Мелінда розкладала ряску на поверхню води: за традицією, чи радше правильно сказати вже – за звичкою,
як і щороку то буває.
Вона не сумнівається (не сумнівається?), що жива, здорова і існує досі, але колись для неї, і не тільки, будемо чесні, для неї
ряска на поверхні води була підтвердженням того. Була єдиним підтвердженням того, сумніви – це страшно.
Ні, не корона, створена ювелірними пальцями старої жаби, не обійми, поцілунки, холодного царя боліт, не трон, не влада,
не власний плач, розчинений у товщі каламутних вод, а ряска – ряска на поверхні.
Хтось дивиться на неї – відчула раптом, відчула раптом погляд чиїсь на своїй красі: ні, не на холоднім тілі, не на вологому волоссі,
а на тій красі, яка лишилась у міті вічності.
Мелінда занепокоєно, стривожено, подивилась довкола: самотній берег, мовчазна вода, ввічливий спокій дерев – тут вітер не гуляє,
немає поглядів весни, хоча, безумовно, вона десь тут, але ну зовсім не настільки близько, не настільки.
Аж як помітила – нарцис! Все дивиться юнак, обернений на жовту квітку, у відображення в воді.
І похапцем, немов крадій, на неї поглядає.
Зі співчуттям вона на нього подивилась: старий знайомий, щоб там не було, який помер у неї на очах.
Знайомим, власне, тільки після смерті й став, так прикро, вона б із радістю з ним познайомилась, коли той був живим.
Вона б із радістю з ним познайомилась, коли б вона жива була – крізь пальці на поверхню падають маленькі, зелені цятки ряски.
Рукою помахала квітці – та кивнула коротко у відповідь, з ним діалоги тільки так от вести, і тільки про щось таке сумне,
меланхолійне. Ближче підійшла: у відображенні води не квітку видно, а його людську подобу.
Мелінда посміхається, зітхає – милується красивим юнаком, який тепер живе у відображенні її води; його не торкається ряска –
і він ніколи не складе компанію у ритуалі розкладання.
Милується – бо більше нікому, якби ж Мелінда мала голос – покликала б давно відсутню німфу Ехо, вона за нею скучила, насправді.
Що може те і робить для нарциса – приобіймає струнку квітку, та дивиться юнак лише на себе, і очі в нього – сумні-сумні,
сумніші за пелюстки. Журба весняних днів – Мелінда гладить воду, де розкладає ряску, і їй – самими вустами – каже:
«ти теж у мене гарна. Ще знайдеш очі, в яких собою помилуєшся». Вода цілує, лиже та прохолодою, як кішка, кусає пальці королеви.
Мелінда каже компліменти їй, а не нарцису, бо знає, хто їх по-справжньому оцінить, кому вони по-справжньому потрібні
і хто їх дійсно прийме.