Я прокинулась серед весняної ночі, та весна для мене – наче суцільна ніч, то мені і здалось, що прокинулась просто – серед весни.
Небо кольору холодного, подвійного еспресо – рештки пінки ховають зірки, осідають хмарами, місяць розчиняється цукром.
Зламаний стік – зламаний стовбур дерева, ніч бадьорить – так не має бути, це неприродньо, неправильно, та хто я така, щоб судити.
Я тихе безсоння під теплою ковдрою, я слухаю потяг, що колесами стукає десь далеко, і моє серце у грудях – стукає теж,
як не зайве, мені хочеться думати, а його запасне колесо.
Сповіщення підсвічують екран: ютуб, інстаграм, джимейл, новини, «точку доступа вимкнено – немає підключених пристроїв».
Я почала тобі довіряти так випадково й необережно, я почала раптом так необачно тебе пам’ятати – спільні спогади страшна річ.
Я кидала тобі таке, що кидають не кожному: номер пейджеру, стаціонарного телефону, факс і поштовий індекс.
Раптова довіра – раптова довіра з бажанням говорити з тобою у всі можливі часи і пожити хоч трохи там,
де ніколи не жили і не могли жити.
Раз немає майбутнього – най буде хоча б минуле, та все одно боліти буде в теперішньому: чого не врахувала – того не врахувала.
Пахне кавою ця чорна весна – ти схожий на Генрі Міллера, тобі те казали? Я кажу: бо його я теж не читала, хоч і дуже хотілося.
Замість місяця в мене екран телефону – він світить мені на обличчя і підсвічує його, як ті хмари: буде дощ – дощ щоночі,
(а весна безкінечна ніч).
Я почала тобі довіряти – так випадково й необережно, аж смішно з себе! І той сміх перетворюється у приступ кашлю:
аж напружується прес і болять легені.
Я почала тобі довіряти – і моя до тебе довіра
проростає ірисами у легенях.