Звичайний день Брендана Пендрагона

Майбутній король завжди щось повинен та в чомусь зобов’язаний. Повинен виглядати міцним, зобов’язаний діяти правильно, підтримувати репутацію та завжди стояти на своєму. Принаймні такі правила були в Камелоті.

Але що далі, то більше Брендан сумнівався в них. У цьому світі немає певних правил, вже давно немає королів (принаймні, монархія не така, якою була раніше), і взагалі цей світ зовсім інший. Тільки раніше Брендан спокійно ховав свої сумніви і продовжував жити так, як диктували йому батьки, а потім у школі з’явився хранитель на ім’я Мелорі Ліндгрен.

Тоді звичне існування змістилося кудись убік.

— Перший урок, як завжди, підготовка до вступних іспитів, — повідомив друг, закочувавши очі від втоми. — Чорт, останній рік у школі тягнеться надто повільно! Я вже примітив коледж, мій батько вчився там, кажуть…

Але Брендан не слухав його. Йому не потрібний був коледж. Вдома його натягали по тим предметам, які стануть у нагоді йому як королю, а не як студенту, тому що його майбутнє вже й так визначено. Наслідний принц Камелота.

Незабаром він повернеться у світ, де править меч та слово сильного альфи. Доведеться звикнути до відсутності інтернету та американського футболу, але так треба. Прості та непрості жителі чекають на повернення королівської родини, вони покладають на це надії… Не можна бути егоїстом тільки тому, що серце шалено бажає залишитися з однією-єдиною людиною, яка щойно увійшла до коридору.

Брендан хотів зірватися з місця і привітатись, але втримався з останніх сил. Мелорі для нього означає багато, навіть занадто, але якщо він піддаватиметься своїм почуттям, то буде гірше.

***

Уроки тяглися довго та мляво. Брендан навіть не слухав, що кажуть вчителі. Він сидів і дивився крізь викладачів, не вірячи, що зараз протікає останній тиждень у цьому світі. Потім він уже не зможе повернутися — стане королем, може, й не скоро, але одного разу Екскалібур таки служитиме саме йому. А всі однокласники, всі друзі та футбольна команда, всі, хто не знає, що прізвище Пендрагон — це не просто збіг, вважатимуть, що Брендан переїхав із батьками до іншої країни.

Доведеться все просто покинути, вчитися жити по-іншому. Це обов’язок королів. Брендан сумно зітхнув та дістав телефон, щоб убити час за переглядом стрічки новин.

Як виявилося, йому кілька хвилин тому прийшло сповіщення, але він не почув його через свої роздуми.

«Не хочеш пообідати зі мною?»— написав Мелорі.

Серце, мабуть, зовсім очманіло, якщо так сильно забилося. Так, Брендан та Мелорі вирішили залишатися друзями , але чому серце так відчайдушно продовжує сподіватися на краще? Начебто вони мають шанс продовжити стосунки?

«Звичайно. Давай на галявині?»— відправив він, не знаючи, як сильно зараз нервував Мелорі поверхом вище.

***

А на галявині обідало небагато з учнів, бо після перемоги школи на матчі з американського футболу вони не припиняли аплодувати команді переможців та сідати навколо них за столики. Тобто більшість учнів вважали за краще залишитися в їдальні того ж дня.

Брендан прийшов раніше, ніж зазвичай, щоб не спізнюватися, навіть зайняв місце в тіні дерева. Мелорі прибув саме призначений час, що не дивно — він завжди пунктуальний.

Сам обід спочатку проходив трохи незручно, ніби обидва наробили якусь шкоду і бояться, що їх побачать.

— Ми як два ідіоти, — сказав Мелорі.

— Це точно, — усміхнувся Брендан.

— Я просто вирішив, що ми давно не обідали разом, а часу залишилося не так багато, — сказав той. — Хоча я сам і вирішив чекати цілий тиждень. Це оптимальний термін. Деякі встигнуть не просто гарненько обдумати своє рішення, а й зібрати речі чи попрощатися з друзями…

— Та все ти правильно зробив, — Брендан відмахнувся від цієї теми: — Знаєш, я навіть подумую влаштувати прощальну вечірку…

— О, ось уже вибач, Джил вже вдома, нема кому зробити мене сміливим, — цокнув мовою Мелорі.

— Куди вже сміливіше? — пробурчав Брендан. — Будуть тільки найближчі друзі. Що то буде за вечірка без тебе? Крист’яна теж бери. Нехай він мене дратує, але, варто визнати, друг із нього добрий. Принаймні він допоміг полагодити мені машину, коли проїжджав повз, а не залишив посеред дороги.

— Він просто пручається, коли щось може виставити його не в ролі «поганого альфи», — Мелорі лагідно посміхнувся. — Добре, ми прийдемо. Але давай домовимося, що ніхто не жартуватиме про те, як я поводився на вечірці у Вольфів!

— Ну… — він багатообіцяюче посміхнувся, натякаючи, що найцікавіше попереду. — Думаю, тут ти маєш благати Суміре, Абеля та Крист’яна — це вони у нас люблять виводити людей.

— Тоді я в біді, — вирішив Мелорі, знаючи, що кожний із цієї трійці дуже норовливий. — До речі, я сьогодні не бачив ні Блейна, ні Абеля…

— Вони прогулюють, — відповів той, посміхаючись від вуха до вуха. — Як романтично, правда?

— Я не настільки наївний. Абель би не покликав прогулювати Блейна.

— Гаразд! — здався Брендан, жарт не вдався. — Абель накоїв лиха, коли заявив, що не хоче ні в який такий казковий світ і містер Верджіл залишив його вдома, мовляв, думай над своєю поведінкою. А Абелю захотілося смачної піци та він просто сказав Блейну купити її для нього, бо він не може вийти сам. А божевільний омега, звісно, ​​зірвався з місця.

