Глава 41

Перше, що кинулося мені у вічі — це двері нашої кухні. Ми опинилися вдома біля кухонного обіднього стола. Тато одразу мало не впав на підлогу, я встиг підтримати його та допоміг дійти до стільця. Я все ще не розумів всієї серйозності ситуації, але щиро намагався допомогти хоч чимось.

Я засмикнув штори на всіх вікнах, а потім уже ввімкнув світло. Звичайно ж, якщо за татом вирушать у погоню, то в першу чергу прийдуть саме сюди! Навіщо він вибрав саме це місце? Зважаючи на те, як йому важко далося використання магічних сил, він просто вибрав найлегше місце. Що ж так ослабило його?

— Ось, — я простяг йому склянку води.

— Дякую, — він випив залпом, а потім поставив порожню склянку на стіл і обійняв мене. Так як я стояв у той момент, то так вийшло, що він пригорнувся до мого живота. — Пробач мені, Мелорі! Пробач! Я так боявся, що ти дізнаєшся, що я був лиходієм!

— Про що ти?.. — я ніяково присів до нього, не знаючи, як показати всю свою довіру. — Тату, мені не важливо, яким ти був! Я знаю тебе як хорошу людину! Для мене ти завжди будеш добрим!

— Послухай мене уважно, — він схопив мене за плечі, щоб серйозно зазирнути у вічі. — Артур ненавидить мене усією душею. Одного разу він намагався залицятися до мене, але отримав вельми… грубу відмову. Я кохав твого батька, це правда. Сліпо кохав. Але Артур, він… Як би тобі сказати?.. Він теж любив Мерліна, тільки як свого батька. І виникли якесь ревнощі. Вийшло так, що моя присутність заважала йому. Ось тобі в двох словах правда, чому Артур зараз намагатиметься знайти мене та засадити в темницю. Він упереджено ставиться до мене, але я заслужив.

— Я не дозволю засадити тебе до в’язниці! — емоційно вигукнув я, злякавшись, що в мене заберуть тата.

— Ти народився з генами лиходія, — сказав мені Морган, тепло посміхаючись. — Але ж ти не був таким, як я. Ти був добрим. І ти досі дуже хороший. Ти заслуговуєш на більше. Нехай вони мене зловлять, гаразд? Це неминуче. Мені нікуди тікати. Але ти маєш жити щасливо. Розумієш мене?

— Ні! — аж я обурився, чомусь хотілося заплакати, як маленькій дитині. — Ні! Нізащо! Це не справедливо!

— Мелорі! — перебив він. — Бар’єр був порушений через те, що твою магію різко потріпали, так би мовити… Тобто… Мерлін зможе проникнути сюди. Він рано чи пізно знайде нас. Він вб’є мене, думаю, що вб’є. Я пам’ятаю його неймовірно жорстким.

Мені стало холодно. Я з жахом дивився на тата, одними губами прошепотів:

— Він… Він уже давно знайшов нас…

— Що?.. — зблід той.

— Він… він надіслав мені листа кілька днів тому… Вибач! Я не сказав! Що я наробив?..

Який я ідіот!

Я відчув через дотик на плечах, як затремтіли руки тата. Тоді моя дитяча природа ніби загрожувала влаштувати справжній бунт, щоб врятувати його. Я не хотів бачити Міріама (або ж Моргана) у такому вигляді! Мені начхати, хто або що причаїло на нього образу! Я не хочу бачити його страх та жах! Він заслуговує на краще!

— Тато! — вигукнув я. — Я люблю тебе і не дозволю комусь нашкодити тобі! Я не хочу бути хорошим, якщо це означає покинути любого тата!

— Мелорі… — він обійняв мене, як мені здалося, намагаючись приховати подяку. — Я так пишаюся тобою!..

— Скажи, чому ти не відправив нас в інше місце?.. — одразу почав думати головою я. — Орден і Артур у першу чергу вдеруться сюди!

