Весна – наче відьма, жриця вуду, чаклує, кодує у маленькі квіти бузку страшне прокляття.
Невинно-кучеряві суцвіття, цнотливо-солодкий запах, він сам не підозрює, про що він, хто він, навіщо він.
Бузок означає перше кохання, і справді – так воно й виходить: чи то чари відьми-Весни, чи то задумано самим Всесвітом,
та даруєш ці квіти тій людині, яку потім гордо зможеш назвати «перше кохання».
І той випадковий дотик – коли передаєш з рук у руки – той випадковий дотик вартий всього на світі, це не здається –
воно так і є. Коли вічність раптом обернеться на попіл, а сонце лусне, як лампочка в гаражі – в тебе лишиться тільки це:
або зникнеш назавжди, або лишишся привидом, що вічно дарує квіти бузку і торкається до прозорого, чистого, першого
кохання.
Весна дражнить коханців й коханок, яким вночі до крові кусала губи: пропонує загадати бажання і поцілунком зірвати
п’ятилисну квітку бузку.
Та скільки б я не загадував, щоб вона лишилась бодай на хвилинку – бажання не збувалось, лишався тільки
заціловано-бузковий присмак у роті.
Це ж треба любити так і так пробачити її з кожним поверненням, кожного разу знову і знову підставляючи їй вуста –
вкусить же, знаю, відчую смак власної крові, аби ж – не бузку.
Переплелись невидимі нитки значень у квітках: щільно до значення «перше кохання» прив’язане «розставання»,
і не стерти ці невідомі магічні руни.
От і виходить – страшне прокляття бузку, яке створила відьма-весна. Бузок – білий і чистий, мов перше кохання,
світло-фіолетовий, наче печаль.
Бузок – це квіти того кохання, яке тобі не судилося зберегти, але яке судилося пам’ятати усе життя.
Страшне прокляття. Весна кожного разу приходить до мене з букетом цих квітів і мовчки ставить у кришталеву вазу.