Глава 44.1

Мерліну завжди було дуже нудно на важливих зборах. Для такої події Артур не побоявся зайняти найбільшу залу для важливих засідань у міській ратуші. Мерлін не знав, як на таке погодився місцевий мер, але ніхто не повідомив йому всі подробиці, тому що Пендрагон завжди знайде собі проблеми і без них. Ось як зараз.

Мерлін пам’ятав усіх цих людей у ​​залі, коли вони приходили з проханням покинути той світ, проте всі вони дуже змінилися з того разу. Що не дивно, їх змінив Новий світ. Окрім, напевно, Артура — він завжди був жорстко-справедливий, але у світі, де всі проблеми вирішуються мечем, це не виглядало дивним. Хоча це навіть кумедно, адже Мерлін сприймав цю людину як маленького хлопчика, тому не завжди міг сприймати всерйоз.

— …Ми не можемо ось так залишити цей світ! — обурився хтось із батьків, сидячи за довгим столом. — Як ми можемо бути впевнені, що Король Зла відігнав свою армію пітьми? Ми не знаємо обстановку!

— Але ж ми й так затрималися тут! — обурився Артур, а чоловік беззаперечно його підтримав:

— Коли ми збігали сюди, то сподівалися на тимчасовий притулок, щоб набратися сил та дати відсіч Королю Зла та його армії! Вам не здається, що все дуже затяглося?

— Якби не Морган… — зашипів хтось із натовпу.

Але поплатився за це, коли несподівано закашлявся, не в силах видавити жодного слова через магію, яку не побоявся використати Міріам:

— Якби не я?

Мерлін перевів зацікавлений погляд на свого колишнього улюбленого учня.

— Я не дозволю використати свого сина як інструмент!

Мерлін навіть насупився — син був спільним, тільки Морган навмисне уникає подібного вислову. Складно з омегами, у котрих гарячий характер, вони можуть знищити все на своєму шляху. Принаймні раніше Морган був таким. Його боялися і від нього ховалися. Тільки зараз цей омега навчився любити.

Збори більшою мірою нагадували фарс або навіть водевіль через те, що кожен вважав свою думку найправильнішою. Упертий Пендрагон говорив діло — казкарі тут чужі, вони мають піти на батьківщину. Проте не всі казкарі з цим погоджувалися, і далеко не всі підкорялися саме Камелоту, тому цей балаган тривав вже не першу годину.

— Мелорі — не інструмент, — вставив Мерлін, і всі затихли, коли він заговорив, ніби чекали від нього якогось неймовірного подвигу, але це тільки через його репутацію. — Точніше… Так, я планував зробити його таким. Але все змінилося, добре? Він ріс далеко від Гриммвіля, його магія сформувалася без будь-якого втручання, вона повністю адаптувалася під цей світ. Тут у нього набагато більше можливостей, ніж у мене чи когось із вас. Він не жив у Гріммвілі, як я це планував, тому його не можна назвати інструментом на всі сто відсотків.

— Що це означає? — недружелюбно поцікавився Морган, не бажаючи приймати той факт, що доведеться погодитися з цією людиною. — Його магія взагалі не виявлялася до шістнадцятиліття. Тільки через неї мені довелося повернути його до цього міста. Тут вона не виходить з-під контролю у таких масштабах…

— На що він був здатний поза Гріммвілем? — серйозно спитав Мерлін.

Брендан, що весь цей час тихо сидів біля батьків, вперше зацікавився, і припинив маятися бозна-чим. Він перевів погляд на тата Мелорі, який трохи подумав, перш ніж навести приклад:

— Спершу неконтрольована телепортація. Він вважав це за неуважність, проте це була безумовно телепортація.

— Портали?

— Ні. Переміщення, як у тебе, — останнє він явно додав з якоюсь зневагою, щоб показати, як йому не подобається схожість між батьком та сином.

Мерлін пропустив це повз вуха, намагаючись більше не злити його:

— Ось бачиш який він талановитий! Впевнений, він успадкував від нас тільки найкраще, — підкат не вдався, бо погляд Моргана не змінився, довелося знову стати серйозним: — Гаразд. У моєму геніальному плані сьома реліквія мала бути прив’язаною до Гріммвіля, щоб у разі потреби викликати портал без жодних непередбачених перешкод… Так, він мав стати інструментом. Проте! — поспішив вставити Мерлін, доки не почалася гризня не зрозумій за що. — Те, що він жив у іншому місці, не входило в мої плани! Очевидно, що завдяки цьому він так і не став простим інструментом, а став повноцінним чарівником абсолютно нового рівня. Можливо, він і не зможе потрапити до нашого світу, бо вже злився з цим, але саме тут він має шанс реалізуватися.

— Стривай, — Артур напружився. — Що ти хочеш цим сказати?

— Я не повернуся до Камелоту, доки не навчу сина керувати своєю силою, — лаконічно відповів він, ігноруючи обурені вигуки, що пролунали з-за столу. — І не можна зараз вирішувати за кожного, Арті.

А потім Мерлін завмер, відчувши на собі пошукове заклинання. Він чомусь здивовано усміхнувся. Морган говорив, що в їхнього сина характер досить впертий, але Мерлін не думав, що Мелорі прийде сюди сам, не побоявшись відповідальності. Цей факт його навіть розвеселив, і він оголосив:

— І, малечо Арті, головний тут не ти, а хранитель. Чому його ніхто сюди не покликав?

