Він знімав шовкове кімоно і розплітав косу: заходило сонце, а по факту – виходило з його квартири, не лишаючи по собі світла.
Чути тишу іноді краще, ніж чути клацання вимикача, так думав він, і дивився не в дзеркало, а кудись убік.
Шурхіт шовку по шовку шкіри – аж до мурах та електризації волосся на тілі, до відчуття і згадок дотиків чужих рук.
Спиною відчуває – холодні протяги приходять замість промінчиків сонця в кімнату, мовчки дивляться одне на одне.
Ще не темно, але вже чомусь сумно.
Він схожий на янгола, схожий, та такі як він не бувають янголами, але не бувають й простими людьми.
Він схожий – не більше, не менше, – на божого сина: його так і хочеться цілувати, цілувати, мружачи око.
Вуста його – в сумній посмішці, чи то він посміхається дзеркало, чи самій темряві, що заходить в кімнату.
Вуста його – цілувати, цілувати і цілувати, зривати за цілунком цілунок, як ромашки у полі, збирати в букет.
А далі не страшно й вішатись.
Він переодягається – бере з дивану футболку, яка явно йому не по розміру, вдихає, немов нюхає квіти.
Футболка – вся в маленьких ромашках, ну назбирав же хтось букет, або та людина щаслива, або вже з простреленим серцем.
Він вдягає – і як же йому пасують ці прості квіти, хоча, здавалось, йому в жодному разі не пасуватиме щось просте.
Ніхто і не знає, як він любить ромашки: він чомусь не здатен ані зізнатись комусь, ані собі пояснити, що такого в них.
Він так думає. Весна знає.
Але Весна не дивиться у вікна його квартири: вона відвертається і один за одним викидає букети з білих квітів.
Весна не розмовляє з Ромашкою: в її саду взагалі немає такого янгола. Але не значить, що не було.