Глава 26. Еммет Норт

       

— Еммет Норт. Одинадцять років. Бета з якостями альфи у відсотковому співвідношенні дев’яносто два із ста.

Еммет незацікавлено згорбився. Крім нього у залі з високими вікнами були й інші діти, чиї імена він прослухав. Усі вони були бетами. Стояли по струнці, намагаючись наслідувати дорослу зібраність.

Еммет різко виділявся з шеренги неправильною поставою.

— Кхем, — наглядач пустив йому вимогливий погляд. — Еммете, ти втомився?

— Ще й як, — сказав він. — Чому я маю стояти, поки він сидить?

— Еммет!

— Все гаразд, — почувся баритон із середини зали.

Данель Марлоу сидів за високим, як тоді могло здатися дитині, столом і пильно спостерігав за дітьми. Усі присутні помітно побоювалися та поважали його. Ще б пак — високий, темношкірий, статний. Лише владний погляд карих очей міг змусити навіть незворушного наглядача стискати планшет у руках і потіти, як дитину на іспиті. Якась аура, властива тільки альфам, у нього ніби виходила за рамки звичайного.

Данель Марлоу був непорушним авторитетом. Завжди був.

— Прошу пробачити його, пане Марлоу, — завагався наглядач. — Еммет своєрідна дитина… Ми обов’язково перевиховаємо його, це просто питання часу…

«Ага, як же… — Еммет безсоромно почав колупати у вусі. — Дай мені підрости, і я точно тобі щось зламаю, старий маразматик…»

— Припини! — «старий маразматик» обсмикнув його руку, закликаючи стати нормально. — Чому ти так поводишся?

— Він завжди такий? — спитав Данель.

— Буває часом, — наглядач хотів пом’якшити ситуацію, але надто нервував, щоб збрехати. — Я розумію, він вам не підходить. Про це я й намагався сказати, але був наказ навести бет, виходячи лише із відсоткового співвідношення до альфи.

— Як він навчається?

— Насправді… Він…

— Чому Ви раптом заюлили? — Данель перевів на нього погляд, наглядач різко випростав спину.

— Прошу мене пробачити, пане.

Еммет зацікавлено випростався слідом.

Це його вразило — можливість лякати людей, підкоряти їх одним поглядом. Тоді він уперше намацав свої майбутні уподобання.

— Справа в тому, що Еммет не зовсім відмінник, — почав виправдовуватися наглядач. — Він неймовірно розумна дитина. Надто догадливий та хитрий. Але щодо його успішності — він зовсім не намагається. Іноді він провалює тести, хоч усі вихователі знають, що він здатний на більше.

— Он як? Чому він провалює тести?

— Я не знаю, пане.

— Це все цікаво, звичайно, — Еммет вклинився в розмову, демонстративно піднявши руку. — Але я тут стою. І я сам умію розмовляти.

Данель Марлоу знову глянув на нього. Еммет на секунду стиснувся, але згадав, чому взагалі так поводиться, і продовжив у тоні зухвальця:

— Я просто дуже тупий.

— Не говори так про себе, — з панічною посмішкою крізь зуби промовив наглядач.

— Це правда. Усі знають, що я дурний. Що ж, мабуть, мені нічого не залишається, як поїхати назад.

Еммет був упевнений, що так буде. Що Данель зараз розповість, який ганебний перед ним стоїть бета, що заслуговує на прочуханки, і на цьому все закінчиться.

Але погляд Марлоу не ставав злішим. Анітрохи.

— Ти спеціально хочеш здаватися дурнем, — раптом видав він спокійним голосом. — Давай на чистоту. Якщо ти все одно не боїшся мене, то будь хоча б собою. Справжнім собою.

Еммет похмурнів. Його зачепило те, що Данель бачить його наскрізь. У тому дитинстві, коли обман виявився просто розкритий, він відреагував особливо чуйно.

