Глава 35

Мій новий день розпочався з несподіваної події. Тато сидів на кухні, а поряд з ним Реджинальд Вейн. Мене здивувало, що майбутній вітчим приїхав у такий ранній час та сидів за столом, але я тільки чемно привітався, не розуміючи, де сніданок. Що вже сталося?..

— Нам треба серйозно поговорити, — сказав Міріам. — Будь ласка, присядь.

Та чому мені стало так страшно? Таке відчуття, ніби я в чомусь завинив, але я ж пай-хлопчик. Про що зі мною потрібно серйозно говорити ще й у присутності Реджинальда? Вони дізналися про мої прогули уроків фізкультури?

— Я уважно слухаю, — приглушено видав я, не розуміючи, чого зараз чекати.

— Це важко пояснити, — почав невпевнено Міріам. — Я навіть не знаю, як розпочати. Слухай, я… Ну… Точніше, ми…

Реджинальд узяв його за руку, їхні погляди перетнулися. Дуже мило, але мені стало страшніше. Невже вони знають про лист мого батька, а тепер приготували покарання? Якщо так, то треба змінювати країну.

— Якщо ми вирішили бути однією сім’єю, — сказав з нотками невпевненості Редж, — ми маємо бути чесними один з одним.

— За планом, Крист’ян теж мав бути тут, але… — Міріам знизав плечима.

— Прошу пробачити його, — поспішно додав Реджинальд. — Він завжди сам по собі.

—Не тягніть кота за хвіст! — попросив я. — Що трапилося?

Невже тема обговорення — я та Крист’ян, а точніше, наші незрозумілі стосунки? Тоді мені точно кінець. Тому що у цих стосунках я втратив контроль.

— Справа в тому, що ти повинен дізнатися правду про мене, — сказав Реджинальд, помітно нервуючи. — Крист’ян не хотів би, щоб ти був в курсі. Так, він не пишається тим, що він мій син, але це й зрозуміло. Послухай уважно, насправді я — Щурячий король.

Спочатку мені здалося, що я щось не так зрозумів, а потім, виявивши тривожні погляди дорослих, зрозумів сказане. Хвилину! Той самий Щурячий король, який нападав на мене і моїх друзів?!

— Так, ти правильно зрозумів, — Міріам, мабуть, помітив, що я витягнув обличчя не просто так, тому й поспішив заговорити: — Але ти не знаєш усієї правди. Попри загальну думку, Щурячий король не той, кого варто боятися.

— Знаю, ти багато про що чув про мене, — сказав Реджинальд на подив спокійним тоном, але це мені в ньому завжди подобалося. — І я знаю, що крадіжку реліквій приписали саме мені. Однак, це не зовсім так.

— Що? — здивувався я, хоча мені хотілося запитати набагато більше, ніж банальне «що?». — Але твої щури не раз нападали на нас! І вони хотіли забрати каблучка, яка зберігалася у родині Сноу!

— Це моїх рук справа, визнаю, — так само зайво спокійно зізнався Реджинальд. — Каблучка Сноу мала певні чарівні властивості. Каблучка була потрібна, щоб підтримати магію. Я не знав, що ти повернувся, а отже, повернулася і магія, тому мені вже не потрібна реліквія.

— Значить, каблучка підтримувала магію? — спитав я, щоб розібратися в усьому. — Тому Суміре міг чаклувати за моєї відсутності… Але навіщо воно тобі?

— Щоб не втратити контроль над пацюками, — відповів Реджінальд. — Згодом вони починають відбиватися від рук. Крист’ян терпіти не може згадувати, ким я був в іншому світі, і я намагався зробити все, щоб він почувався нормальним у цьому. Я хочу сказати, що я вже не лиходій. Хоча минулі замашки залишилися, — він знизав плечима. — За це перепрошую. Складно зрозуміти, як саме поводяться звичайні люди.

— Хвилинку… — мені було трохи, хоча ні, дуже незатишно. — А конкурс талантів?

— За це мені потрібно вибачитись окремо, — Реджинальд слабо посміхнувся. — На мене вплинув Крист’ян. Заради нього я готовий буквально на все. А до знайомства з тобою він був… м’яко кажучи проблемним.

— Але! — я не знав, що сказати. — Але ж…

— Так, я наламав дров, — сказав він мені особисто. — Знаю, що мені дуже важко повірити. Адже я вже спробував нашкодити вам. Але я присягаюсь тобі, що тепер все змінилося!