— Я витратив дуже багато сил, щоб підтримувати бар’єр навколо тебе, — сказав мені тато. — А він надто різко звалився, це підкосило мою магію. Ми зараз обоє безсилі.

— Адже Реджинальд знав! — додумався я, бо це логічний висновок.

— Так, але… Вплутувати і його?.. — з сумнівом простяг тато, я бачив у його очах небажання завдавати незручності людині, яку він цінує.

— Нам потрібна допомога! — промовив я, щиро лякаючись глухого кута, в який ми потрапили. — Я не знаю кого ще просити!.. Я не вмію керувати темною магією… Я вчився світлою!.. — а потім мене осяяло. — Хоча…

Я витягнув долоню, вона загорілася чорним полум’ям. Я пам’ятаю, як легко міг командувати темною магією, коли напав на Хеля. Тоді я використав як джерело свої негативні емоції, а зараз у мене їх достатньо. Страх, непорозуміння, агресія на Орден… Думаю, мені вистачить, щоб підтримувати свою енергію.

Тато завмер, з подивом спостерігаючи, як палає в моїй руці досить слухняний вогонь.

— Ти вже користувався нею, чи що?.. — здивовано спитав він.

— Було один раз, — я знизав плечима і посміхнувся, щоб він не хвилювався. — Тоді все закінчилося добре, якщо ти про це. Повір мені, ми знайдемо вихід, гаразд?

Якийсь шурхіт змусив мене напружитися й здригнутися. Я повернувся в сторону, звідки дивне шелестіння пролунало — це була вітальня, що за аркою. Якщо до нас вже хтось пробрався, то я не побоюсь вступити у бій!

Але моя напруга була марною. До нас тихенько підбіг знайомий щур. Саймон завжди передавав послання Щурячого короля, до того ж він — вихованець Крист’яна. Цього разу Саймон теж приніс згорнутий у трубочку невеликий лист.

«Вони йдуть до вас додому! Негайно йдіть!» — це був почерк Крист’яна.

— Тату… — сказав я. — Вони йдуть… Ми можемо сховатися в лісі!

— Ні, — заперечливо махнув головою він. — Артур міг підключити перевертнів, а вони в лісі й мишу знайдуть. Нам нема куди бігти! Тепер усі дізналися, що я Морган, а отже, ніхто не захищатиме мене, — він приречено і з турботою глянув на мене: — Мелорі… можливо, тобі краще…

— Ні! — я насупився, а потім погладив Саймона, щоб заспокоїтись. — А ти біжи назад до господаря. Бракувало, щоб і тобі перепало.

Саймон ніби зрозумів мої слова, тому шмигнув у темряву. Крист’ян все ще на моєму боці. Він завжди на моєму боці, хоч би там що. Мені можна розраховувати на його підтримку. Однак Реджинальд не в кращому становищі, якщо всі дізнаються про його особистість. Думаю, не треба ще й на нього викликати негатив. Тато правий.

— Ну й гаразд, — уперто сказав я. — Приймемо бій!

— Ти не вистоїш проти всіх, — стурбовано сказав Міріам. — До того ж тільки зіпсуєш свою репутацію…

— Вони вважають мене реліквією, а не живою людиною. Мені таке відношення не потрібне. Про яку репутацію йдеться?

— Це через мене!.. — знову почав докоряти собі тато, прикриваючи обличчя руками. — Як я міг повірити, що Мерлін зненацька прийде до мене і скаже, мовляв, я прийму твого сина, зроблю йому подарунок! Я ідіот!

— Ні! — наполяг я. — Я ніколи не сердився на тебе. Все, що ти робиш, так це захищаєш мене! Тепер моя черга, гаразд? Я говоритиму з Артуром. Навіть якщо він мене не слухатиме, я не дозволю нас розлучити.

