Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пролог
Глава 1
Глава 2
Глава 3
Глава 4
Глава 5
Глава 6
Глава 7
Глава 8
Глава 9
Глава 10
Глава 11
Глава 12
Глава 13
Глава 14
Звичайний день Блейна Б'ю
Глава 15
Глава 16
Глава 17
Звичайний день Суміре де Сноу
Глава 18.1
Глава 18.2
Звана вечеря
Глава 19
Глава 20.1
Глава 20.2
Глава 21
Глава 22
Звичайний день Блейза Б'ю
Глава 23
Глава 24
Глава 25
Глава 26
Глава 27
Глава 28.1
Глава 28.2
Глава 29
Глава 30
Звичайний день Ноеля Емеріка
Глава 31
Глава 32
Глава 33
Глава 34
На даху
Глава 35
Глава 36
Глава 37
Глава 38.1
Глава 38.2
Глава 39
Глава 40
Глава 41
Глава 42
Красень та Фейрі
Звичайний день Хеля Вергеланна
Глава 43
Глава 43
Глава 43
Глава 44.1
Глава 44.2
Звичайний день Брендана Пендрагона
Глава 45
Глава 46
Глава 47
Звичайний день Мелорі Ліндгрена
За все життя у мене було мало захоплень. Ну, знаєте, коли одні омеги заглядалися на альф, що йшли повз, я ж намагався знайти в бібліотеці книгу, яка відповідає моїм високим стандартам. Ні, я зовсім не книжковий хробак. Принаймні сподіваюся на це. Тим не менш, я встиг зіпсувати зір і в п’ятнадцять років довелося носити величезні окуляри, бо інша форма мені просто не підходила. А ще доводиться носити брекети. Саме тоді я зрозумів, що трохи не вписуюсь в компанію інших омег із класу.
Напевно, я пропустив момент, коли всі потоваришували, поки сидів у міській бібліотеці, а коли вирішив висунути ніс у реальне життя, то боляче зіткнувся зі стіною, що утворилася за весь цей час. Простіше кажучи, омеги у свої п’ятнадцять років встигли вирости, стати норовливими особистостями, і їх мало цікавило те, що хвилює мене. Нестикування інтересів, інше мислення і світогляд — і ось, я вже вигнанець. Тільки мене ніхто не цькував і ніхто не бив за школою. Я навіть сумніваюся, що таке буває у реальному житті. О ні, я просто залишався самотнім.
І це не могло залишатися непоміченим. Мій тато вразливий омега, тому, поговоривши з класним керівником до душі, дуже розхвилювався через мою подальшу долю. Справді, я навіть не знаю чому раптом така тривога! Але суть у тому, що вже через два дні після розмови з учителем, тато завалився на кухню з буклетом у руках:
— Ми переїжджаємо! — оголосив він із широкою усмішкою.
Пам’ятається, в цей момент я подавився пластівцями. З чого раптом така різка зміна у нашому житті? Якщо пам’ять мені не зраджує, ми жили в Сіетлі з того часу, як я навчився ходити! І з тих пір жодного разу не переїжджали. Але часи змінюються, чи не так? Я не влаштовував скандали з цього приводу. Безсумнівно, сумно залишати це галасливе місто, але й сперечатися з Міріамом марно.
Може, це я так заспокоював себе? Не знаю. Коли їхав у поїзді, то більшу частину подорожі спостерігав за сплячим татом, намагаючись зрозуміти, що змусило його кинути всі справи і помчати в богом забуте містечко під назвою Гріммвіль? Я двічі намагався загуглити його в Google Maps, але безрезультатно.
— Ох, — я поклав телефон на сидіння, відчуваючи неймовірну втому від дороги. — Навіщо поїздам вирушати о шостій ранку?
— Боже, ти все ще бурчиш?.. — тато розплющив очі, а потім глянув на мене. — Ми вже говорили про це. Почати життя з чистого аркуша, пам’ятаєш? Там у тебе обов’язково з’являться друзі, Мел! В мене вже є нова робота! Це буде прекрасно. Не те що задушливе місто: коли відкриваєш вікна і чуєш гул автівок…
— Але чого раптом? — я здивовано подивився на Міріама. — Мене все влаштовувало й у Сіетлі.
— Але ж у тебе зовсім не було друзів.
Звучить трохи неправдоподібно. Зрештою, я чудово спілкувався зі старим бібліотекарем.
— Якщо тебе це так хвилює, чому я просто не перевівся в іншу школу?
— Не треба корчити з себе розумника, — одразу ж переклав тему тато. — Якщо хочеш щось змінити у житті, то треба міняти щось значне! Я бачу, як на тебе впливає міське життя. Будьмо чесними, ти на метро не здатний нормально доїхати без пригод.
— Ще й як здатний, — слабо запротестував я.
— Та ну? А коли тебе виштовхнули на незнайомій станції?
— Це не моя провина, а тих тупих омег із здоровецькими сумками! — треба ж якось виправдати себе.
— А коли ти заїхав в інший кінець міста?
— Я не знаю, як опинився там. Просто моргнув, а вже десь заблукав!
Тато поблажливо усміхнувся мені. Так, я не люблю міську метушню. Гріммвіль, як запевняв тато хвилин сорок тому, більше нагадує передмістя. Там немає метро, всюди лісова місцевість, одна-єдина школа на всю округу… Тобто, як я зрозумів, досить тихе містечко, де кожен знає один одного.
Навіть не знаю, чи зможу я там вписатися?