— Так, це надовго, — пирхнув Еммет. — Що від мене потребується? Ну, провалюю я тести чисто тому, що мені ліньки корпіти над марною нісенітницею, і що з того?

— Якщо ти закінчиш навчання в притулку з поганими відмітками, то тобі не дозволять вступати до університету, — розумно зауважив Данель. — А без університету — не потрапиш до родини. Якщо не університет, то доведеться шукати роботу. Завод, будівництво чи торгівля — та що завгодно. Ти цього хочеш?

— О, треба ж, мені не доведеться нікому прислуговувати, — вдавано жахнувся той. — Який жах!

— Або так, чи важко працювати.

— Я вмію працювати.

Наглядач озлоблено підтис губи. Напевно, всі інші діти зловтішно чекали, коли Еммет отримає по голові за таку поведінку.

— Безстрашний, — сказав Данель. — Хто його таким виховав?

— Він з народження такий, — чи поскаржився, чи розповів наглядач. — Ще зовсім крихіткою він приносив багато проблем. Його не лякають тілесні покарання. Якось Еммет обдурив усіх, увімкнувши пожежну тривогу, а сам з’їв весь торт, призначений директору притулку.

Еммет самовдоволено посміхнувся. Він досі вважав той подвиг одним із найкращих у своєму житті.

— Він вам не підійде, — запевнив наглядач. — Ні Вам, ні Вашому синові. Еммет жорстока дитина, йому нескладно побити інших дітей. Я не хотів би визнавати, але не можу обманювати Вас, пане.

— Я хочу поговорити з ним, — Данель рішуче відкинувся на спинку крісла. — Прямо зараз.

— Що? Але пане!..

— Я сказав зараз, — повторив він твердим тоном.

Наглядач затнувся, а потім наказав іншим дітям залишити кімнату і пішов слідом.

Еммету це вже не подобалося. Він не розраховував на особисту розмову. Однак, якщо йому випала така можливість, то втрачати більше нічого. Не сказати, що раніше було. Еммет підійшов і завалився на крісло, що навпроти Данеля Марлоу, закинувши руки за голову.

— Так, тут зручно, — сказав він. — Ще б подушку, і я був би в захваті.

Данель слабо підняв брови, не чекаючи нічого подібного. Його міміка була дуже мізерною. Еммет усе чекав, коли ж Данель вибухне обуренням і викине геть малолітнього нахабника, але той лише трохи повів плечем:

— Пробач, у залі прийому подушок немає.

— А варто було б заздалегідь подумати.

— Я можу вдарити тебе за таку вольову поведінку.

— Ого, справді? — Еммет усміхнувся. — Треба ж. Як несподівано.

— Зрозуміло, ти цього й домагаєшся, — Данель був спокійний навіть після правди. — Ти хочеш, щоб я відмовився від тебе. Повернутися в притулок і чекати на момент, коли доведеться працювати в якійсь шахті, так?

— Так.

Еммет не збирався йти до шахт. Він сам не знав, чого хотів і як виживатиме. Він просто жив справжнім і робив усе, чого бажав у ту саму мить. Якщо він хотів торт — він отримував торт. І не має значення, які будуть наслідки.

— Дай відповідь на запитання, — Данель дивився на нього впритул. — Якщо в будівлі, що горить, опиниться альфа і омега, кого ти врятуєш?

— Що це за питання таке?

— Відповідай, як тобі завгодно.

— А навіщо мені взагалі когось рятувати? Який сенс? Що мені за це буде? — Еммет почав хмуритися. — Похвала? Гроші? Нагорода? Слава? Та байдуже. Нехай рятує хтось інший, а я просто подивлюсь.

Еммет знову чекав обурення.

Але Данель розтяг губи в посмішці:

— Випробовувальний термін — тиждень.

— Що?

— Тобі вже казали, що шукаю бету для свого сина?

— Так, і я тут щосили розпинався, щоб Вам не сподобатися.

