Глава 21

Перерва закінчилася, глядачі повернулися на свої місця. Ведучий вийшов на сцену, урочисто оголошуючи про продовження.

Я покрутився на місці, відчуваючи незручність через недавній поцілунок, але разом з тим і спокій на душі — адже ми з Бренданом в усьому розібралися. Тепер можна спокійно зітхнути та продовжити конкурс. Та що взагалі може статися?

Крист’ян пішов, а це означає, що перемоги йому не бачити в жодному разі. Тоді чому я досі так турбуюсь?

— Нарешті! — спалахнув Ганс. — Ви сьогодні двоє в ударі! Перервати таке шоу на найцікавішому!

— Ти про що? — запитав я.

— Мандрівники! — у захваті прошепотів Адалхарт. — Їхнє тріо вразило мене на кастингу, не можу дочекатися, щоб вислухати їх знову! Ці хлопці начебто взагалі не з нашого світу!

— Це точно…

Мені також було цікаво послухати представників Країни Чудес.

Виявляється, вони серйозно підійшли до свого виступу на конкурсі — щойно ці троє з’явилися на сцені, всі глядачі зацікавлено витягли шиї та сіли зручніше. Причина в їх костюмах — цілком звичайних, ніби вони просто так прийшли, тому не вписуються серед сцени.

Музика заграла так різко, що навіть слова Харта Ван дер Кентіджерна пролунали несподівано, збиваючи з пантелику і мене. Я не сподівався, що вони так швидко почнуть:

—My friends don’t walk, they run* , — заспівав він з таким голосом і поглядом, що всім стало похмуро.

— Skinny dip in rabbit holes for fun , — підхопив Джаспер, а його голос пролунав надто таємниче, ніби в словах є подвійне значення.

Не встигли ми й поміркувати, як Кіран буквально вистрибнув перед цими двома, не моргаючи проспів, наздоганяючи жах:

— Popping, popping balloons with guns, getting high off helium , — і розсміявся, але світло в залі різко вимкнулося, освітлення від прожекторів освітлювало тільки Харта:

— We paint white roses red, — він змахнув рукою, в ній прокрутилася алебарда, глядачі здивовано ахнули від наростаючої небезпеки.

Другий прожектор висвітлив Джаспера, у якого зникли окуляри, але з’явилася червона троянда в руках:

— Each shade from a different person’s head.

Коли потік світла висвітлив і Кірана, на ньому був старомодний циліндричний капелюх, й тоді я зрозумів, що ці троє задумали зробити! Розкрити себе!

— And this dream, dream is a killer, — він радісно повернувся до друзів, світло блимнуло, і їхній одяг змінився зовсім.

Червоний королівський костюм, який більше нагадував мундир — на Харті, біла сорочка, синя жилетка та чорні штани у високих чоботях — на Джаспері, а Кі якимось чином встиг одягнути синьо-фіолетовий діловий костюм, хоча з таким забарвленням його важко назвати діловим.

— Гей, — шепнув мені Брендан, — це нормально? Кожен же бачить, що вони творять чудеса на сцені!

— Я не знаю! — у паніці прошепотів я.

Цих трьох неможливо стримувати, але їхній виступ нагадує один суцільний моторошний кліп під живу музику. Ці троє співають по-різному: Харт не приховує загрози, Джаспер — таємничості, а Кіран — радості, яку ніхто не розуміє, але якимось чином ці три тональності створюють одну гармонійну картину у стилі Країни Чудес.

—I’m nuts, baby, I’m mad** — Кіран зняв капелюх, і якимось чином витягнув з нього білого кролика.

— The craziest friend that you’ve ever had , — Джаспер узяв кролика в руки.

— You think I’m psycho, you think I’m gone , — Харт наніс цю величезну сокиру над бідною твариною, яку тримає Джаспер.

— All the best people are crazy, all the best people are, — заспівали синхронно вони, коли алебарда майнула в повітрі, викликавши переляк у глядачів, але дарма.

Тому що Харт навмисно схибив, а потім викинув зброю, ніби вона йому різко перестала подобатися. Я подивився на публіку, ніхто і не рухався, а захоплено спостерігали за сценою, поки Мандрівники демонстрували на людях свої дива.

