Глава 17

Наступного дня у школі я був не просто радий, а щасливий. Тому що Суміре і Нєж знову почали спілкуватися, мабуть, відтепер вони говорять навіть частіше, ніж раніше.

А ще Суміре потоваришував із Блейном. Це було несподівано, але на великій перерві ці двоє бурхливо обговорювали якийсь фільм, який сподобався тільки їм двом. Я спостерігав, як ці двоє обмінялися чимось у телефоні, можливо номерами, а потім заговорили про своє. Дивно, що такі несхожі один на одного люди змогли порозумітися.

— Доброго ранку! — Брендан виник позаду, я навіть трохи злякався. — Ти вже вирішив, що робити з Крист’яном та нещодавньою загрозою?

— Чесно кажучи, я про це забув, — зізнався я. — А ти що вирішив?

— Зробити так, як ти скажеш.

— Та ті що? А де твоє бажання бути головним у всьому?

— Я все ще головний, я ж майбутній король Камелота, — заявив він. — Просто зовсім іноді треба приходити до думки своїх підданих. Все ж таки, ти омега, тобі потрібний чийсь захист і увага…

— Ти просто не маєш уявлення, як краще вчинити.

— Так, — неохоче зізнався Брендан. — Зате ти все знаєш.

Я задивився на Суміре та Блейна. До них підійшов Нєж і явно почав воркувати із Суміре, чим викликав тихий сміх у Блейна. Б’юсь об заклад, Блейн згадує свого брата та таємно обурюється, от і вся причина. Цікаво, а що Суміре робитиме зі своїми почуттями?

— Нєж? — Брендан, виявляється, все ще стояв поряд.

Дивно, чому це він не пішов, як завжди, разом із спортивною командою?

— Серйозно? Тобі подобається Нєж?

— Що?.. — я подивився на цього божевільного. — Чому кожен альфа, з ким я спілкуюся, автоматично повинен мені подобатися?

Сподіваюся, він ревнує. Якщо ні, то я вже не знаю, що робити зі своїми почуттями!

— Не знаю, але мені точно не подобається, що ти на всіх альф так дивишся, — він склав руки на грудях та поки я не відповів, Брендан закінчив думку: — А Крист’ян про тебе питав з самого ранку. Невже без причини? Ой щось мені так не здається…

— Та що з тобою?

У нашу розмову (чи що таке?) вторгся Кі. Він вистрибнув збоку та повис у мене на шиї, радісно співаючи пісеньку італійською мовою. Схоже, що готується перед конкурсом талантів. До речі, у нього дуже непогано виходить.

— Який чудрий день! — сказав Кіран, схопивши в мене з носа окуляри і почав приміряти їх, як дитина.

— Чудрий? — не зрозумів я.

— Чудовий і добрий, — пояснив він. — Навіщо нам увесь час говорити по два слова, якщо можна поєднати їх докупи? Ніколи не розумів якісь таємничі речі, на зразок простоти пізнання. Хм, цікаво, що я щойно сказав?..

Я відібрав свої окуляри, бо ходити сліпим кротом не маю наміру, та відповів:

— Куди ти йшов? Сподіваюся на урок. Бо ти маєш дев’ять перепусток з історії. Де ти взагалі прогулюєш?

— Серйозно? — Кіран здивовано дивився на мене. — Чому ми стирчимо в цих стінах цілими днями і вчимося як жити, хоч життя пробігає повз? Спробуй його наздогнати! Я спробував і програв! Так безглуздо сидіти в кабінетах і вчити те, що вже було! Старий Час все одно забуває минуле, а ми ніколи не черпаємо з нього уроки. Хочеш сказати, я не правий? Тоді чому за стільки років історії точаться війни? Бачиш? Нічому люди не вчаться. Марна справа. А! — Кіран посміхнувся. — Тебе шукав Ноель!

— Та чорт! — шикнув поряд Брендан. — Мелорі, чому тебе шукають усі альфи школи? Чим ти такий чудрий?