— Чого б це? — недовірливо глянув я.

— Через мене, — відповів Міріам. — Він зміниться заради мене.

Чому він взагалі так швидко повірив Щурячому королю?

— Благаю тебе пробачити мені, — знову заговорив до мене Реджинальд. — Іноді я роблю, а потім думаю. Цей факт неодноразово сварив нас із Крист’яном. Але твій тато майстерно контролює всі мої старі звички. Я більше не лиходій, і мені дуже важливо, щоб ти в це повірив.

— Орден вважає його головним ворогом, — сказав Міріам. — Це не так. Знаю, я не зможу довести тобі, що Орден просто хоче знайти злодія, бо так довго були героями, що не можуть не знайти зло там, де його нема…

О, ні! Чому ці двоє вирішили приголомшити мене саме вранці? Я нічого не розумію.

Значить, Крист’ян весь час знав, що Щурячий король — це Реджинальд, його батько, який… Чорт! Навіть не знаю, чи злитися мені на нього чи ні! Та й взагалі, виходить, що весь цей час…

— Реліквії! — сказав я, не встигаючи за думкою. — Де решта реліквій?

— Я не знаю, — винувато відповів Реджинальд і явно не брехав. — Я не маю потреби відкривати портал, тому реліквії мені не потрібні. Ні я, ні Крист’ян, не бажаємо повертатися назад. У минулому світі нічого хорошого не було, а в цьому нове життя, адже ніхто не знає про те, ким ми були.

Я трохи зволікав. Чому я маю вірити йому? Чому Міріам вірить? І взагалі, Міріам свою правду так і не розповів. Думаю, що мені потрібно повірити зараз, адже Міріам і його сімейне життя практично залежить від мене, чи не так?.. Чи я просто намагаюся знайти виправдання всьому цьому? Я не хочу скандалу та розбору польотів, тільки не безглузде нервування!

— Знаю, тобі складно збагнути все, — промовив тато, заспокоюючи мене лагідним тоном. — Але ти мусиш знати, що не все погане, на що тицяють пальцем. Натовп людей можуть назвати лиходія таким лише тому, що їм так простіше.

— Я знаю, що не все у світі прямолінійно, — сказав я, все ще не наздоганяючи, як мені на це все реагувати. — Але тоді… Гаразд! Припустимо, Щурячий король зовсім не лиходій, тоді… хто?

— У якому сенсі? — здивувався Реджінальд. — Хіба є той, кого варто побоюватись?

Я задумався. Якщо подумати, то виходить, що реліквії взагалі нікому не потрібні? Але я впевнений, що хтось хоче відкрити портал. Навіть не знаю, чому я так у цьому певен. Можливо, тому, що до мого приїзду тут уже були зникнення реліквій. А це означає, що справжній ворог просто не показувався. Але він є.

***

У школі всі були в передчутті завтрашнього свята, а я ходив, як зомбі, і не міг збагнути, як мені на все реагувати. Тобто я не хочу, щоб тато та Реджинальд розійшлися. У жодному разі, вони хороша пара. Але, якщо подумати, то все це ускладнює, бо я тісно спілкуюся зі спадкоємцем Камелота — його батько голова Ордену.

Перед Бренданом я хочу бути чесним, але боюся. Він уже неодноразово мене підводив. Що коли я розповім йому правду, то отримаю цілу порцію зневаги? Він може не захотіти, щоб я зріднився зі лиходієм на зразок Щурячого короля. Він почне істерику, піде і розкаже все батькові, тоді розпочнеться чергова катавасія! Та що за життя таке?

Я відкрив шафку і мляво дістав підручник. Так мляво, що мало не впустив його.

— Який розсіяний, — несподівано поруч з’явився Крист’ян, який відразу притиснув мене до дверцят.

Мабуть, я зовсім не в собі, якщо не помітив його наближення.

— Може це тому, що тобі таки розповіли, хто мій батько насправді?

Таким незадоволеним Крист’ян не бував… ніколи. Він дивився на мене злісно, ​​ніби збирався вислуховувати якісь претензії і відразу надавати мені по шиї за обурення. Невже він так не хотів, щоб я дізнався правду?

— І чого ти психуєш? — спитав я.

— Чекаю на твою реакцію, — він схопив мене за підборіддя, не боячись збентежити перехожих чи мене самого. — Знаєш, скільки мені довелося вислухати в дитинстві з цього приводу? Скільки разів мене називали мерзотним щуром? А ти в нас завжди такий запеклий герой, для тебе всі лиходії — суцільний гемор, правда?