Їхня пісня закінчилася так само швидко, як і почалася, тому, коли світло ввімкнулося, глядачі не відразу зрозуміли, що це кінець виступу. Але коли зрозуміли — закричали від захоплення, зриваючись із місць.

У мене навіть вуха заклало. Ми з Бренданом незрозуміло озирнулися на людей. Невже вони не помітили?

— Вони використовували фокуси! — вигукнув Ганс, і тоді ми зрозуміли, що небезпека минула. — Яка постановка! Хіба не дивовижно?

Він сміливо поставив десять балів. Я трохи загальмував, але все ж таки поставив свою оцінку теж. Ці хлопці, які щойно показали самих себе на сцені — божевільні. Але їм подобається бути такими, судячи з задоволених усмішок. Ще б трохи і … Та чорт з ними! Виступ був приголомшливий!

— Як вони так швидко переодяглися?.. — запитав Брендан.

— Я не знаю, — щиро зізнався. — Це ж Вандерленд, не шукай логіки.

***

Відходили ми від виступу ще довго, втіхою для очей був номер учнів молодших класів. Їхній милий виступ заспокоював. Пройшло трохи виступів, але Безіменний омега так і не з’явився на сцені, і ми почали думати, що він зовсім не прийде.

Була оголошена друга перерва, щоб судді, тобто ми, вирішили, хто ж таки переможе у цьому конкурсі талантів. Нам виділили окрему кімнату, правда, це лише кабінет виховної роботи, але теж нормально. Переглядаючи списки учасників, ми не знали, що нам робити!

У школі багато талантів, але вибирати когось одного, другого та третього дуже непросто.

— На шоу по телеку все виглядає набагато простіше, — поскаржився Брендан. — Там тягнуть кота за хвіст, а потім кажуть переможця. Хто б подумав, що його так важко вибрати!

— Не приховуватиму, — трохи сумно сказав Ганс, — виступали й мої друзі, боюся втратити свою неупередженість…

— Ото тобі… — зітхнув я, сидячи на стільці.

Ганс чомусь зашипів і відбіг до дверей, ніби побачив привида — сюди заскочив той самий пацюк. Брендан схопив перше, що трапилося йому під руки в цьому кабінеті — якийсь кубок, — а потім метнув його в тварину, але вона швидко вивернулася.

— Ти що твориш! — вигукнув я. — Не можна так із тваринами!

— Це щур, Мелорі! — гидливо відповів Ганс.

— І що? А я хом’яків не люблю, але ж не кидаю в них, що перше під руку трапиться!

Пацюк підбіг до мене та став на задні лапи. У нього в зубах був невеликий пакунок паперу, а значить, Щурячий король щойно надіслав послання. Взявши аркуш паперу, я почав читати, а щур швидко втік у невідомому напрямку.

«Ви зробили неправильний вибір» — це все, що там було написано.

Кілька секунд я тупо перечитував повідомлення, як раптом здригнувся від усвідомлення та схопився з місця:

— Гансе!

Але саме в той момент двері в кімнату вибив величезний щур, який моментально спрямував погляд на Адалхарта, що зблід від жаху. Звичайно, він не казкар, він навіть не знає, що такі щури існують!

Брендан потягся до свого пояса, щоб вийняти меч, але чомусь не вийняв. Я підбіг до нього:

— У чому справа?

— М-магія… вона не працює! — вигукнув здивовано Брендан, марно стукаючи по пряжці для ременя.

— Як це? — я змахнув рукою, намагаючись поставити чарівний бар’єр між Гансом та пацюком, але нічого не виходило. — О ні! Ні!

Пацюк, напевно, цього й чекав, тому, переконавшись, що ми беззбройні, швидко шмигнув у бік Ганса. Брендан не розгубився, він схопив ще один кубок і кидком з американського футболу зарядив щура прямо в потилицю. Той зашипів та скорчився від болю, повернувши морду в наш бік.

— Гаразд, з одним ми впораємося і так, — Пендрагона налякати складно.