— Я це зрозумів. Чесно, ти добре справляєшся, але я буду розумніший за вихователів, — Данель змовно посміхався. — Я вже вибирав інших бет для цієї ролі, але ти просто щось. На жаль, ніхто не впорався із моїм сином.

— А як я впораюся з ним?

— Як хочеш. Мені байдуже на твої методи.

— А якщо я все ж таки не впораюся?

— Вирушиш назад у притулок.

— Але я ж спеціально не намагатимуся. В чому сенс?

— Ти просто не знаєш, що на тебе чекає. Мій син, Семюел, єдиний альфа та мій спадкоємець. Старший за тебе на рік.

Еммет схрестив руки на грудях:

— Так, дякую за допомогу.

— Ти сам усе побачиш.

І Еммет побачив.

Данель відвів його одразу, як повідомив про своє рішення шокованому наглядачеві. Еммет нічого не залишалося, крім як робити те, про що його просять. Точніше, просто провалити завдання і повернутися назад у притулок.

Еммет очікував побачити спадкоємця роду Марлоу: не за роками розвиненого, сильного, вихованого та такого ж авторитетного альфу, як Данель. Але в ігровій кімнаті, забитій м’якими іграшками, сиділа жалюгідна пародія. Жалюгідна Пародія грав у чаювання з плюшевими ведмедями, але, побачивши батька, підірвався, ніби щойно тут опинився.

У ньому не було жодної жорсткості. Сем був схожий на батька, але навіть погляд його був м’якшим за пір’яну подушку — ця дитина не вміла робити гордий вигляд.

— О, батьку… — дурнувато сказав він. — Я тут… Я думав, ти зайнятий…

— Це Сем, — Данель підштовхнув Еммета вперед. — Мій спадкоємець.

Еммет скривився:

— Мої співчуття.

— Гей! — образився Сем. — Не груби мені, це невиховано!

Данель лише посміхнувся, ніби стримуючи сміх:

— У нього багато суворих вчителів, багато предметів та уроків поведінки. Але це все марно. Семюел, мій дорогоцінний спадкоємець, саме такий.

— Пробач… — Сем винно опустив плечі. — Я більше не гратиму в чаювання, обіцяю… Я намагаюся, правда…

— Не треба, — Данель похитав головою. — Я тебе люблю навіть таким. Але цього мало, щоб показати тебе людям. Як би там не було, наша сім’я найчастіше обирається предсідниками. І після мене свою кандидатуру маєш висунути ти, Сем.

Еммет відчув, як Данель поклав йому руки на плечі.

Дивно. Зазвичай дорослі ніколи не торкалися його так — спокійно.

— Я не зможу його повністю переробити. Але зможу поставити поруч того, хто зможе бути живим прикладом. Когось одного віку з ним. Когось, хто буде поряд і не викликатиме підозр у очах інших людей.

Еммет похмурнів:

— Ясно. Ви відбирали бет, які б подати йому приклад поведінки справжнього альфи. Тоді чому інші не впоралися?

— Якщо я тобі скажу, ти маєш намір повториш їхні помилки, чи не так?

«Як він здогадався?.. Він ніби мої думки читає!»

— Тиждень проведеш із Семом. Подивимося, чи вийде з цього щось.

Сем дивився на Еммета з цікавістю. Він побачив уже багато бет, з якими більше намагався потоваришувати, ніж вчитися у них поведінці, тому думав, що Еммет тут ненадовго.

Але як він помилявся.

***

Сем стукав кулаками по підлозі, голосно обіцяючи:

— Я більше не буду! Чесно! Я більше не буду!

Еммет, що сидів на його спині, незворушно дивився в стелю і чекав, коли ж прибіжуть няньки.

— Будь ласка! Вибач! — Сем не заспокоювався. — Я більше не обманюватиму! Я все зроблю, чесно!

Нарешті до кімнати прибіг нянька — миловидний бета зі стурбованим поглядом:

— Що у вас сталося?