— Це так мило…

— Правда? — Брендан здивувався, бо рідко чув про Мелорі такі слова. — А на мою думку, Абель нахабно користується закоханістю.

— Але ж вони все одно наодинці зараз. Він маскує своє кохання, щоб оточуючі думали, що він такий собі негідник, — Мелорі, задоволений собою, склав руки на грудях. — У них все добре, але як же Блейз? Він весь день стереже Хеля від кожного прохожого. Мабуть, знайшов куди зривати злість.

Брендан пригадав, як уранці привітався з Хелем, за що відчув на собі злий погляд від молодшого Б’ю, який ніби говорив «не підходь до нього — уб’ю та закопаю, тіло не знайдуть». Так, Блейз вирішив убезпечити життя Хеля, але не дивно. Це ж Блейз.

— Може, він і любив Джила, але в світі є інші люди, — сказав Брендан. — Можливо, пролунає дико, але… Ти помітив, як вони з Хель мило виглядають разом?

Мел перевів здивований погляд на Брендана, перевіряючи, чи він знає секрет Хель, але очевидно, що ні.

— Думаю, ти маєш рацію, — сказав він тоді.

***

— Ти маєш дбати про Мелорі так, ніби нікого іншого в цьому світі більше немає, — Брендан практично прошипів це Крист’яну, який вештався школою під час занять. — Та хоч подушки розкидай на підлогу! Кожен гострий предмет теж у подушку загорни! І взагалі…

— Чуваче, я зрозумів, не кипішуй, — обірвав Крист’ян, здивований такими заявами. — Мелорі не така няшка, як Хель. О боже, я сказав це вголос? Сподіваюся, Блейз не грюкне мене за рогом…

— Я серйозно! — палко заперечив Брендан. — Нехай ми з ним залишимося друзями, так би мовити, по листуванню, але я повинен бути впевнений, що ти не поїдеш на своєму байку в захід сонця з якоюсь повією-омегою!

— Не поїду, — твердо відповів Крист’ян, обурений тим, яким легковажним його виставляють. — За кого ти мене маєш? Я люблю бісити людей і доводити омег до божевільних вчинків, але на цьому моє збочення закінчується. А нове починається в іншому, але не суть.

Помітивши напружений погляд Брендана, Крист’ян приречено зітхнув. Вони обоє не горять бажанням віддавати Мелорі один одному, але доки він перебував у зоні видимості обох, то все було відносно нормально. Так, плітки ходили дивні і навіть дуже дивні, але то не страшно. А зараз ніхто не знав, чого чекати від майбутнього.

— Слухай, — серйозно сказав Крист’ян, — якщо хтось образить Мелорі, я негайно піду і зламаю йому щелепу. Але ти маєш пам’ятати, що в нього і в самого є стрижень, гаразд? Дай йому кілька років, він набереться впевненості в собі, і … — тут Крист’ян заткнувся, пригадавши, що Брендан не побачить Мелорі через кілька років особисто. — Коротше, забий. Я розумію твою турботу про нього, правда.

— Тому я і прошу тебе залишатися поруч із ним, —Брендан розумів, що Крист’ян любить Мелорі, тому йому можна довіряти. — Ми не знаємо, що буде з Гріммвілем потім! Може, з’являться приховані вороги, може хтось знайде спосіб пробратися в цей світ, я… не знаю… Але хтось повинен йому допомагати, — закінчив думку він. — Мелорі завжди допомагає іншим, і хтось має допомагати йому.

— Якщо треба буде, звісно, ​​я допоможу. Я навіть вибрав собі професію, яка максимально наблизить мене до нього!

— Отже, все ж таки вирішив, що тобі потрібна вища освіта?..

— Вгадай, хто наполіг, — скептично відповів Крист’ян. — Кумедно, що це ніби я маю дурманити людей та командувати ними, проте через одну людину я перестав прогулювати школу, інакше він мене з’їсть живцем.

***

Вдома Брендан міг трохи розслабитись.

Усі слуги збиралися повертатись назад у Камелот. Варто сказати, що всі як один у цьому будинку, крім Брендана, щиро хотіли повернутися на батьківщину. Тато, наприклад, збирав речі і пакував коробки в коридорі, він навіть не відразу помітив прихід сина. А потім, як вирішив Брендан, дарма взагалі помітив.

— Брендане! — вигукнув Гвіневр, залишивши коробку з фотографіями в рамках. — Я не чув, як ти увійшов!

— Усі зайняті підготовкою, тож я вирішив увійти без допомоги дворецького, — трохи іронічно відповів той. — Де батько? Чому всі так бігають по дому?

— Батько говорить з Мерліном, бажає, щоб він повернувся разом з усіма, — і закотив очі, натякаючи на марність цієї дії. — А я хотів тобі дещо повідомити. Думаю, буде справедливо сказати тобі про це саме зараз. Ти мій син, я хочу, щоб ти був щасливий, це так, але… — його обличчя виражало глибокий непідробний смуток. — Але ти розумієш, що ми все-таки повинні думати передусім про королівство, так?

— Я розумію, — Брендан кивнув. — Справа в моєму манюньому шлюбі, чи так? Щоб зайняти трон мені потрібен молодший чоловік і вигідний союз, який схвалить народ.

Гвіневр здивувався — він чекав на невеликий скандал, може, на дрібну сварку… А зараз син здався йому таким дорослим!..

— Так, — відповів він. — У сера Ланселота є син-омега, він молодший за тебе на пару років. Проте…

— Все гаразд, — Брендан усміхнувся через силу. — Якщо так треба, то зроблю це. Заради Камелота.