Я напружено повернувся на шум у коридорі, куди вели відчинені двері, а потім поспішив смикнути за рукав Брендана, щоб показати гостей. Таких собі двометрових щурів виявилося достатньо, щоб вони заполонили весь поверх. Ще дві влізли до нас до кабінету.

— Дідька лисого! — гаркнув Брендан, а потім глянув на мене: — Ти розумний, так? Чого бояться щури?

— Нічого! — відповів я. — Можливо, деякі звуки на частотах, які людина не почує!

— Трясця! — вилаявся принц.

Перший щур, який прийшов до тями після удару, знову поповз до Ганса. Той впав у ступор, тому навіть не спробував зрушити з місця. Втім, кабінет не мав ні вікон, ні інших дверей, йому все одно не втекти.

— Потрібно захистити його! — Брендан узяв ще один кубок, але перед нами з’явилися три щури, які закривали собою доступ до першого, кинути кубок не вийде. — Хвилинку, вони нас розуміють?..

— Вони одні з найрозумніших тварин, — сказав я, хоч і не час. — Незважаючи на маленький розмір мозку, щури багато в чому перевершують приматів. А в цих, ти тільки подивися, мозок має бути набагато більше звичайних щурів, отже, вони набагато розумніші. Пацюк розуміє дуже швидко і так само швидко орієнтується у будь-яких приміщеннях.

— Ці знання мені не допомогли, — Брендан зробив крок назад, тим самим прикривши мене. — Без магії ми безпорадні. Чому вона не працює?

— Артефакт, — зрозумів я. — Пацюк уже забирав артефакти, правда? Один із них міг би блокувати магію.

— Треба покликати когось із Ордену! — зрозумів Брендан, а потім схопив смартфон у руки.

Помах величезного хвоста — і немає більше телефону, він розбився об підлогу. Брендан заціпенів не гірше за Ганса, напевно, не такої долі він бажав своєму смартфону. Його можна зрозуміти, втрата близького друга, як-не-як. Мабуть, щури досить розумні, щоб зрозуміти, навіщо йому телефон…

— Брендан! — я схопив його за комір, щоб він нахилився, бо шок від втрати все ще не пройшов. — Мій телефон ще досі в мене, щури цього не знають, відволікай їх, я покличу підмогу!

— А-але… — Брендан із круглими очима подивився на свій розбитий гаджет.

— Я потім полагоджу магією, обіцяю. Послухай, уяви, що тобі треба закинути м’яч у ворота, — я показав у бік щура, яка крадеться до Ганса. — А щури перед тобою команда захисту!

— Це вирішальний гол? — уточнив Брендан.

— Так, і більше, головний матч сезону.

Як добре, що я все ж таки днями розібрався в правилах американського футболу! Щоправда, зробив це, щоб розмовляти з Бренданом на рівних, але, виявилося, для мотивації у боротьбі проти щурів теж згодиться.

Брендан замахнувся кубком, щури перейняли всю свою увагу на нього, а я сховався за його спиною та швидко набрав Суміре. Він не розлучається з телефоном ніколи, а ще набагато сильніший за мене в чаклунстві, можливо, його сили тут не будуть заглушені? Та не знаю, часу для роздумів не було.

— Алло? — ліниво відповів Суміре. — Сподіваюся, ви визначили переможця, я хочу проспойлерувати іншим.

— Ні! Тобто… нам потрібна допомога! Поклич когось до кабінету виховних робіт, тут… — два щури вискочили переді мною, хвіст одного з них боляче вдарив мене по руці, я випустив мобілку та схопився за забій.

Чомусь мені стало по-справжньому лячно, коли дві тварюки з’явилися прямо переді мною, а я не міг захистити ні себе, ні Брендана. Двоє щурів розлютилися через мою спробу покликати на допомогу, бо вишкірили зуби, пронизливо зашипівши. Адже щури і людину можуть з’їсти…

— Нікчемні тварюки! — Брендан обійняв мене однією рукою, закриваючи від щурів.

Дуже не вчасно я вирішив згадати, що небайдужий до нього.

— Яких частот вони бояться?

