Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пролог
Глава 1
Глава 2
Глава 3
Глава 4
Глава 5
Глава 6
Глава 7
Глава 8
Глава 9
Глава 10
Глава 11
Глава 12
Глава 13
Глава 14
Звичайний день Блейна Б'ю
Глава 15
Глава 16
Глава 17
Звичайний день Суміре де Сноу
Глава 18.1
Глава 18.2
Звана вечеря
Глава 19
Глава 20.1
Глава 20.2
Глава 21
Глава 22
Звичайний день Блейза Б'ю
Глава 23
Глава 24
Глава 25
Глава 26
Глава 27
Глава 28.1
Глава 28.2
Глава 29
Глава 30
Звичайний день Ноеля Емеріка
Глава 31
Глава 32
Глава 33
Глава 34
На даху
Глава 35
Глава 36
Глава 37
Глава 38.1
Глава 38.2
Глава 39
Глава 40
Глава 41
Глава 42
Красень та Фейрі
Звичайний день Хеля Вергеланна
Глава 43
Глава 43
Глава 43
Глава 44.1
Глава 44.2
Звичайний день Брендана Пендрагона
Глава 45
Глава 46
Глава 47
Звичайний день Мелорі Ліндгрена
Вперше житиму в приватному будинку. І це найкраще, що могло статися! Наш новий будинок, звісно, не такий вже й великий, але я шаленів від радості, коли забіг усередину в пошуках своєї нової кімнати. Таке відчуття, що попередній господар будинку спеціально поставив стелажі для книг уздовж стін, наче знав про мої захоплення. Звичайно, я утрирую, але тут помістяться всі мої книги! У нашій старій квартирці мені доводилося запихати їх під ліжко через брак місця.
— Ну? — тато увійшов за мною. Помітивши мої радісні очі, він зрозумів: — То я розумію, що цю кімнату ти вже забронював. Ой боже… Це кімната чи бібліотека?
— Коли приїде вантажівка? — спитав я, нетерпляче стрибаючи на місці. — Мені не терпиться розкласти всі книги по цих полицях! Все буде за абеткою!
— Обіцяли приїхати в обід, — відповів Міріам. — А поки що давай перекусимо. Зрозуміло, після того, як дослідимо нову обитель.
Міріам Ліндгрен для мене завжди був особливим омегою. Він ніколи не був тендітним і беззахисним. Ні, спортсменом чи воякою теж. Просто тато завжди вмів постояти за себе, за свої погляди, а також сміливо вирішувати будь-які проблеми. Після смерті батька ще до мого народження, він не розгубився, а сам знайшов вихід і гроші. Навіть зараз, коли ми разом обстежуємо новий будинок, він більше нагадує альфу, якого насильно запхали в тендітне тіло. Таким сильним він був для мене.
— Мелорі Ліндгрен! — твердо прокричав тато з першого поверху.
Я миттєво відволікся від розгляду крана у ванній кімнаті і побіг на поклик. Який був мій подив, коли я виявив сюрприз у вигляді цуценя темного забарвлення прямо в кухні. Цуценя носилося по кімнаті з іграшковою кісткою в зубах. Тато люто глянув на мене:
— Це твоїх рук справа?
— Що? — я поправив окуляри від подиву. — Ні! Коли б я встиг?
— Не міг він сам сюди зайти! — тато склав руки на грудях, спостерігаючи, як шаленіє це крихітне диво. — Ну ні! Про собаку в хаті нам нічого не говорили!
— Може, попередні господарі забули про нього? — припустив я.
Собака побіг на мій голос, а я був надто слабкий, щоб протистояти його красі. Тато невдоволено свердлив мене поглядом, тому що я почав гладити цуценя, а не обурюватися разом з ним.
— Як вони могли забути собаку? — Міріам потягнувся за телефоном. — Яке безглуздя! Дзвоню ріелтору!
Поки він відійшов, я вже встиг здивуватися кмітливості цього цуценя. Хто міг забути цього красеня? Він запросто приносить мені іграшкову кістку, невміло дає лапу (надто незграбний, щоб всидіти), а ще він вміє гавкати. Знаю, кмітливості тут немає, але ж це ще зовсім дитина!
Тато прийшов досить швидко, я вже встиг покатати собаку на руках та обіймав його від усього серця.
— Ніхто собаку не забував, — сповістив Міріам. — Цей обірванець, здається, непомітно проник сюди після нас. Подивися, на ньому є нашийник?
— Ні, — відповів я, розплившись у посмішці. — Але я можу купити.
Тато відкрив рота від обурення, глянувши на мене. Він чітко оцінив натяк залишити собаку. Зрештою, мені вистачило й кількох хвилин, щоб прив’язатися до мого Фаїна.
— Ні! Це не справедливо! — тато безпорадно розвів руками, все ще не випускаючи смартфон. — Тобто, якась дворняга першого ж дня прокралась до нас у будинок, і ти хочеш її залишити?
— Так, — усміхнувся я. — А куди його подіти? Ми не можемо залишити його на вулиці. Так роблять лише йолопи.
