Час засинати, орлики мої, лягати спати, такі, ви знаєте, холодні ночі – закутайтесь щільніше, а я на ранок повернусь з теплом.
Так Аквілегія казала своїм чарівним діточкам – вже довгі дні, але коротка ніч то все ще ніч. Приходять янголи як раз із саду
до своїх малих, щоб вкласти спати.
На сходах Аквілегія зустрілася з Ехінацеєю, із Чорнобривцем, це ті, кого вона впізнала – вона ж її навряд. Незнайомка,
вона все чує – її звуть незнайомкою.
Весна зробила янголом її і не пожалкувала: дійсно, Аквілегія – турботлива, дбайлива, дуже чуйна. І краще всіх
знаходить спільну мову з квіточками.
І гірше всіх вона знаходить спільну мову з янголами – у кожній бесіді вона чужинка, у кожнім діалозі. Її ніхто не знає,
вона по факту теж, бо лиш спостерігає.
Здаватись може, що квіткам-янголам насправді добре – жити у мовчанні й говорити десять слів на тиждень. Вести розмови
тільки зі своїми, не відкривати світи інших.
Але – лише здаватись, як лягають спати – весь нездоланний, невимовний сум росою покриває чарівний сад Весни. Найголосніше
плаче Аквілегія, немов в надії, що почують.
Але ніколи квітка-янгол не спинить плач якоїсь іншої: сама Весна задумала їх так, якась трагічна сутність в них. Аквілегію
цілує в щічку малятко-квітка перед сном.
Вона їх називає «орлики», а вони їй кажуть, що вона нагадує ельфійку – та що там, цілу королеву ельфів! Сміється,
і сум в очах зелених розчиняється на мить.
Вечоріє – і Аквілегія сідає почитати своїм діточкам, своїм маляткам книжку: вона читає тихо і все тихіше стає згодом. Майже шепіт,
рядки останні вимовляє лиш вустами.
Вже сплять малятка-аквілегії, вже ніч, беззвучно закриває книжку – і злітає у чарівний сад Весни. На ранок знов повернеться,
розбудить квіточки, умиє їх росою.
Це надихає, правда. Але вже душать сльози – яка самотність і печаль в саду Весни, чарівний, звісно, та хто сказав, що чари добрі?