Тільки я гадки не маю, що саме мені йому говорити. Мені лише шістнадцять, а від мене вимагаються якісь серйозні вчинки. Та я навіть між альфами вибрати не зміг! Все, цього разу я точно влип по повній! Але відступати не стану.

— Меле, — тато ніжно погладив мене по волоссю. — Я так радий, що ти в мене є. Я ніколи не був такий щасливий.

Раз у нас є вільні хвилинки разом, я вирішив розрядити обстановку, щоб він не хвилювався так сильно:

— Скажи, а той одяг мого розміру, який ніби то опинявся в тебе під рукою…

— Я його начарував, — зізнався Міріам, піднявши руки вгору, мовляв, здаюся. — У тебе немає смаку в одязі, ось уже вибач! А тобі потрібно було виглядати добре на побаченні!

— Корисна навичка — чаклувати одяг! — усміхнувся я. — Сподіваюся, ти мене навчиш якось.

— Звісно! Повір, тобі не завадить.

Я здавлено посміявся. Мені начхати, хто мій тато — Міріам або Морган — він все одно мій тато. Навіщо мені влаштовувати сцени? Це ні до чого. Нехай він не казав мені правди, але я не ображався. Зрештою, він мене любить і це найголовніше.

Думаю, за весь вечір сталося так багато всього, що просто не встигаю правильно реагувати. Морган уп’явся поглядом у зашторене вікно і сказав, ніби відчув:

— Вони вже тут. Напевно, зібралися та телепортувалися. Мелорі, краще не…

— Я не дозволю їм тебе забрати! — уперто сказав я, відчуваючи злість через їхню зухвалість. — Раніше я плив за течією, але не тепер…

— Ти зовсім не схожий на батька, Мелорі.

Ці слова пролунали як комплімент.

Зібравшись з думками, я все ж таки вийшов на вулицю. А на дорозі, прямо перед галявиною, стояло дуже багато народу. Якби дії відбувалися вдень, то прості люди обов’язково побачили б скупчення народу з мечами в руках.

Коли я помітив стільки незнайомих осіб, то розгубився, але лише на мить. Не знаю, чи я встою проти них, у мене немає досвіду в боях…

Король Артур попереду всіх людей, ніби чекав, коли ми з Міріамом вийдемо. Міріам не може зараз навіть підвестися, тому я залишив його в будинку. Чесно кажучи, я б його взагалі відправив хоч на Мальдіви, аби забезпечити безпеку. Тато, звичайно, не хотів пускати мене одного, але це моє рішення.

— У нас немає до тебе претензій, — суворо сказав мені Артур, ніби він представник закону та порядку, яким себе вважає. — До того ж, якщо ти справді син Мерліна, ми будемо до тебе прихильні. А ось твій тато…

— Я на його боці, — різко сказав я, відчуваючи підйом духу через такі слова. — Якщо знадобиться, то я застосую магію проти всіх вас.

— Ти не знаєш, що кажеш! — Артур говорив зі мною суворо, і я розумів, що частково він все-таки має рацію.

Йому невідомо, що саме змусило Моргана стати Міріамом, тому зі сторони мій тато здаватиметься потенційною загрозою.

— Морган не просто найкращий з учнів Мерліна, він ще й небезпечний лиходій! Ти знаєш його як рідного тата, я приймаю цей факт. Однак не будь наївним, вважаючи, що чиниш правильно. Іноді ми маємо робити те, що нам не подобається.

— Мені байдуже, правильно чи ні, — відчуваючи гнів, я миттєво закликав чорне полум’я, натякаючи, якими силами боротимуся.

— У такому разі не ображайся.

Він зробив крок вперед, а я напружився. Мені що, треба боротися проти короля Камелота? Щось мені здається, що він мене однією лівою рукою винесе. Напевно, даремно я не вигадав план! Ох, як даремно! Потрібно було відвести тата куди подалі, втекти хоча б до школи, адже там, крім сторожа, нікого немає! І чому я одразу про це не подумав?

