Ще рано, щоб чарку рому випити у барі, але вже пізно, щоб піти в бібліотеку: стою із бритвою в кишені на ґанку барбершопа,
така недорога, але вже глянь на неї – небезпечна!
Щось ніхто сьогодні не хоче бути перехожим: когось лякає те, що буде дощ, когось лякає те, що зараз він не йде, отак і маємо –
порожні вулиці, вологі тротуари, і небо хмуре – як те засмучене дитя.
Побачив, не інакше – дивом, ту руду, що переходила дорогу на перехресті, високі в чобітків підошви – щоб вище здатися,
волосся в коротеньких косах – слабкі такі, заплетені не щільно, навмисне наче неохайно, і головне – кепка, клітчаста,
як в таксистів, але якась така, більш витончена, стильна.
Побачив, не інакше – дивом, ту дівчину у розстібнутім пальто, і зупинив її: «вибачте, у вас не буде папіроски?».
Вона спинилась, і очі підвела на мене – такі великі і блискучі, і в погляді ховалась глибина, яку раптово захотілося пізнати.
«Буде папіроска», – каже. – «Дам, якщо тюльпанчик з клумби зріжеш».
Низький, але гучний та чистий голос – з очей я погляд перевів на її губи, та не за рухами я слідкував: знизу, справа, чарівна родимка,
я так деталями не причаровувався вже давно, напевно… Рік чи щось таке.
Тюльпанчик з клумби каже! А я і не помітив, що вже квітнуть, дійсно: червоним полум’ям немов горіла клумба,
вологі пелюстки яскравих квітів. Я бритву витягнув з кишені, відкрив, подивився, чи ніхто не йде, не бачить – і зрізав!
Будинки навкруги пихато дивляться на мене порожніми зіницями віконних рам, сліпі чудовиська з бетону й цегли.
«Тримай тюльпанчик», – кажу. І в пальці їй вкладаю квітку, вона так спритно і грайливо у пальцях крутить стебло, танцює квітка,
і хоровод ведуть її червоні пелюстки.
Чекаю папіроску, аж як вона до мене каже: «а поцілуй мене».
І пальцем вказує на губи, мовляв, так-так, от сюди. І кепку поправляє вже – аби не заважала.
«Отримаю чи нє я папіроску?» – питаю. а вона мені у відповідь: «цілуй, кажу, не пошкодуєш».
І близько так до мене підійшла: я відчував її тепло, вона, напевно, прям гаряча, або ж ховає десь в кишені сонечко,
бо щось на небі його другий день не видно.
Вона вся пахла квітами – немов вона сама тюльпанів клумба, немов вона – хазяйка всіх солодких запахів всіх квітів
чи авторка підручника з граматики їх мови.
Як водиться – заплющив очі, і, ну, вустами до вуст її припав, хоча спочатку так хотів, легенько типу чмокнути – й на тому все.
Та мене наче теплим, ніжним вітром обдало, розсіялось похмуре надвечір’я, побігло сонячне тепло, як зграйка прудких, малих зайчаток,
і – по кущах! Калюжі стали наче чисті дзеркала: яка там папіроска, я хочу мати селфі з цією… З цією от рудою, в розстібнутім пальто.
Здається, серце калатало, і в мене, та і в неї, але я чітко зрозуміти того не міг, бо тілом, тілом, уявіть, я відчував, як зеленіє та росте трава.
Мені спочатку здалось – я здурів, потім здалося, що взагалі – пробачте, закохався, але вже через мить я зрозумів все:
ця дівчина, ці коси, блискучі очі, чобітки, «тюльпанчик зріж»… Весна! Хотів на талію покласти руки – і близько-близько притиснути до себе,
та не вийшло. Хотів за руку хоч потримати, але лиш сплелися пальці лише з холодним повітрям надвечір’я.
Хмурить небо брови, а вона – сміється! Я чую її сміх дзвінкий, вона і близько, і далеко, і високо, і низько.
Стою як дурень – з папіроскою в зубах на ґанку барбершопу.