— Тільки не кажи, що ти боявся моєї реакції, — вирвався я з його хватки. — Я не вважаю ні тебе, ні щурів мерзенними. Заспокойся та не психуй! Крист’яне, у мене немає підстав не вірити тобі або твоєму батькові. Я не думаю, що…

— Та ну? — підозріло зиркнув він. — А що скаже твій королевич? Думаєш, він зрозуміє? Ні! Ніколи! А ти явно більше схильний до нього.

— На що ти натякаєш? — тепер я почав трохи злитися. — Думаєш, як він скаже, так я й зроблю? Мені не треба тут показувати характер? Я не відвертатимусь від тебе. Ми майже сім’я, хіба ні?

— І що? Ти так просто повіриш, що мій батько вже не лиходій, яким ти його бачив упродовж усього часу?

Крист’ян досі не вірив мені, а мені чомусь боляче від цієї думки. Невже я не заслуговую на його довіру?.. Я наполегливо дивився на Крист’яна, ніби намагаючись натякнути, що я все ж таки на його боці. Тепер — так, безперечно. І більше жодних сумнівів із цього приводу, тому що одними необдуманими словами я можу поранити тих, хто вирішив змінитись.

— Якщо ти не припиниш парити мені мізки, я трісну тебе цим підручником з математики, — сказав я, спеціально продемонструвавши товщину книги. — І, до речі, це я злий на тебе. Ти мусив одразу все розповісти! А не демонструвати мені свою недовіру!

— Гей, взагалі-то, це я прийшов злитися на тебе!

— Та мені до одного місця! Ти іноді поводиться так, що мені хочеться тебе задушити!

— Здається, ти казав, що хочеш когось задушити під час сексу, — а потім усміхнувся мені такою єхидною усмішкою, що я зрозумів: Крист’ян більше не злиться. — Я можу скласти тобі компанію, так тому й бути, молодший братику.

— Ні, бо старший братик вирішив приховати від мене таку важливу правду, — так само відповів я. — Ось тепер тебе взагалі нічого не виправдає.

— Не можу повірити, що зрештою винен я, — пирхнув Крист’ян. — На свій захист хочу сказати, що я мав причини приховувати від тебе правду. Ніхто не любить Щурячого короля, навіть я. Вважаю за краще розділяти життя батька на «до» і «після», тому що я все ж таки люблю його. Частково… Ну, коротше, ти зрозумів.

Я зітхнув:

— Все, що я зрозумів, то це те, що ти бовдур.

— Ти просто сама чарівність, Мелорі, — скептично озвався він, але все одно посміхнувся: — Скоріше б з’їхатися в один будинок, правда? Думаю, нам буде весело разом. Я навіть можу допомагати з роботою по дому.

— Ага, тепер підлизуєшся?.. — одразу зрозумів я.

— Так, — він обійняв мене, як завжди, за плече. — А тепер перестань вважати, що я тобі не довіряю. Я всім не довіряю на всі сто відсотків, але скину тобі сорок відсотків.

Не виходить злитися на нього. Я взагалі не злопам’ятний, звик прощати всіх. Навіть його. Мабуть, це я тут бовдур. Але добре, нехай Крист’ян радіє тому, що може мені довіряти на шістдесят відсотків…

— Гей! — Брендан теж підійшов надто несподівано, він висмикнув мене з обіймів так грубо, що окуляри ледве не злетіли. — Ні, годі його обіймати! Достатньо!

Дідька лисого, адже це приємно. З обіймів одного альфи до іншого. І обидва мені небайдужі. Напевно, я в край знахабнів ось і все. Однак зі мною такого ще не бувало, то чому ж мені не можна насолодитися моментом?

— Я майже забув про тебе, — сказав Крист’ян Брендану. — Якщо вже ми ділимо одного на двох, то тобі треба навчитися гарно поводитися. Бо як некультурно виривати бідного Мелорі!

— Мене ніхто не ділить! — обурився я. — Скільки можна?

— Ой, кого б ти не вибрав, інший не відстане, замкнене коло, — зауважив той. — До речі, розповідатимеш йому? Чи не довіряєш? — і посміхнувся.

Звичайно ж, згадавши про довіру, він тільки роздратував Брендана. Я боюся розповідати йому правду про Щурячого короля. Так, але я маю це зробити, бо своєю мовчанкою знову підірву і без того хиткі стосунки. Як виявилося – хиткі стосунки.

