Ми побачимось в ніч, коли розквітнуть каштани – ми розквітнемо разом з ними, ми вперше вберемось у біле.
Хоч тримаємо за руки різні міста, обіймаємо різні країни – в якім закордонні не були б, які б виміри не досліджували –
в ніч, коли розквітають каштани, ми ступимо на алеї, геть різні нехай, та зустрінемось – невинні, як вперше,
неціловані вдруге.
Наші орендовані квартири, наші готелі, фешенебельні хостели, таргановані гуртожитки – не чекайте нас,
застелені зранку ліжка лишаться застеленими до ранку.
Заплановані сни не насняться, наполовину порожні графини не стануть порожніми повністю, хіба що побачимо їх
наполовину повними – як повернемось.
Квітки каштанів світять свічками – вказують в темряві шлях, вивчений нами шлях, ти його намагалась забути, правда ж?
Бо я – так. І нам соромно, соромно, дуже соромно: вийшло забути, не вийшло не пам’ятати, вбрані у білі –
ми каштановий квіт, ми народжені ним, ми ним зв’язані, ми створені бути долею одне для одного – та виявились
занадто сильними та волелюбними.
Каштановий квіт – нам судилось бути кращими із закоханих, та навмисне йому, з голосним сміхом та зі знущанням над його
потойбічними планами, ми стали одне для одного чимось більшим: чимось більшим за симпатію, за кохання, за долю.
Незабутні ночі з каштановим квітом – аж Весна відвертається, припиняється, коли бачить наші обійми: рука в руку –
і алеї лишаємо кроки.
Ми побачимось в ніч, коли квітнуть каштани – в палкій пристрасті, наче в танцю, притиснимось спинами до дерев: то ти, то я,
як наш сміх не розбудить людей у будинках довкола – то хай прокидаються від наших цілунків.
Ми побачимось в ніч, коли квітнуть каштани – а на ранок розчинимось у туманах та росах, а на ранок опинимось там,
де ніколи одне одного не віднайдемо. Де не віднайдемо
навіть самих себе.
Та каштани – каштани! – обов’язково розквітнуть ще.