З ран на ногах Афродити крапала кров – і ставала найгарнішими в світі квітками, яким згодом дали ім’я – троянда.
І ніхто не міг бути рівним з трояндою у красі і величності – навіть її рідна сестра півонія, пихата маленька півонія.
Ніхто не міг бути рівним, але, відверто кажучи, ніхто і не намагався. Окрім, звісно, сестрички-півонії…
Сестро! Я шукала тебе по всьому саду – який же він в біса чарівний, якщо в ньому немає Троянди?
Я дивилась всюди – була досить порожньо, лиш якась смаглява жінка ходила, мов тінь, я не встигла з нею заговорити.
Я питала саму Весну, вдивляючись в її нерухому маску: де моя сестра, добродійко? Де Троянда в цьому саду?
Весна головою хитала – так я і дізналась, що тебе немає; так я і дізналась – я перша Півонія в цьому саду.
Сестро! Як тільки можливість з’явилась – я одразу, одразу вниз, в ще прохолодний і геть не квітучий світ.
Я не чула твій голос, хоч і була абсолютна тиша, я не бачила твій тонкий стан, хоч було абсолютне світло.
Як мисливський пес я заривалась носом у землю і намагалась відчути твій запах – але в мене вимкнулись всі чуття.
Смикав вітер мене за легку сукню, плутав і без того заплутане волосся, від дощів проростали кущі моїх квітів
і кущі меланхолійних, сумних думок.
Сестро, я ніяк не могла зрозуміти: чому Весна обрала мене, а не тебе, чому не могла прийняти інше рішення?
Лишити нас на землі обох, забрати обох, в неї великий сад, все більше і більше квітів стає, а тебе все немає.
Я часто думаю про наші дні – дні життя просто квітів, наші проблеми і сварки, мої дурні спроби стати кращою од тебе.
Стати кращою од тебе замість того, щоб бути просто собою: я не помічала, як мене люблять насправді.
Сестро… Чи не тебе я бачу перед собою?..
Весно! Я молю тебе – ось вона, моя сестра, дивись, я відчуваю душу самої Троянди у цьому кущі.
Я кидаюсь на неї з обіймами – бачиш, вона рве мою сукню, ранить мені передпліччя і груди до крові.
Я знаю, ти стоїш у мене за спиною, добродійко, доторкнись до куща – перетвори троянду на Троянду, на янгола.
Хай вона буде замість мене – хай я розквітну кущем найсумніших півоній, які і сум-то не усвідомлюють.
З ран Півонії крапала кров – і стікала по стеблам її старшої сестри-квітки, просто падали в землю і безплідно зникали.
Весна бачила свою квітку-янгола і дивилась на неї з-під нерухомої маски, ховала руки у великі рукави.
Комусь судилось бути на небі – нести службу янгола, а комусь – бути з людьми. Бути з людьми – до смерті і свого
воскресіння. Так задумано самим Всесвітом: перетворюється кров Христа чомусь на троянди,
а не півонії.