Кіран, почувши своє щойно винайдене слово, зрадів і заляпав у долоні. А я глянув на Брендана, не розуміючи, яка муха його вкусила. Але хвилину… Мене, щоправда, оточують альфи. І ніхто з них не дивиться на мене як на претендента бути їхньою парою. Трохи не те, на що я очікував.

— Якщо я не такий вже й чудрий, то чому ти досі тут? Твоя команда пішла п’ять хвилин тому.

— Ти мене намагаєшся послати кудись подалі? Що ж, невдала спроба. Тому що після школи ми з тобою маємо вирушити на пошуки реліквії. Батько дав мені зразкове місцезнаходження, але заборонив прогулювати школу.

Ця новина мене втішила. Як мені подобається шукати пригоди на одне місце!

Кіран, певна річ, не зрозумів, про які реліквії йшлося:

— У вас миле хобі! Ви типу майбутня парочка, так? — і змовно захихотів: — Старий Час дуже любить хитрувати, ніколи не знаєш, що тобі приготує він у майбутньому!

— Ми не… — хотів я вставити.

— Ми не що? — перебив Брендан. — То був натяк на те, що я тобі не підходжу? Камінь у мій город?

— Чого? Ні!

Він застав мене зненацька. З одного боку, Брендан мені подобається, але з іншого, я можу через це зрозуміти щось неправильно.

— Та що з тобою діється?

— Кі! — Джаспер вискочив із класу, схопивши хлопця під руку. — Я шукав тебе! Ось куди ти випарувався? Хочеш ти того чи ні, але просто зобов’язаний відвідати заняття з історії.

Поки тут Джаспер, я можу трохи допомогти йому. В сенсі, треба ж спихнути кудись Капелюшника, інакше він знову ляпне щось таке, на що я відповім ще гірше, а по ланцюговій реакції образиться Брендан.

— Може, зацікавиш Кі навчанням? Можливо потрібно додати мотивацію.

— Ідея була б блискучою, якщо не дивовижною, якби тільки… — промовив Джаспер. — Ну… Якби вона торкалася когось іншого. Кі може любити музику сьогодні, а завтра вже грає у пінг-понг.

— Пінг-понг! — зрадів Кіран. — Навіщо історія? Я хочу пінг-понг!

— Якщо ти підеш на історію, я приведу тобі на чаювання Ноеля, — відрізав я і раптово отримав чітку відповідь:

— Історія! Хочу на історію! — Кіран схопив Джаспера і кинувся у бік потрібного кабінету.

Брендан дивився на мене:

— Ти типу віддаєш одного зі своїх шанувальників?

— Якого біса ти знову мене дражниш? Чому омеги та альфи не можуть бути просто друзями?

— Зрозумієш під час першої тічки.

— А ось це було вульгарно.

Ні, він хамить, а значить, Брендан не ревнує. Ну, я обламався, тільки це не в першій, тож переживу.

— Ми встигли посваритись? Тому що я не розумію, чому ти на мене з’ївся.

Пендрагон важко зітхнув, а потім відвів погляд убік, нагадуючи цим шкідливу дитину. Але все ж таки відповів:

— Ні, я… Пробач, якщо що. В мене останнім часом дивний настрій. Але я не хочу… типу сваритися, зрозуміло? — а потім подивився на час, що показує величезний годинник у холі. — Урок за дві хвилини. До зустрічі.

Втік від розмови? Ось уже не чекав.

***

Натомість він набрався ентузіазму вже до обіду.

Я хотів пообідати в компанії Ноеля на вулиці, тому що інші мої друзі-омеги захотіли пообідати в їдальні (де, як на мене, дуже душно), як раптом вискочив занадто енергійний Брендан прямо з-за рогу, мало не збивши мене з ніг. Щоправда, я все ж таки встояв, хоча мало не впустив зроблену татом лазанью.

