Здається, що вона єдина в Дюссельдорфі володіла мовою жестів, вона та її глухий чоловік на ім’я Фріц, що був хазяїном тату-салону.
Вона у нього працювала, її життя не дуже й змінилось після того, як одружились: вона татуювання як робила – так і робить.
Допомагає зі спілкуванням, веде якусь документацію.
Вони не сваряться – так, навіть на мові жестів – вони спокійна і, буквально, дуже тиха пара. Її влаштовує це:
нехай хоч хтось не знає, як вона кричати вміє, хоч на когось нехай не діє її характер вибуховий, лише тому вона себе в руках тримає,
що це не матиме жодного сенсу.
Вони не сваряться – так, навіть мовою поглядів – хоча там видно, вона, і він, їх очі темні, як небо в травні перед грозою.
От-от – і блискавка, одна, ще одна, але – вони спокійна і, буквально, дуже тиха пара.
Одного дня салону двері відчинились – і дівчина зайшла, погода в Дюссельдорфі – казка, вона була у шортах та колготах.
«Записана до вас, татуювання на нозі, ескіз – ось», – і показала квітки іпомеї. Фріц подивився на дружину, дружина – на нього, і жестами спитала:
«ти ж теж її згадав, так? Та ж сама дівчина, татуювання – теж, ескіз знайомий, і навіть місце, куди зібралась бити, була в нас рік тому».
«Два. Чи три», – Фріц жестами показував. – «Ми ще з тобою вирішили, що нам здалося і того не може бути».
«Пробачте, щось не так?» – спитала дівчина. Вона дивилася на жести якось так, із розумінням, наче теж цю мову знає.
«Все в порядку, тільки… Скажіть, дурне питання звісно, та чи не били ви таке ж татуювання рік тому?». Чи два, чи три, додав Фріц жестами.
«Авжеж робила!» – дівчина посміхнулась, що татуювальниця аж розгубилась. Так щиро, просто і відверто, що якось вже незручно далі ставити питання,
типу, куди поділося татуювання.
«Ви така дивна, чесно», – продовжила дівчина, – «квітки ж в’януть та зникають, а потім – виростають знов, щоб зникнути, і так по колу».
Що відповісти їй – хто б знав, таке химерне щось і дивне, то треба просто її вести і робити, що попросить,
але дівчина раптом заговорила далі:
«На ногу набиваєте, і далі – воно квітне та розростається по тілу. В обійми талію бере, повзе на груди і зупиняється на шиї. Я з іпомеї на своєму тілі
насіння щоосені збираю. Із нього можна класні родимки робити: я їх дарую лише близьким й важливим».
І вона дістала з кишені мішечок, де справді були маленьке, чорне насіння квіток іпомеї, протягує, каже беріть,
он, чоловіку вашому дуже гарно буде з мушкою як в Мерілін Монро.
«І ви собі візьміть, наприклад на руці вам родимка піде. У вас такі чарівні руки! Хто ж ще так може тату зробити, щоб воно ожило?»
«Та що ви оце», – зашарілась. – «То може не у мене руки, а у вас – чарівна шкіра?»
«То безумовно, і, власне, ваші руки чарівні, бо я колись їх потримала – довго й ніжно, та це ж не привід не робити компліментів».
На мить здались знайомі риси дівчини: колготи, погляд, її волосся, навіть тіло, хоча вона не роздягалась ще,
але то зараз. На мить, а потім – знову просто так, клієнтка, така ж чергова, і така ж звична, як ще одна розквітла
кульбабка навесні.