— Ультразвуку… — невиразно промовив я, будучи і наляканим, і зніяковілим. — Ми не можемо його чути, адже…

Тут щури різко загострили вуха, забігали в паніці сюди-туди, а потім вискочили в коридор, та розступилися перед дверима, ніби там вогонь запалав. Вони не тікали, але чомусь не заходили до нас. Спочатку я подумав, що Брендан щось вигадав, але він не випускав мене з обіймів, боячись невідомості.

— Як це вийшло?.. — спитав Брендан.

— Ну… Вибачте, будь ласка… — ми одночасно глянули на стіл, що розмовляв.

А потім переглянулись. Чортовщина якась! Чому стіл говорить таким тихим і лагідним голосом? Навіть не знаю, дивуватися чи заздрити тому, що деревина куди більше виходить бути милим омегою, ніж у мене?

— Це що, стіл сказав? — не зрозумів Брендан.

— Ні, це був я… — щось під столом двинулося, Брендан напружився, але звідти невпевнено визирнув хлопець.

Я впізнав його за кольором волосся і нездорово блідою шкірою — це ж Безіменний! Омега виглядав наляканим, тому виглядав з-за столу, начебто ми і є загроза.

— Пробачте, — несміливо прошепотів він. — Я… Я хотів просто… Як би… А тут ці щури… Ти сказав ультразвук, от я й…

— Хто ти такий? — запитав я. — Ти нас захистив?

— А… Так… — омега невпевнено підвівся, тепер і Брендан його впізнав.

Безіменний зам’явся і занервував, він став відводити погляд.

— Ну… Я спочатку не знав, а потім… Я просто хотів поговорити, але дуже соромився визирнути…

— Як ти взагалі опинився під столом? — поцікавився я. — Кабінет був закритий, а ми з нього не виходили!

— Я проходжу крізь стіни та можу стати невидимим… — прошепотів невпевнено той. — Ну, я… Я не зовсім жива людина, тому мені складно з’являтися на публіці…

— Та що тут відбувається? — озвався Ганс Адалхарт.

Після шоку його емоційність доросла, він став якимось аж надто смиканим, раз у раз хапався за голову:

— Я тільки-но бачив таких величезних щурів, але це неможливо! Та й це точно не сон, адже я відчуваю самого себе! Це не сон!

— А він не знає?.. — тихо спитав Безіменний. — Він не знає, що існує інший світ?..

— Ні, — сумно відповів Брендан, але я його розумію.

— Ви… — знову зам’явся омега. — Ви не могли б… не обійматися?.. Це дуже бентежить…

Зрозумівши, що досі перебуваю в обіймах Брендана, я миттю відсахнувся від нього, а омега вдячно посміхнувся. Він не схожий на того, кого варто побоюватись. Якимось чином Безіменному вдалося налякати щурів, але він міг би цього й не робити.

— Щури не підуть просто так, їм наказано помститися, — сказав Брендан, а потім узяв мене за руку: — Це ще що? Кров?

Я й не помітив, що щур поранив мене помахом хвоста. Мабуть, він спрацював як батіг, якщо зміг так сильно пошкодити шкіру.

— Не страшно, — відмахнувся я. — Я навіть болю не відчуваю, мабуть, не до того…

— Та я вб’ю цього чортового пацюка! — розлютився Брендан, метнувши багатообіцяючий погляд у коридор, де товклися величезні щури.

На щастя, у бій він не побіг.

— К-кров?.. — Безіменний з жахом відійшов назад. — Адже живі вмирають від втрати крові!

— Що?.. — не збагнув я. — Це тільки подряпина, ніхто не вмирає.

— Все одно, — Брендан підбіг до столика та витяг аптечку, де запаковано чистий бинт.

— Звідки ти знаєш, що і де лежить? — спитав я здивовано.

— Бився кілька разів, мене сюди тягали, щоб почитати лекції та дати пластир, — лаконічно відповів він, швидко пшикнувши антисептик і вправно перемотавши мою подряпину бинтом. — Ми не можемо тут залишатися. На перерву дали двадцять хвилин, скоро сюди прийдуть вчителі, щоб покликати нас, вони можуть постраждати від полчища, що зараз стовпиться за дверима.