— Я піду на урок біології! Я присягаюсь! — кричав переляканий Сем. — Я препарую цю жабу, обіцяю!

— Ви вже два місяці обіцяєте, пане… — з часткою зневіри промовив нянька. — Еммете, будь ласка, годі його бити…

— Я ще не почав, — байдуже відповів Еммет, підводячись. — Стукнув кілька разів об підлогу і все.

— О боже…

Сем, потираючи чоло, підвівся теж. Він дивився на Еммета з часткою образи і легкою тривогою, поки нянька оглядав його забій.

— Можна помазати кремом, — сказав той. — Нічого страшного.

— Я ще не почав робити страшне, — прогудів Еммет, а потім посміхнувся. — Альфи такі міцні, чи не так? Що ж, ніколи не перевіряв.

Того дня Сем уперше препарував жабу з освітньою метою. Поруч із ним стояв Еммет, що спокійно жував жуйку (видану як заохочення) і служив головним мотиватором.

— Ви сьогодні молодець, пане Семюеле, — похвалив учитель, спостерігаючи за процесом. — Я ж казав, що у цьому процесі немає нічого страшного. Препарування жаби — важливий етап у вивченні біології та анатомії на початковому рівні, пізніше Вам це знадобиться.

Еммет промовчав, хоч щось у словах вчителя йому не сподобалося. Щось.

Сем подивився на Еммета, геть—чисто ігноруючи викладача.

— Що? — із викликом спитав той.

— Я роблю все правильно?

— Тобі ж сказали.

— Але ж ти краще знаєш.

Викладач іронічно хмикнув. Емметові здавалося, ніби з нього тихо жартують, хоча це не так.

— Видали плівку черевної порожнини, — відрізав він. — І продовжи заняття. Мовчки.

Що так сильно не подобалося Еммету?

Якби він міг сказати напевно.

***

Найбільше Еммету не подобалася ігрова кімната. Він з заздрістю оглядав іграшки: від ведмедиків і до машинок, від солдатиків до деталізованих ляльок — і все це виявилося в розпорядженні того, кому просто пощастило народитися альфою. Не сказати, що Еммета цікавили іграшки. Було в цьому всьому щось інше.

Знову щось.

— Пограємось у чаювання? — спитав енергійно Сем, розсаджуючи ведмедів за круглий білий столик. — І я знаю, що ти зараз скажеш: чаювання такого формату відбувається лише у омег. Але яка різниця? Мені здається, що у омег все куди цікавіше взяти хоча б круглі столи з білою скатертиною.

Еммет відірвав погляд від іграшок на полицях, спостерігаючи за тим, як дбайливо Сем розсаджує різнокольорових ведмедиків.

— Приєднаєшся? — Сем зазивно простяг порожню пластикову чашку.

Еммет скривився:

— Пізніше.

— Як хочеш. Але сам винен, — він посадив на вільний стілець фіолетового ведмедика. — Містер Ліловий зайняв твоє місце.

Еммет сумно спостерігав за жалюгідним видовищем.

Альфа. Прислуговує плюшевим ведмедикам. Чому комусь дається все? Чому одних люблять, а інших ні? І неважливо, наскільки ти кращий. І взагалі, що означає «краще»? Хто визначає критерії?

— …Містере Ліловий, як вам чай? Чи не надто гаряче?

Еммет зиркнув на Сема, знаючи, чого хоче. І якщо він чогось хотів, то отримував.

— Значить, — підійшов він, — сраний ведмідь зайняв моє місце?

— А? — Сем завмер із чайником у руках, не чекаючи, що Еммет справді приєднається. — Так, але якщо ти хочеш…

Еммет штовхнув його ногою, поваливши на спину. Сем здивовано підвівся, не наважуючись захищатися. Еммету подобалося це. Подобалося височіти над ним, бачити покірний блиск у розгублених очах. Подобалося робити боляче.

— Містер Ліловий, значить? — він узяв у руки фіолетового ведмедя.

