на наші зусилля Мелінда все ж зникла одного дня: ми це помітили майже одразу, коли груш стало багато.
Вони справді були смачні, але стільки з’їсти ми не могли – все крали з розрахунком на Мелінду, а вона не з’являлась.
Ми так і не дізнались, що трапилось з нею, дорослі відмовились нам щось пояснити, а мама Мелінди тільки плакала, плакала…
За Меліндою почали зникати і інші – хлопчаків-розбишак, які бігають по розпеченому місту, ставало менше.
Звідкись набралось юнаків – майже дорослих, противний дід відкрив крамничку – став продавати груші.
Я дивився на місто, яке раптом почало все забувати, я вчепився у свої спогади, у Мелінду, але їх стрімко відносило в море.
Все пішло не так в той момент, коли вона зникла, я точно вам кажу, здавалось, цього ніхто не помічає, але насправді…
Насправді це всі відчули.
Я теж зник. Правду кажу вам – я працював на того противного діда, який торгує грушами, і одного дня пішов на прогулянку.
Пішов на прогулянку – Мелінда так само одного дня пішла на прогулянку – і просто не повернувся у місто.
Я йшов по полю серед соняшників – і питав, чи то богів, чи то сам себе, чи їх, соняшники, де ж Мелінда?
Адже я сумував – єдиний у місті сумував і, можливо, пам’ятав дівчину, для якої крав груші, які зараз допомагаю продати.
«Подивись на сонце: воно підкаже, де шукати Мелінду», – почув я голос, не знаю, чи десь здалеку, чи зовсім близько.
І я, чесно, не думав, хто то каже: бог, демон, соняшник, я просто подивився, просто задер голову вгору і подивився.
І застиг я на роки і століття в золотому, німому захопленні.
Поезіє, сонце моє оранжеве, щомиті якийсь хлопчисько відкриває тебе для себе, щоб стати навіки соняшником.
І я, столітній хлопчисько, шукаю Мелінду, яка зникла в рядках поезії, яка загубилась серед древніх мітів.
Тримай мою руку, Меліндо, я запрошую тебе їсти груші, красти їх хоч в самої вічності чи купувати в противного діда.
Я вірю, що одного дня ти пройдеш по моєму полю соняшників. Я чекаю тебе у своїй поезії.