Як би там не було, тато досить милосердний, а тому ніколи в житті не зможе викинути безпорадного цуценя на вулицю. Тато приречено кивнув, але поспішив поставити свої умови:
— Ми пройдемося містом і подивимося, чи не губився такий собака, ясно? Якщо він комусь належить, то…
— Так, ми віддамо Фаїна!
— Фаїн? Ти вже й придумав ім’я?
— Вирішив підібрати щось позитивне. Погодься, у світі повно негативу і без собачих прізвиськ.
Тато з все тим же дрібним обуренням розвернувся у бік холодильника, мабуть, проклинаючи цю дивну ситуацію із твариною.
— Гаразд, хай буде так.
***
Фаїн напрочуд швидко освоївся в нашому новому будинку. Мені здається, він тут довше, ніж ми з татом припускали. Можливо, це лише домисли. Спати мені довелося серед коробок з нерозібраними речами, зате вранці прокинувся дуже швидко, спіткнувшись об одну з них. Неймовірно, але в цьому Гріммвілю завжди є гаряча вода, я навіть мало не заснув під душем від приємної теплоти. У нашій минулій квартирі гаряча вода завжди прирівнювалася до розкоші.
— Давай, Мел, поспішай! — крикнув тато з кухні, намагаючись змусити тостер швидше засмажити грінки лютим поглядом. Виходило так собі. — У нас попереду дуже важливий день! Потрібно бути у гарній формі!
Помітивши на татові гарний приталений брючний костюм, я різко завмер на місці. Він так відповідально підійшов до свого зовнішнього вигляду, щоб піти на роботу? А що я? Начепив сірі штани та коричневий смугастий светр. Аби він не зробив зауваження. У мене немає смаку в одязі. Ні, мені дуже подобається дивитися на когось з боку, але сам я в комбінуванні повний лох.
— Що це? — тато посміхнувся. — Ти йдеш у нову школу, а не сміття викидати.
Помітив таки.
— Ну, для деяких це одне й те саме, — спробував відбутися жартами.
— Облиш! — Міріам дочекався грінок і швидко поклав їх на тарілки, щоб намастити вершковим маслом. — У новій школі тебе ніхто не знає. Це твій шанс показати себе з іншого боку, розумієш?
— Ні, — я присів за столик, тато квапливо поставив тарілку з тостом і чашку чаю переді мною. — Школа потрібна мені лише заради середньої освіти, розумієш? Я маю на увазі, навіщо заводити нових знайомих, якщо рано чи пізно вони відсіються.
— Говориш, як ханжа, — тато на ходу випивав каву, вчитуючись у екран телефону.
У нього сьогодні важлива співбесіда в одній фірмі. Зрозуміло, фірма розташована за межами Гріммвіля, це сорок хвилин їзди через лісосмугу автівкою. Авто тато вирішив купити сьогодні ж, в нього залишилась гарна кредитна історія ще під час роботи в Сіетлі. Там нам автомобіль був непотрібний.
— Сьогодні тебе підвезе до школи мій добрий знайомий, — раптом сказав тато. — Я поїду автобусом. До речі, мені необхідно добігти до зупинки за п’ять хвилин, якщо я не хочу спізнитися.
— Що? Знайомий? — я спробував устежити за татом, але він надто жваво пересувався по кухні, обганяючи навіть Фаїна. — Хвилину… Коли ти встиг з кимось познайомитись? Ми лише вчора приїхали.
— А… ну… Буває, — оригінально викрутився він. — Він заїде на синій машині, посигналить, а ти, як добрий парубок, зачиниш будинок і поїдеш з ним. Не бійся, тут можливість бути викраденим майже дорівнює нулю.
Та кому на думку прийде викрадати мене? Тато не договорив, він зірвався з місця, щоб встигнути на автобус, побажавши мені гарного дня.
Синій автомобіль під’їхав до будинку, коли я тільки-но визирнув у вікно. Закинувши рюкзак за плече, я погладив собаку, а потім поплентався до дверей. Яке ж було моє здивування, коли з машини назустріч вискочив досить миловидний омега, і тут же накинувся на мене з обіймами:
— Як же ти виріс! Боже мій! Але такий худий! — брюнет з надзвичайно блідою шкірою трохи відсторонився, і я роздивився цього охайного омегу з якимось переляком. Зазвичай я не забуваю таких особистостей. — Дай вгадаю, Міріам навіть не зволив приготувати нормальний сніданок? У тебе є ланч із собою? Звичайно ж ні. Тому я сам приготував тобі ланч, він у машині.
— Спасибі… — розгублено промовив я. — А ми знайомі?..
— Ой! — чомусь жахнувся незнайомець, а потім легковажно посміхнувся: — Ні! Зрозуміло, ні! Просто Міріам про тебе багато розповідав… телефоном, так!
— Ось як… — знизав плечима я, хоч видно, що тут щось не так.
— Мене звуть Остін де Сноу, ми з твоїм татом разом навчалися в коледжі, — представився той, а потім провів мене до машини. — Влаштовуйся зручніше!