— Ні! Не підходьте до нього! — несподівано з натовпу вискочив Суміре, перегородивши дорогу до мене.

Його реакція для мене була не просто подивом, а справжнім потрясінням. Що він тут робить? У нього і без мене репутація кульгає в очах короля Артура, а він зважується на такий вчинок? І заради чого?

— З дороги, Принце Зла, — шикнув на нього Артур, явно не розуміючи, що він взагалі тут забув.

— Він не Принц Зла! — тепер тут виявився і Нєж, він став поруч із Суміре. — І не смійте погрожувати Мелорі!

Та що вони роблять? Нема чого захищати мене! Їм же лише гірше буде! Тільки я хотів був крикнути їм йти, як через невеликий паркан перестрибнув Крист’ян з пацюком на плечі. Він теж став попереду, наче натякаючи, що не дасть пройти до мене. Він дещо задерикувато посміхався. Та що відбувається?..

— Я міг би й здогадатися, що Мелорі Ліндгрен ніколи не тікає з поля бою, — сказав Крист’ян.

— Ні… — я трохи зволікав, але потім зміг крикнути: — Ви що робите?

— Навіть тобі потрібна допомога! — сказав Суміре, не обертаючись. — Не хвилюйся, я вже повідомив всім!

Всім?.. Про що він?..

Але саме в той момент блиснув спалах та з’явився негустий, але об’ємний дим, з якого вийшов Абель, а за ним — брати Б’ю. Вони приєдналися до інших, не даючи проходу королю Артуру. Той завмер на місці, на його обличчі читалося ледь помітне здивування. Але він майстерно приховував усі свої емоції, як личить хорошому правителю.

— Що це за витівки?.. — холодно поцікавився він.

— Ви не можете так вчиняти з ними, — відповів йому Нєж. — Несправедливо звинувачувати беззахисну людину, не вислухавши її!

На лужку перед будинком з’явилася невелика вирва, що нагадує велику нору в землі. З неї вистрибнув Кіран, і тоді я зрозумів, що це портал, який казкарі називають Кролячою Норою. За ним почала з’являтися решта, доки я стояв стовпом і не розумів, навіщо всі сюди прийшли. Не тільки Кіран зі своєю компанією з Країни Чудес, а й Ноель, Хель, Ейден… Вони вишикувалися у своєрідну живу стінку.

Та навіщо всі вони прийшли сюди? Навіщо їм неприємності? Могли б залишатися на своїх місцях, йти додому і таке інше! Ця ситуація їх ніяк не стосується!

— Та що ви собі дозволяєте?.. — Артур вочевидь не мав бажання виступати проти групки підлітків, йому не дозволить шляхетність. — Ваші батьки знають, що тут?

— Знають, — я не сподівався, що сюди прийде навіть Остін зі своїм чоловіком.

Дерек, як тільки наблизився до Артура, одразу почав:

— Що це означає? Ти не можеш оголошувати Моргана злочинцем! Так, він переховувався, але за цей час не зробив нічого поганого!

— Зараз сюди з’їдуться майже всі, — наполегливо продовжив думку Остін. — Не можна ігнорувати бажання всіх дітей, які вийшли сюди захистити цю родину! Народ також має право голосу!

— Ми про одну й ту саму людину говоримо? — поцікавився Артур. — Морган, чорт забирай, зізнався, що Мерлін зник через нього!

— Може, він би розповів, чому так вчинив, якби ти не нападав? — У такому ж тоні поцікавився Дерек.

А я стояв, дивлячись на спини друзів, які зненацька прийшли мені на допомогу. Це так зворушило мене, що я відчув себе захищеним. Мені здавалося, що я маю впоратися зовсім один, але тепер розумію, що це зовсім не обов’язково.

Це не Сіетл, а я більше не самотній.

