І чому ж весна знову вказала тобі шлях до моїх снів? Я думав, що достатньо не бачив тебе – помилився.
І знову заради того, щоб опинитись поряд з тобою, переходжу дорогу на червоне світло, хоча хто сказав, що опинитись дорівнює бути?
Дурнуваті хованки серед кущів магнолії: вона квітне зазвичай поряд університетів чи в парках, там, де весняне мовчання фонтанів.
Знайти тебе завжди вистачало сил: навіть з мільйону кущів магнолій я б обрав той самий, де сховалась ти.
Загубити тебе теж, як виявилось, сил вистачило. Міг би і не перевіряти – жити в святім незнанні.
І чому ж весна знов принесла в моє сновидіння солодкий запах цих квітів? Воно і без того солодке, дякую.
Тепер, правда, раптом стало гірким. Я дивлюсь на твої кишені – чому тримають за руки тебе вони, а не я?
Толку триматись за руки, кажеш, все одно ж ти зараз прокинешся, я ж тебе знаю, та я наполягаю: давай.
Долоня волога від поту – як завжди, але ніжна, як квітка магнолії після дощу, я тримаю тебе – відчуваю.
Прийшла до мене у сон – думала, буде холодно? Вдягнена в кожану куртку, і обличчя червоне – тобі ж жарко, сонце.
Прокидайся вже, я не знаю, що тут роблю, прокидайся – не дай бог почнемо цілуватись.
Але бог ніколи не вказував нам, коли починати цілуватись, а коли ні: не має влади над нами і зараз.
Я думав – прокинусь, але ще довго-довго дивився тобі просто в вічі, мовчали – згадували смак забутих поцілунків.
Мені навіть здалося, що все насправді.
Сон розсипався пелюстками магнолії – розтанув на моєму ліжку. Весна, я не знаю, навіщо ти знову вказала їй шлях до моїх сновидінь, та…
Зроби все, щоб вона більше ніколи в житті
його не забула.