Умивайтесь, сонечки рожеві, мої малятка чарівні – казала, та з фляги собі на пальці лила прозору, чисту воду.
Не хочеться так рано прокидатись, а ранок справді – ранній-ранній, так, вже не ніч, але ще тихо – по-нічному.
Шепоче дівчина – пора вставати, добрий ранок, добрий ранок моїм маляткам дивовижним, і дійсно – квіти чують її голос,
і прокидаються. Ехінацеї! Рожеві, юні, всі в росі, ще заспані такі, поцілувала б кожну, був би час, аби ж був би час.
У крокси взута вона крокує сходинками тиші, яку лишила їй велична ніч: така доросла, янгольська хода, а хочеться – ви знаєте –
як мала дитина: стрибати через одну чи дві, а вниз – то з’їхати перилами.
Про те, що не по статусу таке робити, нагадує вінок, який отримала в чарівному саду: рожево-кришталеві квітки ехінацей так давлять скроні,
та старші квітки їй сказали, що звикаєш.
Світанок вже відблискує на нігтях – рожеві промінці, сонце прокидається, як квіточка ехінацеї, та насправді – всесвіт дивний,
може воно і справді нею колись було.
Вона – була. Вона – Ехінацея, жива квітка з загадкового, чарівного саду, в який прийшла так несподівано й раптово.
Малятка дивляться на неї, як йде вона від них, їх янгол, їх янгол – світанкові крила, їх чи то няня, чи навіть – неня.
Ехінацея ловить власні сльози зі спритністю, як ловлять східні майстри мух бамбуковими паличками.
Того у флязі й така вода прозора, а кажуть – квіти-янголи з садів чарівних байдужі і не плачуть, кажуть – всемогутні.
Ехінацея знає, що її малятка, про яких вона так дбає навесні, чиї обличчя умиває, кого так ніжно будить і ввечері кому казки розповідає –
вони відквітнуть. А відквітнути це гірше, ніж померти.
Прокинулась Ехінацея живою: серед поля відквітлих й мертвих квітів, і хоч змінилось її тіло, подібним стало до людського,
пам’ять – ще була жива.
В Ехінацеї пелюстки – вже волосся – на голові встало дибом, і щось всередині стебла, у грудях чи у животі, так стиснулось –
немов зірвати її хоче невидима і наполеглива рука.
Ехінацея плакала. Весна, обличчя заховав під маскою, стояла в неї за спиною і заспокійливо тримала руки в неї на плечах.
Весна. Хазяйка саду чарівного, дивовижного, і майже райського. Пішли, моя квітка, мій янгол, я проведу тебе в вічність.
Ехінацея іноді жалкує, що пішла: тісний кришталевий вінець тисне на скроні, що крихкі, наче юний бутон.
Вона б воліла лишитись серед мертвих тіл квітів – вона досі не відділяє ані себе від них, ані їх – від себе, так, вона б воліла лишитись,
але бачить своїх маляток, що живуть у цій прохолодній весні, бачить, для кого Весна зробила її своєю квіткою-янголом
і живе, і квітне, взуває крокси – і спускається на землю з чарівного саду.