— Гей, послухай… — я обернувся на невідомого омегу. — Я не знаю твоє ім’я, але ти сказав, що злякав цих щурів, вірно?

— Я… можу створювати звукові хвилі… — скромно відповів Безіменний. — Ультразвук у тому числі… Але я ще недосвідчений у цій справі, не зможу відлякати щурів подалі від школи…

— А ти з якоїсь казки? — спитав Брендан.

— Я не зовсім з казки, скоріше з легенди, як і ти, — відповів Безіменний. — Мій батько славиться як Привид Опери, але терпіти не може книгу та фільми про себе… Ви не подумайте! Ми у сім’ї цінуємо навіть таке мистецтво! Але там усе перекрутили…

— Привид Опери? — здивувався я. — От вже не думав… Значить, ти фантом.

— Правильно.

— Що тут діється? — спалахнув Ганс. — Цей омега каже, що він привид, ви йому беззастережно вірите, а в коридорі сидить зграя величезних щурів-мутантів!

— Я не привид! — трохи нервово й стурбовано видав Безіменний. — Я фантом… Ми відрізняємось від привидів тим, що ми наполовину живі…

— Це мені нічого не пояснило!

— А це взагалі важко пояснити, — пирхнув Брендан. — За тобою прийшли ці щури, второпав?

— Чому? Що я зробив?

— Справа не в тобі, — Брендан стомлено потер віскі. — Це моя помилка. Чорт, якби я тільки прислухався до тебе, Мелорі. Але, як завжди, треба бути віслюком!

— Не факт, що якби ти поставив Крист’яну гарний бал, то цього не сталося б, — сказав я. — Він все рівно пішов, правда? Тобто він був не зацікавлений у конкурсі… Та й узагалі, він не міг знати про плани Щурячого!

— Пробачте… — скромно втрутився Безіменний. — Напевно, це не час… Але хіба можна використовувати свої… ем… суперздатності на конкурсі, як це робив Гамел?..

— Ні, — відповів Брендан.

— Але він інакше не вміє, — сказав я на захист Крист’яна. — Він так і сказав. Ну, поміж рядків. Він син Гамельнського щуролова, чия гра на дудці могла одурманити і людей, і… щурів, — тут мене осяяло: — От кого нам зараз не вистачає!

— Син кого? — Ганс сів навпочіпки, хапаючись за голову. — Ні! Ні! Ні! Це все сон! Просто реалістичний сон, таке буває!

Йому буде складно прийняти одну непросту істину. Цікаво, чи можна якось стерти йому пам’ять? Хоча це буде дуже несправедливо, адже це через нас Ганс не тільки змінив докорінно свій світогляд, а ще й потрапив у небезпечну ситуацію.

— Все нормально, — Безіменний сів біля розгубленого Ганса, досить спокійно посміхнувшись. — Магія існує, казкові персонажі теж, але зараз покоління їхніх дітей розумієш? Це таємниця, велика таємниця, бо не всі повірять у це.

Якось він спокійно говорить про те, що нормальній людині в будь-якій ситуації здасться маренням.

Брендан пошукав серед столів щось, за його словами, що можна використати як зброю, але нічого не знайшов. Прикро пирхнувши, він штовхнув нещасний стіл, а потім накинувся на стелаж з різними кубками та книгами, сподіваючись знайти щось у ньому.

— Безіменний, — звернувся я, — а ти не знаєш, де знаходиться те, що блокує магію?

— Н-ні… — розгубився фантом, а потім почав виправдовуватися переді мною, ніби я вчитель на уроці: — Ох… я такий марний, перепрошую! Але в мене немає паранормальних здібностей, як у полтергейстів там усіляких!..

— Очевидно, — пробурчав з місця Брендан, — артефакт у Щурячого короля. Хотілося б мені його дістати! Обох!

З коридору почувся дивний звук, ніби завив вітер, а потім щось заіскрилося. Щури зашипіли та розбіглися в сторони, видаючи переляканий писк, але не наважилися бігти на звук. До нас у кабінет увійшов Абель, якого за руку обіймав Блейн, наляканий щурами (по обличчю було видно). У руках Абеля палав фіолетовий вогонь, яким, швидше за все, він і налякав полчище.

