Зі смерті народжені квіти – з кісток ростуть яскраві чорнобривці в далекім, затишнім кутку саду.
Не стали б квітами на чужині – тільки тут, дочекались, рідні, повернулись в сестриних руках сюди, додому.
На себе геть не схожа – бліда сестра, схудла, від того здається вище, ніж була, кістки покійних – у землі в саду
та від сестри, живої, немов самі кістки лишились теж.
Зі смерті народжені квіти – чорнобривці, маленькі вогники надії, маленькі свічки пам’яті – сяють й сяють.
Відцвітають.
Бліда Весна торкається руками мертвих квітів – ти станеш янголом, мій Чорнобривець, найгарнішим
чорнобровим янголом надії.
В цих чорнобривцях – пам’ять про страшне, страшне настільки, що те не розказують: лише легендами
переповідають.
Юнак встає – стрункий і гарний, рум’яний, і очі – палаючі вогнем надії та життя, Чорнобривець чорнобровий!
Він усвідомлює: як і всі янголи, коли народжуються, щоб нести в світ життя – його потрібно усвідомити спочатку.
Відцвітлий янгол.
Зі смерті народився, щоби жити і померти для нового воскресіння: вся пам’ять в ньому, народжений, щоб не мовчати.
Говорити.
Він дивиться – Весна ховається в просторім балахоні, чи то така сорочка, чи сукня не з її плеча. Весна ховається за маскою.
І мовчки янголові руку простягає: пішли зі мною в сад.
«Чекай… Весна?» – до неї каже Чорнобривець. – «Подивись на мене ще раз. Я знаю твої очі, Весно».
Ніхто й ніколи не бачив ту саму Весну без маски, ніхто не може її знати – впізнавати, лише вона.
Це її гра.
Чорнобривець – янгол пам’яті й надії, то благословення чи прокляття – пам’ятати все, тож він звертається до Весни:
«Я точно пам’ятаю твої очі. Не раз вони дивилися на мене. Зніми, будь ласка, маску. Зніми, будь ласка, маску,
бліда сестро».
Тільки перед Чорнобривцем.
Весна знімає маску – показує обличчя, бо від нього приховувати те не має сенсу: він здогадався, ще б він не впізнав сестру.
Вона цього не робить зазвичай: не стане сили нікому в лице самої смерті зазирнути, та Чорнобривець… Чорнобривець,
що він, врешті-решт, не бачив там?