— Потім, — сказав я і глянув на здивовану мою заявою Брендана. — Думаю, що після уроків нам треба поговорити.

А потім боягузливо втік на математику.

***

Усі заняття пролетіли досить швидко. Може, це тому, що я нервувався і постійно плентався за друзями.

Завтра свято, а отже, сьогодні у всіх було дуже багато справ. Наприклад, Блейн та Суміре морочили голову над темою «що вдягнути», тому що у них є кохані. Щоправда, у Суміре та Нєжа стосунки ну ні краплі не змінилися — вони завжди дуже милі один з одним та не афішують свої почуття на всю школу. Загалом, гаразд. Цих двох я обійшов, коли вони воркували в коридорі.

Потім побачив Хеля, він поправляв своє світле волосся перед дзеркалом, а повз, як завжди, пропливала зграйка акул, точніше, омег, яких поглядом відлякував Блейз.

Абель, здається, щось накоїв, і його вичитував містер Верджіл. А якщо пройтися далі коридором, то можна помітити, як Ел говорить телефоном, гублячи щось з рук, але не помічаючи того…

В цілому, звичайне шкільне життя, та ось тільки я все ще чекаю каверзи. Щось тут не так, і це мене насторожує. Чому я не можу розслабитись? Адже нічого поганого не сталося. Адже так?

— Мелорі, — Брендан підійшов до мене, будучи в спортивній формі, напевно, перед матчем всю команду ганяють нещадно. — У мене не тренер, а якийсь нелюд, тож треба поговорити, поки я не помер від його приказів.

— І правильно він робить. Якщо завтра гра, то потрібно змусити вас хоч щось робити.

— А то я не роблю! — обурився Брендан. — Слухай, сьогодні вранці… Ну, ти і Крист’ян обіймалися, я… Бачиш, я обходжуся без істерики, помітив? Якщо ні, то вже так, — від його незручності мені стало чомусь тепло на душі, адже зараз Брендан такий щирий. — Я пам’ятаю, що зараз ми на рівні «друзів», може трохи більше, але такий самий рівень і у Крист’яна. Напевно, ми, щоправда, тепер як шведська сім’я, як нещодавно сказав мені Хель.

— Так, а ну зменш обертів!

Ну ось, а все так мило починалося!

— Ти хотів поговорити про це?

— Ні. Це мене занесло… — Брендан махнув рукою. — Я хотів сказати, що ти можеш мені довіряти.

Все-таки він запам’ятав цю фразу… Мені стало неспокійно від думки, як відреагує Брендан. Він буде злитися не лише на мою оновлену сім’ю, а й на мене, бо я підтримую їх. Я просто впевнений у цьому.

— Після занять, — дуже різко відповів я, явно видавши свою невпевненість.

— Стривай, — він узяв мене за руки, а я злякався від такої ніжності, але сам не знаю чому.

Мабуть, я просто не можу звикнути до того, що ще трохи, і ми стали б парою, проте не звезло.

— Знаю, я тебе підводжу вже не вперше. Але, будь ласка, не будь таким категоричним. Мелорі, я кохаю тебе більше, ніж міг би уявити, я навіть сам не знав, що здатний на такі почуття. А нещодавні події наочно показали мені, що хоч я тобі завжди казав, що змінююсь, це було не так. Однак тепер я це побачив, розумієш? Я більше не буду тим ідіотом, від якого тобі треба чекати лише скандалів.

Руки мимоволі затремтіли. Я впіймав себе на думці, що всією душею хочу йому повірити. Але я завжди всім вірю, чи це не буде занадто? Брендан мені подобається навіть коли влаштовує скандали, навіть коли ревнує без причини або поводиться по-дитячому… А зараз, коли він весь такий милий і добрий, мені здається, що я його просто мучу своїм вічним невдоволенням. Напевно, я найбільший ідіот у світі.

— Після уроків я чекатиму на тебе, — сказав Брендан.

— Тоді приготуйся. Те, що я тобі скажу, дуже важливе для мене.

— Ти вибрав Крист’яна?

— Це його теж стосується, але не в тому сенсі, — відповів я, страшенно нервуючи. — Я просто хочу, щоби ти це знав. От і все.

— Гаразд, — легко посміхнувся Пендрагон, а потім швидко поцілував мене в чоло, я навіть обурився через це нахабство, від якого хочеться зомліти. — До зустрічі після уроків.