— Вам весело, я бачу, — сказав Абель.

— Дуже! — роздратовано кинув Брендан. — Твоя магія працює?

— Так, бо я фейрі, а не чарівник, — сказав Бастіан. — Суміре теж зазнав невдачі, тож залишився стояти з братом у фойє. Він сказав, що не може до тебе додзвонитися, Меле, ось і змусив усіх іти сюди… Це тобі кара, зрозуміло?

— Що?.. — не збагнув я.

— За це, — він кивком голови вказав на Блейна, який не відпускав його лікоть із чіпкого полону.

— Я б тебе так не жмакав, але я боюся щурів! — спробував виправдатися Б’ю і тихо додав: — А ще комах, павуків, мишей, гусениць, рептилій та половину всього, чим кишить ця планета…

— Заснув би ти на сто років, і цілих сто років не бачити всієї цієї живності, — відповів Абель, шепочучи так, ніби намагається замінити йому совість. — Просто треба взяти й заплющити очі, а я…

— Ні! — перебив Блейн. — Поки ми не одружимося, я не збираюся засипати поряд з тобою, зрозумів?

— О, Мелюзін…

Брендан скривив скептичний вираз обличчя:

— Ага, ось вчасно грати зараз у недоступного альфу і наполегливого омегу! Скоро закінчиться перерва, нам треба позбавитися цих величезних щурів!

— Добренько, — полум’я в руці Абеля спалахнуло з новою силою, а на його обличчі з’явилася усмішка. — Я вб’ю їх за допомогою моїх дорогоцінних ліан тернів!

— Ні! — вигукнув я, схопившись перед ним. — З глузду з’їхав? А як потім виправдовуватись перед учителями?

— Не знаю, це будуть твої проблеми, ти ж хранитель, — і посміхнувся.

— Ось як?

І чому я забуваю, що він теж хоче бути лиходієм?

— Гаразд. На свій захист я передам Верджілу твої слова.

Абель моментально змінився, а потім невдоволено відвів погляд, стримуючи полум’я в руці:

— Ненавиджу розумних омег, ох як ненавиджу…

— Ти вмієш телепортуватись? — запитав я.

— Тільки невеликі предмети, і то… не завжди, — він знизав плечима. — Ми з тобою навчаємось приблизно на одному рівні, міг би й сам здогадатися. Суміре міг би впоратися з усіма цими шкідниками, та ось тільки зараз він без магії.

— Абель! — скрикнув Блейн, обійнявши його за груди, і глянув убік, ніби за ним маніяк гониться. — Той щур на мене дивиться! Він вже близько!

Абель з байдужим виразом обличчя кинув у щура полум’я, тоді я зрозумів, звідки був звук сильного вітру — від дії його заклинання. Воно відкинуло щура на метр, той злякався, зашипів та переліз у задні ряди. Тремтячий від страху Б’ю поки що заспокоївся, але вирішив не відходити від Абеля.

— Ти можеш посилити свою атаку? — запитав я. — Чи зробити спільну атаку із фантомом?

— Фантомом? — здивувався Абель. — Вау, ніколи не пробував.

— Безіменний! — гукнув я, але омеги в кімнаті не помітив.

Брендан показав рукою на стіл:

— Він якогось чорта знову туди сховався.

— Безіменний! — обурився я. — Не час для сором’язливості! Ці двоє не варті того, щоб перед ними боятися!

— А-але… — фантом визирнув з-під робочого столу. — Це ж сам Блейн Б’ю, найпопулярніший омега в усій школі!

— О, дякую, — оцінив Блейн.

— І ще він! — вказав на Абеля Безіменний. — Він над усіма знущається!

Я знизав плечима:

— Ну, буває… Тільки зараз він лапочка на прив’язі, не хвилюйся. Він гавкає, але не кусає. Давай, вилазь звідти і допоможи нам! Будь ласка, обіцяю, після цього я вислухаю все, що ти так хотів сказати.