— Чого ти так носишся? — спитав я.

— Так, день хороший, — відмахнувся Брендан. — О, який збіг! Я теж хочу пообідати!

— Так? В обід? — щиро не зрозумів його тону. — Мабуть, ти намагаєшся спитати, де твоя команда? Якщо що, то я бачив їх у їдальні. Іди, не прогадаєш.

— Ні, я хотів поділити трапезу з тобою, — ввічливо звернувся Брендан. — А куди ти йдеш?..

— Ноель зазвичай обідає якщо не в бібліотеці, то біля паркування, — відповів я і побачив, як спотворилося колись добреньке личко Брендана. — Що? Я пішов би до Суміре і Блейна, але вони говорять про всякі дивні речі, на кшталт привабливих альф, калорії в їжі та про іншу нісенітницю…

— Мені було б у десять разів простіше підбивати до тебе клини, якби ти був таким же простим омегою, як ці двоє, — обурено відповів мені Брендан. — Що ж, гаразд! Якщо ти мене динаміш з моєю пропозицією пообідати…

Він явно скористався нечесним прийомом – закликав до моєї совісті. Вона настільки зрадлива, що одразу ж забила в дзвони, мовляв, навіщо ображати того, хто тобі дуже подобається? Але це також проблема! Я не знаю, чого він хоче, ніколи не стикався з таким, тому гадки не маю, що мені краще зробити.

— Я не проти пообідати з тобою, не роби скривдженого обличчя, — примирливо сказав я, намагаючись якось заспокоїти свої думки. — Але чим тобі не догодив Ноель?

— Ти справді не розумієш? Або просто глузуєш, типу мстиш мені?

— Глузую? Та про що ти взагалі?

— Ця відповідь мене лякає ще більше. Просто пішли за столики на вулиці, гаразд?

— Вони зайняті, — відповів я чомусь. — Хвилини тому там все було забито, як у метро вранці.

— Я ж найкрутіший альфа цієї школи, — поважно відповів Брендан. — Думаєш, я не можу знайти нам містечко?

Ми пішли у внутрішній дворик школи, що знаходився неподалік кафетерію. Тут зазвичай зависають старшокласники, яким нескладно займати місця, я вперше опинився на цій частині ділянки. Почувався особливим, ніби мене пропустили на таємничу територію для обраних.

Брендан сказав пару слів незнайомої компанії й та без зайвих слів або поглядів звільнила цілий стіл. Це круто бути таким впливовим!

— Бачиш? Я ідеальний альфа, — похвалив себе Брендан.

— Так, гадаю, половина омег школи так і вважає.

Судячи з повсякденних розмов моїх однокласників, я сказав правду. Ми присіли за стіл і Брендан продовжив:

— А ти досі вважаєш мене кретином?

— Я ніколи так тебе не називав. Але тобі краще не знати, як я тебе називав. Ти уразливий.

— Є трохи. Але тепер таки ти бачиш, що я вже не такий придурок, який раніше виплеснув на тебе мінералку. Бачиш? Я змінююсь на краще!

— Ну… — сказав я, не знаючи, що й казати. — Молодець.

— Молодець? І це все? — Брендан важко зітхнув. — А якби на моєму місці зараз був Ноель, ти би відповів трохи інакше, так?

Цікаво, це ревнощі чи просто мої ілюзії? Якщо ревнощі, то я готовий продовжити нашу бесіду, але якщо ні, виставлю себе ідіотом. Тому краще закруглюватись і не ризикувати:

— Ні, я б відповів те саме. Може, ти прямо скажеш, що ти хочеш сказати своїми натяками?

— Гаразд, — здався він. — Я хочу піти з тобою на побачення.

І тут я засміявся. Не думав, що подібний жарт мене розсмішить до кольок, враховуючи, що я не проти побувати на місці тих омег, які реально цікавлять альф. Але, судячи з скептичного виразу обличчя Брендана, я рано почав сміятися.