Він пішов у бік спортивного корпусу, а я залишився стояти стовпом, ігноруючи цікаві погляди оточуючих. Пліткарі завжди були і будуть, а вже обговорюватимуть особисте життя Брендана чи Хель — о так, вони обожнюють цю справу.

— Це було мило, — та що всі сьогодні до мене підкрадаються?

Я злякався голосу Блейна, за ним підійшов і Суміре.

— Про що ви говорили? Здається, у тебе талант приборкувати альф. Я навіть заздрю.

— Я не… — не впізнаю свого голосу, ось чому це я мямлив?

— У нього, мабуть, талант, — перебив мене Суміре. — Якщо вже зміг переконати Нєжа зізнатися мені.

— Це було неважко, — сказав я. — На мою думку, ви обидва й самі прийшли б до рішення зустрічатися.

— Ага, років за сто.

— Чому ти не лізеш у мої справи? — спитав Блейн, вдавши скривдженого. — Думаєш, Абель сам додумається мені зізнатися?

— Ні, — Суміре не промовчав. — Ти зізнаєшся йому разів сто на день. У тебе й у самого все добре виходить.

— Дякую, — іронічно озвався той.

Вони ще про щось говорили, але я не слухав, а лише думав про свою ситуацію. Мабуть, варто добре подумати над промовою, яку озвучу Брендану. Так, на наступному уроці почну писати мову! Швидко вивчу її та й все.

Так я думав спочатку, але схилившись над блокнотом під час уроку англійської, зрозумів, що не вмію писати промови. Це не твір на оцінку. Як помістити в текст усі свої думки та емоції? Посидівши трохи, я вирішив, що краще скласти план обговорення. Так, це набагато краще.

— Ліндгрене, — і чому вчитель вирішив покликати мене саме зараз? — Вправа сорокова! Ти вже впорався?

— Якраз пишу! — озвався я, показуючи почерканий планом блокнот.

На щастя, вчитель не став перевіряти, чи то я пишу чи ні, тому цього разу я вийшов сухим із води. Але, подумавши, я вирішив, що краще мені зайнятися освітою. Так, складно бути пай-хлопчиком, коли потрібно вирішувати проблеми зі свого життя.

***

Кінець навчального дня для мене був страшним. Тому що я так і не зібрався з думками, а мій план — це маячня якась! Бо всі пункти нехай і послідовні, але я не можу передбачити, за який із них зачепиться Брендан, й тоді весь план коту під хвіст! Іншими словами, я так занервував, що порвав свій список і викинув у найближчу урну для сміття.

Таке відчуття, наче я йому хочу в коханні зізнатися, а не в тому, ким є мій вітчим. Потрібно придумати, як затримати Брендана, якщо він розлютиться і вирішить побігти з мечем та бойовим кличем захищати світ від Щурячого короля, не дослухавши мене. Напевно використовую силове поле. Так. Отак і проводять важливі переговори з королями.

Я і Брендан домовилися зустрітися на галявині біля автостоянки. Щоб не сильно заганяти футбольну команду, тренер відпустив їх тільки зараз, хоча міг би затримати ще на годину (як на мене). На нашу зустріч Брендан спізнився. Але я не сердився, бо той був і так змучений, упав на лаву, ніби бігав пустелею в пошуках води.

— Чому в тебе волосся мокре? — не зрозумів я.

— Щойно з душа, — лаконічно відповів той. — Я летів до тебе на всіх парах, ось уже вибач, що не встиг висушити волосся.

— Ти ж застудишся, — я вже почав обурюватись. — Міг би хоча б рушник захопити з собою! Ось де твої мізки? М’ячем вибив? Чи ти думаєш, що я зникну за ці п’ять хвилин, що ти міг би приділити своєму волоссю?

— Вичитав вже, годі, — покірно озвався Брендан. — Я ж для тебе поспішав. Ти повинен був сказати типу: «Це так мило!», а в результаті…

Я кинув на нього білий рушник, який встиг начарувати під час його промови. Брендан подякував мені, а потім став, нарешті, витирати волосся. Сподіваюся, не занедужає. Не те, щоб я переживав… Якщо спитає, згорну все на матч. Саме так.

— Я маю розповісти тобі одну важливу річ, — важко сказав я. — Я-я не чекаю від тебе повного розуміння.