— Ну… так… — невпевнено відповів Сем. — У нього буркотливий характер, але…

Еммет посміхнувся ширше, потягнувши ведмедя за голову. Один ривок — і тканина тріснула, звільнивши біле штучне хутро. Сем ошелешено розплющив очі з відкритим ротом спостерігаючи, як Містер Ліловий втратив голову і виявився відкинутим у бік манерним помахом.

— Ти ще не зрозумів, чи що? Грати зі мною — значить грати тільки зі мною, — Еммет відійшов від Сема, щоб сісти прямо на стільницю і закинути ногу на ногу. — А тепер поспішай і принеси мені чай.

— А…

— Що таке? Чому я маю чекати?

Еммет був в очікувані, коли Сем побіжить скаржитися няньці. Еммет не обманював би, а чесно зізнався б, що не проти зіпсувати настрій нікчемному Сему.

Однак Сем поспіхом підвівся на коліна, щоб взяти блюдце з чашкою і простягнути Еммету:

— Будь ласка, ваш чай.

Незвичайно, коли альфа звертається до «Ви», нехай і в рамках гри. Еммет взяв чашку під уважний, якщо не заворожений, погляд Сема, що виражає інтерес, що відбувається.

— Скільки там цукру?

— Дві ложки, якщо хочеш…

Чашка прилетіла йому по лобі. Сем запізно відсахнувся, потираючи забій. Еммет посміхався. І усмішка йому йшла — Сем ловив себе на думці, що йому подобається таке чаювання. Дивне і, мабуть, навіть ненормальне. Але все тіло тремтіло від тяжкого очікування і невідомості.

— Ненавиджу чай із цукром, — з жорстокою усмішкою сказав Еммет. — Ти безнадійний ідіот, якщо не питаєш у мене, що мені подобається, а що ні.

— Так, перепрошую.

— Намагайся краще.

***

Сем дивився на Еммета так, ніби чекає на диво. Еммет надув міхур із жуйки. Він спеціально ігнорував німе питання від свого вимушеного господаря, проте Семюел довго не виніс:

— Я майже не спілкувався з іншими дітьми.

— Та ти шо?

— Ми просто знайомилися, але… — він обняв себе руками. — А що мені їм казати? Я часто просто мовчу. Як мені поводитися?

З хвилини на хвилину розпочинався невеликий прийом, де будуть присутні інші діти. По суті, прийом проводив Данель Марлоу, але Семюел мав сидіти поруч і розмовляти з однолітками, які приїхали разом із батьками.

Сема нарядили в строгий чорний костюм, що робив його навіть гарнішим на вигляд. Незважаючи на м’який м’який характер, зовнішністю Сем вдався: Еммет був упевнений, що одного разу він стане по-справжньому привабливим.

— Що ти від мене хочеш? — без цікавості запитав Еммет.

— Як мені бути?

— Що ти робив зазвичай?

— Говорив, що мені погано і йшов раніше. Батько вже починає дратуватися з цієї хитрості, — зітхнув Семюел. — Мені треба вистояти гідно. Далі буде лише гірше.

— Ну, зганьбишся, мені що?

— Еммете, — благаюче простяг той. — Я зроблю все, що завгодно.

Еммет закотив очі і пирхнув:

— Погавкай.

— Що?

— Як собака.

— Гав-гав? — полохливо видав той.

— Серйозно? — почувши легку розвагу, Еммет розвеселився. — І де ти бачив двоногого собаку?

Семюел видихнув через ніс, проте не висловлював жодного опору. Він опустився на підлогу. Еммету шалено подобалася його абсолютна покірність. Було в цьому всьому щось надзвичайно веселе.

Сем загавкав, стоячи на четвереньках. Він відразу заробив, ніби не повірив, що справді зробив це. І йому це сподобалося. По-справжньому сподобалося.