— Хвилинку, ти серйозно?.. — нервово спитав я. — Ти ж розумієш, що навіть у такому разі я не робитиму замість тебе завдання з генетики?

— Та до чого тут уроки? — здається, я його образив. — Я хочу піти з тобою на побачення, на нормальне таке побачення, де нас не перервуть щури чи якісь божевільні батьки, ясно?

Ні, такого у моїх планах не було. Не те щоб мені не сподобалася ця ідея, ні, я просто не знаю, чи варто довіряти такій заяві. Ми ледве вийшли на рівень дружби, а сьогодні він заявляє про побачення з найнепривабливішим омегою школи — мною!

— Навіщо тобі це? — спитав я.

— Як зрозуміти «навіщо»? — Брендан схрестив руки на грудях, забувши про свою порцію. Може, не в тему, але я відчув себе тим омегою, яку сварить чоловік за пролите молоко. — Ми непогано спілкуємось останнім часом, так? Можливо, щось та й вийде. Це просто побачення, я не прошу тебе ні про завдання генетики, ні про порятунок світу!

Ну, якщо так… Це ще гірше!

Якби Брендан міг дізнатися про масштаби тієї паніки, що піднялася в моїй голові, як пожежна тривога, то чудово б зрозумів, чому я замовк. Я щиро вважав, що жоден альфа ніколи не запросить мене на побачення — о ні, кого завгодно, але не мене! Зараз шаблон зруйнувався ним, тим, хто мені подобається… Тобто надто добре, щоб бути правдою!

— Ну… знаєш… — почав майоріти я. — Думаю, це… Ну… Не зовсім вчасно… Днями буде конкурс талантів, де треба розібратися з Крист’яном, а раніше знайти реліквію, вірно? Тобі не здається, що ми просто не маємо часу?

— Що ж, гаразд, — здався Брендан. — Ти маєш рацію, як завжди, за будь-яких обставин. Реліквія, конкурс, а потім уже побачення, я все зрозумів.

Я не зовсім це мав на увазі, але не встиг відмовити (бо гадки не маю, що роблять на побаченнях, а фільми тому не помічники!), як Брендан переклав тему, мабуть, щоб не дати мені заговорити:

— Реліквія не займе багато часу. Батько сказав, що вона ув’язнена в одному фонтані. Її забере той, хто має магію, йдеться про тебе. Змотаємось по-швидкому, заберемо реліквію, а потім почнемо думати про конкурс. Ось що цікаво, — знову не дав мені сказати Брендан, — Крист’ян Гамел, здається, не в курсі того, що відбувається. Він, як завжди, ходить уроки або ж бродить і задирає всіх та кожного. Тобто поводиться як і завжди. Нічого дивного.

— Можливо, він дійсно не в курсі того, що відбувається, — заговорив я, остаточно забувши про побачення. — А що з того дивного омеги, що не захотів записувати своє ім’я? Ти знаєш його?

— Ні. Таке почуття, ніби він виник із нізвідки. Я розпитав своїх друзів, але вони тільки розвели руками.

— І все ж таки конкурс вийде дуже непередбачуваним. З одного боку, скасувати його ми не можемо, бо постраждає безневинний. Але, якщо подумати, віддати перемогу іншому на шкільному конкурсі не так вже й важливо.

— Тоді навіщо загрожувати щурам? Здається, комусь це важливо. Наприклад, самому Крист’яну. Він не звик програвати, бувають такі пихати індики…

Він говорив щось про те, як його дратують такі альфи (хоча сам недалеко пішов), а я відволікся через дії за його спиною. Блейн і Блейз махали мені, а потім, коли я звернув на них увагу, почали карикатурно зображати сердечки та поцілунки та сміятися.

Дитячий садок якийсь! Я спалахнув збентеженням і хитнув головою. Це розбурхало братів: Блейз зобразив те, як він дарує кільце Блейну, а останній нібито прийняв пропозицію руки та серця. Вони явно натякають на мене та Брендана! Нахмурившись, я активно махнув головою, але ці двоє лише розсміялися — вони дружні лише в цьому випадку.