— Гаразд, — спокійно відповів він. — Що трапилося?

Краще б я не рвав свій план, бо зараз просто боюся. Якщо ми знову посваримося, то я просто втрачу сенс буття. Але, як би там не було, приховуватись теж не хочу.

— Пам’ятаєш Реджинальда? Батька Крист’яна, який зробив пропозицію моєму татові? — почав здалеку я.

Брендан кивнув, натякаючи на продовження історії.

— Ну, найцікавіше в тому, що вранці він зізнався, що є Щурячим королем.

Як і очікувалося, Брендан дивився на мене так, наче я щойно з місяця впав. Поки він не почав щось говорити, я поспішив додати, перебиваючи мовчання:

— Але річ у тому, що він зовсім непоганий. Знаю, ти зараз почнеш вставляти заперечення, хоча я тебе дуже прошу вникнути в ситуацію. Щурячий король відійшов від своїх «поганих» справ, коли почав жити тут. А те, що Орден скинув на нього всі можливі крадіжки, нічого не означає. Сам подумай, хіба Орден має неспростовні докази, що Щурячий король шукав та викрадав реліквії, поки я не приїхав сюди?

— А як же каблучка? А як же конкурс талантів? — поспішно спитав Брендан.

— Усьому є пояснення, — і я дуже швидко пояснив йому причину таких вчинків аби встигнути до моменту «закипання».

Якщо він спалахне, то вся моя витівка була помилкою.

— …Тобто йому важко позбутися всіх звичок, розумієш?

— Але де гарантії, що ці звички не зроблять лише гірше? — спитав Брендан. — Ти певен у ньому? Тому що…

— Мій тато довіряє йому, — сказав я, ніби важливіших доказів не знайти. — Отже, все гаразд. Міріам зможе допомогти Реджинальду, якщо він знову спробує викинути щось таке. Та й я за ним доглядатиму, вітчим все ж таки. Я знаю, нелегко прийняти, що не всі лиходії залишаються лиходіями, але це так.

У весь час Брендан нервово дивився на мене. Мені здавалося, що йому хочеться зірватися з місця та побігти на подвиги. Важко сказати, що відчував саме я на той момент: страх і надію. Це незвичайне поєднання не схоже на передчуття, але, я б сказав, воно мене все ж таки пригнічує.

— Але якщо так, то Крист’ян знав про те, хто такий Щурячий король, — сказав мені Брендан. — І мовчав? Стільки часу?

— Я його вже відчитав, — запевнив я. — Повір мені, він мені тепер й пароль від свого облікового запису скаже, якщо натисну.

— Охоче ​​вірю, — Брендан слабо посміхнувся. — Ти віриш, що лиходії можуть припинити нести зло?

— Або зовсім не бувають злими, — сказав я. — У всіх є передісторія, правда?

— Добре, я все зрозумів… Здається, — він повернувся у бік стоянки, де практично нікого не було, і глибоко замислився.

Його реакція цілком адекватна. Я чекав криків і лайки, в ході якої кожен з нас відстоюватиме свою позицію, ніби від цього залежить життя. Я нервово подерся на місці. Найбільше хотілося забратися до думок Брендана, щоб зрозуміти, чого мені треба чекати.

— Я дуже хотів би сказати, що тобі не слід так сліпо довіряти всім підряд, — нарешті заговорив Брендан, — але не мені тебе вчити. Я в людях знаюся ще гірше, ніж думав. Але якщо що, ти можеш розраховувати на мою допомогу.

Я здивовано окинув його поглядом, мабуть, вийшло навіть занадто недовірливо, інакше я не знаю, чому Брендан так насупився:

— Я не брешу.

— Не може бути, що ти так просто упокорився.

— То ось чого ти боявся! — здається, до нього дійшло.

Брендан буквально схопив мене за руки, так наполегливо, що я навіть здригнувся:

— Нехай на світ нападуть прибульці, але я більше не хочу своїм поганим характером руйнувати наші стосунки! Якщо ти довіряєш Реджинальду, то я робитиму, що ти скажеш. Ти завжди маєш рацію.

— Ну… не завжди… — замимрив я, намагаючись не відволікатися на божевільне серцебиття в грудях, і на те, як приємно відчувати дотик. — Але я радий, що ти не психував.

— Повір, я хотів би, але з іншого приводу, — Брендан міцніше стиснув мої руки і якось дивно посміхнувся. — А що там між тобою та Крист’яном? Ви як не як майбутні брати, чому стільки ніжностей на людях? Я теж так хочу!