— Гаразд, — Еммет дивився на нього зверху вниз, і настрій піднімався. — Під час прийому просто копіюй мене. Що б я сказав, як би реагував на випади. Якщо ти зганьбишся, — він поставив йому ногу на тильний бік долоні, щоб притиснути підбором, — я більше ніколи з тобою не заговорю. У нас залишилося два дні до мого відходу, і мені неважко ігнорувати тебе весь цей час.

Сем стиснув зуби від болю, проте навіть не думав прибирати руку.

На прийомі Еммет стояв серед інших бет, що були набагато старші за нього. Вони йому страшно не подобалися — безликі, тихі, як статуї, що підпирають стіну. Еммет не хотів бути частиною інтер’єру. Йому занепала думка, що він, будучи в рази кращим за Сема, змушений стояти саме тут.

Сем же був за столом. Він часто дивився на Еммет через весь зал, копіюючи незадоволений погляд. Іноді він відповідав іншим досить грубо, проте з його зовнішністю альфи грубість перетворювалася на зарозумілість. Еммет бачив, що Сем намагається вдавати. І в такому образі Семюел ніколи не бував.

Неначе Сем, що грає з ведмедиками — просто плід уяви.

Той самий прийом пройшов дуже успішно. Гості пішли під враженням, перешіптуючись, що «Семюел точно пішов у батька». Вони не соромилися шепотітися, проходячи повз бет, ніби вони в принципі не вміють слухати.

Але Еммет умів.

***

За вечерею у суботній вечір було страшно тихо. Еммет помирав від нудьги. Йому дозволялося іноді приймати їжу разом з Данелем та Семюелом, як і того разу. Еммет водив вилкою по тарілці, чекаючи, коли Сем закінчить і вони зможуть піти. Зрештою, Еммет хотів почати збирати речі.

«Вони думають, що дозволяючи мені сидіти серед них, викличуть у мені бажання служити?.. — розмірковував Еммет. — Подяка? Честь? Я маю стрибати від радості?»

— Мені досі приходять компліменти з виховання Семюела, — говорив Данель, який сидів на чолі довгого столу. — Багато хто вражений тим, як він тримався нещодавно. І, дійсно, мушу визнати, така поведінка зазвичай йому невластива. Але для альфи, якого мають боятися і поважати, немає тактики краще.

Сем невпевнено зиркнув на Еммета, ніби питаючи, що йому робити. Але той був надто захоплений вилкою, тому довелося відповідати самому:

— Я просто вдавав… Насправді я сильно нервував.

— Ти наслідував Еммета.

Еммета починало напружувати те, що Данель знову все зрозумів і знову побачив.

— Так, — винувато зізнався Сем. — Він так сказав. Але так краще, правда?

— І ти почав нарешті відповідально ставитися до занять. Мені сказали, що вже викинули одного плюшевого ведмедя, а ти навіть не попросив нового.

— Мені вже не цікаві ведмеді.

— І з ким ти граєш у чаювання?

— З Емметом.

Еммет єхидно хмикнув. Їхня гра в чаювання цілком могла злякати нормальних людей, але чомусь Сему так подобалося навіть більше.

— По суті ви просто помінялися місцями, — сказав Данель. — Замість того, щоб стати справжньою альфою, ти, Сем, просто слухаєшся Еммета.

Сем дивився на тарілку, ніби не знаходить потрібного виправдання.

Еммет потягнувся:

— Ой, як шкода, що мені не вдалося перевиховати його. Ну на цьому все.

Він підвівся з місця.

— Ні! — Сем вчепився йому в лікоть, уперше за весь час підвищивши голос. — Ти не можеш піти!

— Відчепися, придурок, — вирвався він одним махом.

— Батьку! — Сем уперто дивився на Данеля. — Ти сказав, що він мій бета! Якщо він мій, то ти не можеш забрати його в мене!

Еммет ще ніколи не відчував такої люті. Сем замовк від одного тільки його погляду, так і не зрозумівши, що зробив неправильно.