— …Та що не так?! — Брендан, виявляється, весь цей час дивився на мене та прийняв всі жести на свою адресу. — Ти що, захищаєш Крист’яна? Подобаються погані альфи? Я тут хорошим намагаюся стати, а виявляється, треба бути й далі бовдуром?

— Я не про те! — поспішив я. — Нікого я не захищаю! Просто… — брати Б’ю зникли за рогом, хихикаючи, як дві гієни, і я зрозумів, що влип. — Ай, гаразд! Мої спроби виправдати себе викличуть лише твоє обурення. Ага, ось прямо як зараз, такий самий незадоволений вираз обличчя.

— Значить, незадоволене? А як мені ще реагувати, коли кожен альфа здається тобі привабливішим за мене?

— Кожен? — обурююся у відповідь. — Та ні краплі! З чого ти взяв?

— Справді! Чого б це? — почав театр одного актора Брендан, ніби я його зрадив після сорока років шлюбу. — Спочатку ти дивишся на Ноеля, який явно доблесний лицар у твоїх очах, що захистив від мене! Потім ми зустрічаємо Джила, який хоч і заморозив тебе, але, як виявилося, дуже нічого такий, вірно говорю? А зараз цей Крист’ян! Подумаєш, пофліртував він із тобою на сцені, і? Ти не повинен дивитися на всіх альф, окрім мене!

На нас стали обертатися люди. Мені ж здалося, що повітря перетворилося на свинець: дуже незатишно усвідомлювати, що ми привертаємо непотрібну увагу. Тому, щоб не розвивати конфлікт, я вирішив зробити мудрішим:

— Зовсім ні. Давайте пізніше поговоримо про це?

— Пізніше? Це коли? Ти завжди говориш так, але зрештою ми не говоримо про нас!

— Брендане, прошу тебе… — я ніяково усміхнувся, бо гостра увага одразу всіх старшокласників не входить до моїх звичних щоденних планів. — Заспокойся, вистачить істерити.

— Та з чого ти взяв, що я істерю?!

— Навіть не знаю!

Його небажання втихомиритися почало бісити і мене, тому я тримався щосили, щоб не почати кричати у відповідь — їй-богу, що за маячня? Але я не встиг піддатися імпульсивності, тому що сюди прийшов Крист’ян Гамел, якого вочевидь розвеселив увесь галас:

— Проблеми в раю? Сімейна парочка подає на розлучення?

— Ні! — гаркнув Брендан. — Ще й до РАГСу заяву не встигли подати!

— Я б так не сказав, — побачивши розлюченого Брендана, Крист’ян тільки розлютився. — В чому справа? Тебе вперше продинамили? О, не дивно. Буває такий сорт омег, як зелені яблучка: ти їх кусаєш, а вони кислі. Тому ось цей, — вказав на мене, — шукатиме собі когось респектабельнішого, ніж ти.

О ні! Він натиснув на потрібний важіль… Я приречено зітхнув, розуміючи, що дрібна пауза від Брендана не обіцяє нічого доброго.

— І кого ж він шукатиме?.. — зашипів Брендан із погрозою в голосі.

Гамел підсів, раптово закинувши руку мені за плече. Таке несподівано, що я навіть не зрозумів, що він зробив.

— Того, хто любить кислі яблука, — відповів Крист’ян, явно провокуючи Брендана якщо не на бійку, то на крики, та посміхнувся ширше. — Мене, наприклад. Чи не так, крихітко? — і глянув на мене, мабуть, найчарівнішим поглядом у його арсеналі. — Такі омеги не люблять легких цілей, їм потрібен вогонь, а не багаття, подібне до тебе, Брендан.