Ну, в якомусь сенсі він все ж таки не змінюється. І ця його сторона мені дуже подобається, хоча я від неї інколи втомлююся. Напевно, мені потрібно звикнути, що Брендан завжди буде ревнивим альфою… якому все одно потрібний омега, а не бета.

— Взагалі, ти поцілував мене в лоба, — і нібито невдоволено нагадую: — Без дозволу! Цього достатньо. Краще б ти залишив мене і пошукав собі омегу.

— Знову почнеш нести нісенітницю про те, що бета та альфа не можуть бути разом? — Брендан закотив очі. — О, я поспішив, коли сказав, що ти завжди маєш рацію.

— Але це правда… — гаразд, не варто витрачати час на безглузду суперечку. — Ну, тебе! У мене є одна річ у бібліотеці…

— Ти просто хочеш втекти від мене, — а хватка на руках не дозволяє моєму плану збутися! — До речі, ось просто цікаво… А як часто ви з Крист’яном такі милі один з одним?

Потрібно рятувати становище! І я ляпнув перше, що спало на думку:

— Нічого я не втікаю! Мені треба забрати рюкзак, я залишив його у бібліотеці! Якщо так хочеш, то можеш піти зі мною.

Зрозуміло, що він погодився. У бібліотеці був лише Ноель, він, як завжди, виконував доручення свого тата — цього разу розкладав бібліотечні картки.

Вони з Бренданом лояльно ставилися один до одного, але не більше. Ноель все ще не розумів, чому я прощаю цього «недолугого», а Брендан… Та йому тільки дай привід поревнувати!

Взявши рюкзак зі столу, я згадав про книгу, яку тягаю за собою, щоб тато ненароком не знайшов її вдома. Ту саму, яку мені надіслав батько.

І тут я подумав: чому я раніше про це мовчав? Можливо, ці двоє знають, Кому належить книга? Вони мої друзі, я можу довіряти їм, я вже переконався в цьому.

— Слухайте, — повільно обернувся я, — тут зі мною днями зв’язався хтось, хто назвався моїм батьком.

Альфи відкрили рота, вирячившись на мене. Так, згоден, це було надто різко. Мабуть, треба було розпочати інакше. Але навіщо зволікати?

— І ти мовчав? — здивувався Ноель.

— Хто твій батько? — спитав Брендан.

— Не знаю, він не представився, — відповів я. — Надіслав листа, де… Він, коротше, теж чарівник. І мало що розповів про себе. Все, що я знаю, це те, що Міріам зробив все, щоб він не наближався до мене.

— Отже, на то є причини, — серйозно промовив Ноель. — Чого б йому писати тобі так раптово? Мабуть, твій батько просто чогось хоче. Будь обережний.

— І ти взагалі впевнений, що це твій батько, а не самозванець? — Брендан підтримував Ноеля, хоч у чомусь заспівали.

— Так. Принаймні деякі факти в листі говорили самі за себе. Він же надіслав мені цю книгу, — я простягнув підручник з магічного мистецтва альфам. — Тут я знайшов багато корисних заклять, правда. Нічого забороненого там нема.

Ноель узяв книгу та погортав її. Брендан вдивлявся у сторінки з якимось похмурим виглядом. Вони замовкли, вдивляючись у письмена, ніби намагаються знайти докази того, що книга все ж таки не небезпечна.

— Який знайомий почерк… — промовив Брендан.

— Саме так! — схаменувся я. — Я його десь бачив, але не пам’ятаю де!

— Не може бути… — Ноель витріщився на мене так, ніби вперше побачив. — Мелорі, твій батько чарівник? Він так і написав у листі? І ця книга належить…

— Йому, — сказав я. — Він сам її написав для мене.

Ноель віддав мені книжку, а сам поспішив кудись углиб бібліотеки. Але його пошуки зайняли буквально дві секунди, він виніс сюди знайомі письмена та вивалив на стіл. Я спочатку завмер на місці, згадавши остаточно, де бачив цей почерк, але Ноель…

— Порівняй, — наполегливо сказав він.

Взявши до рук першу сторінку, я все ж таки порівняв почерк. Ретельно вдивляючись у літери, закорючки та навіть стиль листа. Сумніву немає. Це писав один й той самий альфа. Здивовано піднявши очі на друзів, я промовив:

— Хочете сказати, що мій батько — Мерлін?