Мелінда зачаїлась у кущах, хоча спочатку це у плани не входило: присіла, щоб сандалі зав’язати, а гілочка за тугу косу так – смик,
то ще й затрималась, щоб її переплести в таку ж саму, тугу, красиву і блискучу, навіть краще, ніж була.
Тихо й прохолодно тут, в кущах, Мелінда й сіла посидіти: розправила сукню, зігнула ноги, дістала книжку з віршами – такими ж гарними,
як і вона сама. Мелінда! Поезія жива, вона немов народжена не для того, щоб жити це життя, а щоб жити вічність,
щоб бути текстом міту, але такого в дзеркалі не видно, таке самому чи самій ніколи не відчути, це видно лише зі сторони і лише досвідченому оку.
Мелінда зачаїлась у кущах, хоча спочатку це у плани не входило, але так сталось, що вона тепер підглядає, підслуховує чиюсь розмову.
Чиюсь! Чи не зрозуміла ти, Меліндо, що перед тобою – німфа? Достатньо близько, щоб відчути її запах: солодко вітер підганяє його до тебе,
ти знаєш, як пахнуть німфи, Меліндо. І як виглядають: жодна інша жінка не виглядає настільки гармонічно у своїм зв’язку з природою,
їх з природою тіла зливаються у пристраснім, але такому чистому коханні. Так кохатись можуть лише дві жінки. Меліндо, ти ж розумієш, так?
Мелінда червоніє, коли бачить німфу, день спекотний і без того: куди ж ставати ще спекотніше, майте совість як то кажуть.
Чиюсь! Чи не впізнала ти, Меліндо, що цей високий, сильний чоловік – Геракл? Він пахне потом та пригодами, та ти достатньо далеко,
щоб це відчути. Тому ти бачиш його просто – здоровим, міцним та трішки брудним, його розумні очі вивчають німфу, він задумливо чухає бороду.
Запахи, тіла, вас всіх однаково обіймає сонце, і ти не відчуваєш, Меліндо, що робиш щось погане: взагалі, хто згадує такі дрібниці в мітах, правда ж?
До того ж слів не чутно, але ти бачиш, як рухають вустами: то німфа, то Геракл, то ти сама, і ваші губи – ваші губи!
Такими губами цілувати тільки сонячні промінчики або руки матерям, настільки ви прекрасні, правда, от настільки.
Геракл йде – і німфа очі руками закриває, вона так плаче, що готова закричати, а Геракл йде – все далі, й далі.
І німфа вигинається в спині, Мелінда від жаху прикриває рота, щоб самій не закричати, здається, чутно, як хрустить хребет нещасної красуні.
Безпомічно тримається за живіт – аж в Мелінди щось всередині крутити починає, їй боляче, і хочеться на допомогу поспішити,
але що зробить проста людина, коли у неї на очах відбувається міт?
Мелінду нудить: вона дивитись припинила і відвернулась, пекло горлянку та гірко було в роті. Розійшовся навпіл живіт бідної німфи:
і ребра перетворилися на пелюстки, усе її нутро заповнила якась чарівна й невідома квітка, якої Мелінда не бачила до цього.
Стебло лізло з рота: німфа водночас помирала і народжувалась. Помирало тіло – лишалася її краса. Бліда Мелінда довго не наважувалась підійти
до новонародженої квітки.
Схилялось сонце до заходу, вітер читав вірші і вчив для себе чергову мову. По пояс у воді стояла дівчина Мелінда, руками тримала листя
вустами, нахилившись, цілувала пелюстки латаття. І сльози капали – сльози ряскою ставали. Латаття пахне тілом німфи.
А цар болотний задумливо спостерігав. Він вже віддав наказ старій жабі-ювеліру, щоб та корону готувала для його нової
королеви.