Сковано подякувавши Остіна за таку… ввічливість, я сів у машину. На передньому сидінні хтось розмістився, уткнувшись в смартфон. Судячи з рюкзака на колінах, йому також потрібно в школу.
— Що за манери, містере? — обсмикнув його Остін, коли сів за кермо. — Познайомся з Мелорі Ліндгреном! Він навчатиметься з тобою в одній школі. Хіба не чудово?
— Ага, — байдуже відповів йому сидячий спереду, не відволікаючись від телефону.
— Суміре! — невдоволено вигукнув Остін. — Будь ласка, відірвись від екрану!
Суміре? Значить, омега. Цей омега невдоволено повернувся до мене, і тут я жахнувся тому, що не послухався поради тата і не вбрався в усе нове, що в мене є. Похмуро-прекрасний омега з темними очима та волоссям скидався більше на героя серіалу про вампірів, ніж на реального жителя планети Земля.
— Доброго ранку, — уїдливо сказав мені він, явно тільки заради спокою, а потім знову уткнувся в телефон.
— Добре… — розгублено відповів я.
— Вибач його, — Остін приречено зітхнув, звертаючись до мене. — Він зовсім не злий. Просто малокомунікабельний.
— Нічого страшного.
Це не моя справа.
Ми проїхали пару кварталів з гарними будиночками, доки не зупинилися біля одного з них. Це місце нагадує мені лялькове містечко, де всі навколо такі собі усміхнені та прекрасні, а газони яскраво-зелені та рівні… Напевно, це просто від незвички після густонаселеного Сіетлу.
— А ось і Нєж! — Остін помахав рукою комусь, хто вийшов із цього лялькового будиночка.
І тут я пересмикнувся. Це був надзвичайний альфа, що дуже нагадує Остіна своєю витонченою красою, хіба що вище і мужніше. Але справа не в тому, що альфа перевершував своєю зовнішністю всіх моїх колишніх однокласників разом узятих, а те, що я не вмію спілкуватися з ними. Хіба «е-е» та «ну-у» вважається?
— Добрий ранок! — пурхнув він на сусіднє сидіння, а від нього так і віє свіжістю та запахом м’яти. Судячи з білої усмішки, це через зубну пасту. — О, то ти той новенький? — несподівано він заговорив зі мною надто доброзичливо.
— Т-так… — промимрив я, чомусь схопившись за свій рюкзак, як потопаючий.
— Ти з великого міста? Правда? Чудово! — заговорив незнайомець, ніби не розуміє, як сильно мене пригнічує його присутність. — Я дивився фільм про Сіетла! Бр, так багато місця! Я б загубився ще в поїзді.
— Нєж, — покликав його Остін, розвертаючи машину, щоб не в’їхати в бордюр. — Не чіпляйся до нього, поки не познайомився. Скільки разів нагадувати тобі?
— Ой, точно! Я Нєж, — альфа простягнув мені руку, дружелюбно посміхаючись.
Невпевнено потиснувши руку у відповідь, я теж вирішив не тупити:
— Мелорі. Просто Мел, так звичніше.
— Нєж і Суміре — мої сини, — заговорив Остін у гарному настрої.
Дивно, Суміре на нього ось ні краплі не схожий. Взагалі. Гаразд, може, омега пішов у батька?..
Нєж різко схопився за переднє сидіння, ніби щойно прокинувся:
— Суміре! Добрий ранок! Я тебе зовсім не помітив!
— Ага, — здається, він просто ага-кає на своє ім’я.
— Злюка… — трохи ображено прошепотів Ніж, відкинувшись на сидіння. — Завжди він так…
Остін, схоже, спробував перевести тему:
— Як ночівля з друзями? Сподіваюся, жодного алкоголю?
Нєж здивовано зиркнув на свого тата, а потім заперечливо махнув головою:
— Який ще алкоголь? Тато Донована просто звір в цьому питання. Не розумію, як він дізнався, в якій сумці хлопці сховали пиво. У нього точно нюх на такі речі.
— Нюх ще той, — усміхнувся Остін.
— Гей, — Нєж знову заговорив зі мною, а мене скувала незручність через те, що поруч альфа. — А ти як? Виглядаєш стомленим. Тобі допомогти освоїтися у школі?
— А? — я помітно здивувався.
— Що?.. На твою думку, всі альфи обов’язково бовдури? Типу нам завжди потрібно тільки перепхатись? — Нєж казав так, щоб його тато не почув і не вставив своїх п’ять центів. — Мабуть, такі ще є, але… Навряд це стосується мене.
— Я зовсім не… — чорт, а якщо він подумає, що я дотримуюсь стереотипного мислення, як пустушка? — П-просто… У моїй колишній школі ніхто не допомагав…
— Правда? Це жахливо… — неймовірно, вперше бачу такого альфу, як Нєж. — Я покажу тобі куди йти, не хвилюйся.
— Дуже дякую, — видавив я крізь збентеження.
Ось, щось хороше вже відбулося. Може, в новій школі я знайду собі чуйних друзів, як і казав мені тато?