Лють так сильно стискалася в грудях, що Еммету здалося, ніби в очах потемніло. Але він не кидався з кулаками, як завжди було в притулку. Це почуття супроводжувалося ще чимось.

Чимось ще.

— Досить вам, — Данель помахав рукою, показуючи, що не збирається втручатися. — Я й не сподівався на щось надприродне. Ціль виправдовує замоби в будь-якому випадку. Якщо потрібно брехати громадськості все життя, вам доведеться брехати. Нічого незвичайного, просто черговий трюк у політичних цілях.

— Так ти… — прошепотів Сем, боячись знову роздратувати Еммета. — Ти не забиратимеш його?

— Ні. Мені однаково, чим ви там займаєтесь. Поки що про це ніхто не знає — все під контролем, — розсудливо розсудив він цілком повсякденним тоном. — Я думаю, що безглуздо втрачати такий шанс. Якщо Сем зрештою стане гідним спадкоємцем, то мені немає діла, що для цього доведеться зробити. Так що, Еммете, ти якраз підходиш нам. Я зв’яжуся з притулком завтра і оформлю твоє переведення у сім’ю Марлоу. Відтепер ти особистий бета Сема. Ти зобов’язуєшся служити йому вірою та правдою все своє життя. Постарайся не приносити проблем, і тоді я забезпечу тобі гідне існування прислуги. Можеш дякувати долі за удачу такого рівня. Сподіваюся, незабаром ти звикнеш до правил правильної поведінки і більше не висловлюватимеш непрошену думку.

Еммет стиснув кулаки. Лють посилювалася.

Чому?

Чому він взагалі повинен служити Сему? Чому має стояти в тіні? Чому має бути вдячним?

Він почував себе новою іграшкою, що дали Сему замість Містера Лілового. Неважливо, хто з них (Еммета та Сема) сильніший і розумніший — підсумок для кожного був вирішений напередодні в момент народження.

— Та пішли ви обидва до біса, — процідив Еммет. — Я не збираюся мовчки няньчитися з цим дурнем.

— У тебе немає вибору, — жорстко відрізав Данель. — Ти народився бетою. Немає значення, що ти думаєш чи відчуваєш. Ти марна деталь у людській системі. Єдина користь, яка від тебе може бути — служити сім’ї Марлоу. Хочеш ти того чи ні, але ти робитимеш, що тобі наказано. Я так сказав.

Данель дивився на Еммета холодно — приблизно так, як колись дивився на наглядача. Як на предмет, що обов’язково має мовчки кивнути, вклонитися та слухняно зробити, що від нього вимагається.

Еммет не міг це терпіти. Він хотів бути предметом.

Рука сама по собі потяглася до ножа, а погляд не відходив від Данеля, що одразу напружився:

— Що ти робиш?

— Закрий свого рота, старий виродок, — рівним тоном відрізав Еммет. — Якщо від мене відмовилися лише тому, що я народився бетою, то нема виправдання таким батькам. Можете прикриватися будь-чим, але це не приховає вашу боягузливу натуру.

Еммет міцно взяв ручку ножа. Сем утиснувся в м’яку спинку стільця, передчуваючи щось недобре. Данель відкрив рот, повністю втративши дар мови.

— Поклади ножа… — ледь видавив хрипким голосом.

— Я не стану предметом декору, ніколи не стану, — Еммет розгорнув лезо. — Ніхто не візьме собі зіпсований товар!

Він полоснув себе по обличчю. У скронях стукало, а серце стискалося від гніву. Нерівна глибока смуга від чола й до самого підборіддя закривавила, забруднивши білу скатертину червоними розводами. Еммет навіть не відразу відчув протверезний біль.

Навпаки. Він відчув неймовірне полегшення.

Сем зірвався з місця, вихопивши ножа у нього з рук.

— Будь ласка, не роби цього! — вигукнув він, але був безжально відштовхнутий убік.

Еммету не потрібна була жалість. І не потрібне було місце під сонцем.

Було ще щось.