Безіменному рішення далося нелегко, судячи з повинного вигляду, але він таки виглянув з укриття. Потім він пройшов крізь стіл, змусивши в нас усіх здригнутися з незвички та почав скромно перебирати руками:

— Я допоможу, чим зможу…

— Дякую! — посміхнувся я, а потім глянув на Абеля, який хмурився, як середа на п’ятницю, але я знав причину: — Вибач за аналогію з собакою на прив’язі, але вона дуже точно описує твою ситуацію.

— Я не хочу вам допомагати так, — сказав він. — Натомість вимагаю, щоб ви сказали переможця цього конкурсу!

Блейн на подив його підтримав:

— Ну, і хто на другому та третьому теж.

— Вигідна угода, — підтвердив Абель.

Їм що, реально так цікаво дізнатися перш за всіх?..

— Як завгодно, — погодився Брендан.

Фантом пояснив, що зараз користується ультразвуком, щоб щури не забігали в кімнату, а Абель розповів про больове заклинання на мінімумі потужності. Воно відлякує, але не більше. Тому, якщо вони поєднають зусилля, то зможуть налякати всю зграю за короткий час.

На курсах, які проводив містер Верджіл, ми тренувалися поєднувати магію один з одним, але це виходило не завжди. Я, наприклад, не відразу міг концентруватися на одній меті, а Абель постійно намагався перейняти ініціативу, а не діяти спільно, тому в улюбленцях Верджіла все ж таки був Суміре, у нього все завжди виходило. Тільки магічна атака з Безіменним — річ інша, фантом дуже покірний, тому навіть якщо Абель і спробує взяти енергії більше, ніж потрібно, то й слова не скаже.

Так і сталося: вони обидва створили вихор із фіолетового полум’я та вітру. Щури, коли опинялися під впливом такої атаки, розліталися в сторони і тікали з переляку через вікна у фойє. Щойно останній гризун вискочив через вікно, то Абель та Безіменний опустили руки, припиняючи дію заклинання.

— Це було круто! — Блейн почав хвалити Абеля, але той не відреагував.

— До речі… — Безіменний несміливо глянув на мене. — Ти такий крутий, коли командуєш…

— Я?.. — не зрозумів я. — Та я нічого не зробив…

— Взагалі ти зробив усе, — сказав мені Брендан. — Швидко макітра працює, навіть завидно.

— Не те слово, — вийшов до нас Суміре, а за ним Нєж. — У тебе завжди оцінки кращі, ніж у мене. Трохи дратує.

Суміре не Суміре, якщо його щось не бісить.

Все ж таки, добре, що це закінчилося. Я навіть зітхнув, коли зрозумів, що біда минула. Якби не друзі, ми б самі не змогли б вибратися з колотнечі. Все ж таки, без магії — я ніщо. Точніше, звичайна людина.

— А це що? — спитав Нєж, дивлячись у вікна.

Ми побачили, як до школи наближається полчище нормальних за розміром щурів, але їх було надто багато. Немов простирадло, вони пробиралися по стінах, підлозі і навіть стелі. А найголовніше, я так і не зміг зрозуміти, де останні ряди: здавалося, гризунів тут просто море, а краю їм не видно.

— Гидота! — скрикнув Блейн, схопивши бідолашного Абеля в оберемок. — Забери їх! Забери!

— От заснув би ти на сто років… — залагодив той у відповідь.

— Щурячий не відступає, він не припинить свої атаки! — це першим зрозумів Брендан. — Ми можемо лякати їх, скільки душа забажає, але користі від цього не буде! А двадцять хвилин скоро минеться, у нас немає часу!

— Якби я мав магію… — прошипів Суміре

Примітки:

Пісня: Melanie Martinez – Mad Hatter

*Мої друзі не ходять, а тікають,

Худі діти лізуть у кролячі нори заради веселощів,

Стріляють, стріляють з пістолетів по повітряних кулях, ловлячи кайф від гелію,

Ми фарбуємо білі троянди червоною кров’ю людей,

У кожної людини свій відтінок

А цей сон, цей сон вбиває.

**Я чокнутий, малюк, божевільний,

Такого божевільного друга у тебе ще не було,

Ти думаєш, що я психопат, що в мене знесло дах,

Усі найкращі люди – божевільні.