Артур дуже хотів підібратися до мого тата, напевно, тут більше грала емоційна роль, адже колишні образи дуже складно забути. Король Камелота подивився мені у вічі, а я тільки насупився, не знаючи, чого мені чекати. Він — уперта людина, можливо, набагато крутіша за мене, але я теж не збираюся здаватися. Тільки не тепер.

— Батьку! — Брендан проліз через весь натовп, який прибув разом із королем, ніби його хотіли не брати з собою. — Це ні до чого не приведе! Тобі потрібні відповіді, так! Але в цьому світі для відповідей потрібно просто вміти ставити запитання! Тут немає місця мечам!

— І ти туди ж?.. — Артур глянув на нього досить вимогливим поглядом.

— Так, і я туди! — Брендан устояв, мабуть, уперше за все своє життя. — Подивися уважно, це не Камелот! Тут все по-іншому!

Можливо, Артур і хотів би відштовхнути всіх, але тоді б це означало дати волю своїм емоціям та начхати на честь. Він покірно опустив зброю, даючи зрозуміти, що відступає. Люди за його спиною поспішили також сховати мечі в піхвах. Значить, полум’я мені більше ні до чого. Тата ніхто не забере!

— Чому сам Морган не вийшов? — голосно спитав Артур.

— Він не в змозі, — відповів я. — Не думаю, що користуватись його слабкістю буде благородним вчинком.

— Нам треба поговорити, — твердо продовжив Артур.

— Не зараз, — я теж не хочу здаватися.

Я не довіряв йому, тому не збирався пускати в будинок, поки не переконаюсь, що тато зможе захистити себе.

— Тато закрив ваш портал, хоч міг би цього не робити! Чому цього замало? Він навіть сам розповів про себе і зізнався у своєму вчинку! Тато не зробив нічого страшного!

Ситуація не так загострилася, але цього все одно достатньо, щоб Артур знову затявся. Йому не подобається говорити про Моргана, коли його захищають — один його погляд висловлював абсолютно всю зневагу. Але мені байдуже.

Через відчинені двері вискочив Фаїн, я не чекав його, так би мовити, виступу. Він став переді мною і почав гавкати у бік натовпу, ніби хотів захистити. Але він ніколи так себе не поводив, Фаїн дружелюбний до людей. Я так думав, поки він не виріс у два рази, перетворившись із маленького кімнатного песика на величезного бійцівського пса з гострими зубами та низьким голосом. Що це таке ще таке?..

— Як це розуміти?.. — позадкував Артур, проте інші зробили так само, і це цілком логічне рішення.

— Оце цуценятко! — а Крист’ян тільки потішився. — Цікаво, скільки людей він може з’їсти за один раз?

Я не розумію! Фаїн, виявляється, не проста собака? Та які шанси, що цей «непростий собака» опиниться саме в тому будинку, який ми з татом вирішили купити? Це не схоже на збіг. Значить, він був тут і чекав, коли я тато переїдемо!

— Мелорі! — тато схопив мене за плечі, він ледве стояв на ногах, але все одно вискочив до мене надвір. — Він тут!

Я дивився в його перелякані очі і не розумів:

— Він?.. — тупо промовив я, не знаючи, чого мені ще дивуватися.

Тато не встиг відповісти, бо біля Фаїна з’явилася людина. Так несподівано, що я навіть не помітив, яким чином він там взагалі виявився! Фаїн слухняно замовк, помітивши незнайомця.

Це був явно альфа, у нього досить високого зросту. В нього було засмагле тіло, довге хвилясте темно-каштанове волосся, яке він заплів у легкий хвіст, а очі — смарагдово-зелені. Він більше нагадував східного красеня із серіалів для омег.

— Вітання! — сказав цей альфа, погладив Фаїна по голові, а Артур випустив меч із рук, але навіть того не помітив. — Арті, що за жахлива поведінка? Чому ти нападаєш на мою родину?

— Мерлін… — в шоці прошепотів Артур.

Але його шок не був таким самим, як у мене — я вперше побачив свого батька.