— Що?.. — Артур здивувався, проігнорувавши навіть дитячу прізвисько. — Але ж він ще замалий! І він не може відповідати за нас!

— Але ж він хранитель, це його обов’язок, — усміхнено відрізав Мерлін. — І до речі, ви пам’ятаєте те, з якою вірністю за ним слідують ваші діти? Може, варто замислитись над цим? Не кожна малеча здатна викликати в інших такі сильні почуття. Мелорі — хранитель Гріммвіля, тому саме він повинен вирішувати, як усім вам бути.

І в той момент увійшов Мелорі, відчинивши важкі двері. Брендан навіть поперхнувся, дивуючись його сміливості. Сам Мелорі чудово почув останні слова Мерліна, вони, можна сказати, надали йому рішучості. Адже якщо Мерлін не вважає його інструментом, то він матиме найпотужнішу підтримку в майбутній дискусії.

— Але ж йому шістнадцять! — нагадав Артур, глянувши на Мерліна. — У цьому віці…

— Згадай себе у шістнадцять років, — знайшов виправдання Мерлін, зніяковівши підопічного. — Як ти отримав відказ від мого улюбленого учня!

— Не переходь на особистості! — одразу гаркнув той.

— Хіба я перейшов? – невинно поцікавився Мерлін. — Не соромся, я ж тебе пам’ятаю, як ти ще під стіл ходив…

— Серйозно, краще мовчи!

— Мені можна слово? — вліз Мелорі, і відразу відчув на собі пильні погляди всіх дорослих.

Вони були важкими, ніби кожен із них чекає, коли дитина піде із зали. Але Мелорі пам’ятав останні події, тому не дав себе зламати:

— Я не прийшов би, якби мене не покликали ваші власні діти. Ви про них подумали? Зараз всі вони зібралися разом, з хвилюванням чекаючи, що їх хочуть відправити туди, куди вони хочуть.

Деякі батьки стурбовано переглянулися. Не кожен із присутніх цікавився думкою своїх дітей, це очевидно. Дехто щиро вважав, що їхні нащадки з радістю повернуться разом із батьками, але зовсім забули, що далеко не всі пам’ятають чи хоча б народився в казковому світі.

Мелорі зрозумів, що все ж таки заволодів увагою присутніх, тому наважився:

— Вам хочеться повернутися, але безвідповідально робити акцент лише на собі. Ви дали своїм дітям життя тут, вони не хочуть із ним прощатися. Може, перш ніж вирішувати таке важливе питання, ви порадитеся з іншими членами сім’ї?

— Це займе багато часу, — відрізав Артур.

— А куди вам поспішати? — парирував Мелорі. — Чому якщо одна сім’я бажає повернутися, то решта обов’язково має йти теж? Може, кожен сам має вирішуватиме?

На щастя, Мелорі знав, хто обов’язково підтримає його пропозицію. Втім, це було очевидно. Остін, почувши пропозицію, відразу вирішив сказати, поки ще не пізно:

— Я не хочу робити щось, що не сподобається моїм синам! Як я можу вирішити щось зараз, якщо гадки не маю, чого хочуть вони!

— Нам потрібен час… — відразу зашепотіла добра половина присутніх.

Мерлін трохи посміхнувся, звертаючись саме до Мелорі:

— Значить, ти просиш час для роздумів?..

— Не тільки, — все хвилювання миттю зникло, коли Мелорі побачив, що тут є люди, які його підтримують. — Нехай усі казкарі думатимуть рівно тиждень, що їм робити і куди йти, та кожен вирішуватиме сам за себе. Якщо хтось вирішить залишити Гріммвіль — нехай, а якщо хтось захоче лишитися — теж не страшно. І не треба поспішати, гаразд? Тижня для роздумів достатньо. Зрештою, я нікуди звідси не подінусь, а крім мене у вас немає активатора порталу. Ну, хіба що Мерлін його не винайде знову.

Мерлін тільки відвів очі, мовляв, заслужив такий укол. Присутні в залі зашепотілися між собою, особливо бурхливо радилися ті, хто виявилися стурбованим становищем своїх дітей.

Артур теж повернувся до свого молодшого чоловіка, промовивши щось на вухо, на що сам Гвіневр тільки мовчки кивнув. Мелорі намагався не дивитися на Брендана. Це було б надто. Покохати — просто, а ось що робити з цим? Сім’я Пендрагонів очевидно залишить цей світ. От і буде кінець казки. Настав час приготуватися до прощання і з ним, і з Крист’яном. Це трапилося б рано чи пізно.

— Добре, — сказав Мерлін, прийнявши рішення. — Це, принаймні, єдина озвучена умова, яка не викликала бурхливих суперечок. У когось є заперечення? Малюче Арті?

— Ні, — Артур вважав розумним погодитися з вибором більшості, до того ж його чоловік теж не проти почекати рішення інших.

— Значить, на цьому ми й закінчимо, — Мерлін підвівся з блаженною усмішкою на вустах: — Нарешті! Ненавиджу ці нудні формальності!