— Дотримуйся дистанції, — я відсунув дратівливого альфу від себе, але це його тільки розвеселило:

— Люблю недоступних. Вони здатні приховати стільки пристрасті у своєму тихому вирі…

— Та відвали від нього! — схопився Брендан, ударивши долонями по столу. — Скільки можна чіплятися саме до Мелорі?

Крім того, що на нас дивляться всі кому не ліньки, я відчуваю себе не просто дискомфортно, а ще й… трохи приємно, адже все ж таки я викликаю ревнощі у того, хто мені подобається. І це ненормально, напевно… Чому з стосунками завжди так складно, навіть якщо ти просто школяр?

— Ти завжди ходитимеш навколо та навколо? — спитав Крист’ян, який явно веселився з усієї створеної ним ситуації. — Поки ти будеш ходити, я уведу цього омегу, а ти продовжуй. Втім, тобі ж начхати, вірно? Зазвичай ти шукаєш когось досить доступного і порожнього, бо інші просто на тебе не клюють, — і піднявся з місця з почуттям виконаного обов’язку. — Хай щастить.

Крист’ян пішов, спеціально підморгнувши мені наостанок, а я зрозумів, що на мене чекають довгі сімейні розбирання.

Що ж, я вмостився зручніше, розвів руками, мовляв, починай, та Брендан присів за стіл:

— Ось що це було?..

— Він просто мудак, — відрізав я, щоб дати зрозуміти на чиєму боці (на своєму). — Прошу, якщо не благаю, не треба скандалу, гаразд? Тому що причин немає.

— Ах, немає? — Брендан уже завівся. — Виходить, ти нічого дивного ти не помітив? Так щоденну картину!

І тут уже почав сердитись у відповідь я:

— А якщо й так? Що у цьому дивного? Ревнуєш?

— Очевидно, що так, ревную! — раптом відповів Брендан, чим вибив мене з колії. — Але на те є причини!

— Взагалі ніяких! — спалахнув я. — Припини поводитися так, ніби всі довкола винні в чомусь! Не моя провина, що ти надумав собі чорт знає що, Шекспір ​​би позаздрив такій драмі, що коїться в твоїй голові!

— Ти тільки й можеш, що дорікати мені, Мелорі! Коли я востаннє чув від тебе похвалу?

— Чому я взагалі маю тебе хвалити? — не приховуючи обурення, відповів я. — О, звичайно! Я ж не Діснеєвський принц, як Ноель чи не мудак, подібний до Гамела!

Напевно, це найбезглуздіша суперечка в моєму житті! Я навіть не знаю, які інтереси намагаюсь захистити! Може свою честь? Та хто його знає!

На щастя, нашу сварку знову перервали. Цього разу це був Ноель, який прибіг до нас із занепокоєним виглядом. Мене все ще намагалося продовжити емоційну бесіду, але я чемно втримався.

— Перепрошую, що так безцеремонно перебиваю вашу сімейну сварку, але це терміново, — мені не хотілося порівнювати наші з’ясування стосунків із сімейною сваркою, але не можна вічність злитися. — Тато попросив знайти вас двох і попросити знайти реліквію, бо про її місцезнаходження дізнались. Він відмаже вас від уроків, вирушайте зараз… — а потім сповільнився, розуміючи, що ми з Бренданом швидше перегризем один одному глотки, ніж одразу вирушимо виконувати нове доручення. — Може, я можу чимось допомогти?

— Ні! — Брендан насупився. — Самі впораємось.

Мені залишилося тільки знизати плечима й піднятися за Бренданом, але несподівано шлях нам перегородив Блейз. Я думав, він разом з Блейном пішов кудись, але ні.

— Я їду з вами, — сказав він, не давши нам з Бренданом і відкрити рота. — Що? Так складно підвезти мене до клубу з фехтування?

О, лише клуб… Напевно, Брендан теж неправильно зрозумів його, тому й поспішив полегшено зітхнути. Якщо Блейз дізнається, що він є нащадком казкаря, нам кінець.