Глава 2. Істині

      Еміл прокинувся раніше, щоб прийти до Ліанна ще до підйому. Дорогою Еміл захопив тацю з продуктами, яку невдовзі залишив на столику, а потім приготував усе для сніданку.

Ліанн прокинувся неохоче, довелося навіть повторно ввімкнути будильник та збільшити гучність. Та й коли Ліанн піднявся, то ситуація не покращилася: він був сонним й роздратованим, підбадьорливий душ ніяк не допоміг прийти до тями.

Хоча Ліанн і грубіянив, Еміл не міг ображатися. Не тільки тому, що подібне ставлення було не рідкістю, а й тому, що навіть в такому розлюченому стані Ліанн виглядав дуже милим. Навіть коли він почав курити за столом, Еміл мовчки відчинив вікно. Зазвичай Еміл не любив запаху сигарет, але тепер був готовий миритися з ним.

Ліанн здавався йому прибульцем з іншої планети. Він ні про що не хвилювався, розмовляв вкрай рідко, та ще й кривився, побачивши учнівську форму… Хоча сама форма була набагато гарніша за ту, що був змушений носити Еміл. Іншими словами, все, що для Еміла було розкішшю, Ліанн сприймав за буденність. Дивно.

— Сьогодні мені доведеться вибрати факультатив, — незацікавленим тоном повідомив Ліанн, одягаючи чорний приталений піджак. — І поки я зайнятий, приготуй стіл на двох. Хочу щось м’ясне, може щось типу курки у фритюрі. Також подбай про те, щоб тут був порядок та свіже повітря. І начисти підлогу до блиску, повір, це на краще саме для тебе. Деймар зауважує такі деталі.

— Ох … — Еміл легко вклонився. — Буде виконано.

Щоб приготувати курку, потрібно заздалегідь зробити замовлення на кухні. Все ж таки готувати самому немає часу. Як виявилося, доведеться зайнятися підлогою, хоча Еміл не сказав би, що зараз вона хоч трохи брудна.

***

Заняття проходили в основному корпусі. Він міг відзначитись темним, але стильним (під старовину) розкішним дизайном з високими стінами та гладкими колонами на арках. Авдиторії всі до однієї були забезпечені інтерактивними дошками, величезним простором для навчання та вбудованими сенсорними екранами в столах.

Еміл прибув у нове місце на правах прислуги — він ніс зовсім легкий рюкзак, поки Ліанн був зайнятий смартфоном. Дивно, що Ліанн не помічає краси будівлі.

У коридорах можна було помітити багато студентів. Високих альф і омег, що відрізнялися будовою тіл — серйозно, Еміл почував себе так, ніби опинився серед інопланетян! Однак він намагався не розглядати всіх надто явно. Старші колеги-бети, що теж служили супроводжуючими, виглядали такими спокійними та непоказними, ніби обернулися тінями. В якомусь сенсі це професіоналізм.

Ліанн та Еміл зупинилися біля відчинених дверей, що ведуть до авдиторії. Там уже знайомилися між собою люди, які навчатимуться в одній навчальній групі.

Ліанн не поспішав приєднуватися. Він сховав смартфон у кишеню піджака, а потім роздратовано видихнув.

«Може, він соромиться?.. – наївно припустив Еміл. — Можливо варто підбадьорити його?.. Якщо так подумати… Мені краще мовчати, але…»

— Агов, — Ліанн зазивно махнув рукою, — зазирни всередину і скажи, чи є там альфа з чорним волоссям.

Еміл виконав прохання, обережно зазирнувши в авдиторію, але спроба знайти потрібну людину була приречена на провал:

— Під цей опис підходить половина альф.

— Ну … — Ліанн, схоже, зніяковів. — Він такий… симпатичний…

— Усі по-своєму симпатичні.

— Ну… Чорна форма!

— Тобто як у всіх?

— Ем… — Ліанн починав остаточно губитися. — У нього похмурий погляд, ніби він незадоволений навіть коли посміхається, а ще він має невеликий шрам на брові… Він один раз сильно побився, шрам у нього не тільки на… Тобто… Ще сині очі! Яскраві такі!

— З такої відстані важко розрізнити обличчя… — з сумнівом сказав Еміл. — Але шрам…

Судячи з опису, шуканий альфа мав не дуже дружній характер, тому Еміл постарався сконцентруватися на найменших компаніях. Там і вдалося знайти альфу, що фривольно сидів на стільниці і з похмурим виглядом розповідав щось новим друзям. Що найголовніше — невеликий, але помітний шрам, що йшов поперек брови.

— Біля вікон, на перших рядах, — Еміл повернувся до Ліаннна, який одразу напружився. — Він не виглядає розгніваним…

— Мені треба показати йому, що він мені байдужий! — схвильовано сказав той. — Як я виглядаю?

— Нервово.

— Ні! Я маю виглядати шикарно!

Ліанн зробив глибокий повільний вдих, який допоміг йому заспокоїтися за одну коротку мить. Він став звично меланхолійно-байдужим, ніби секундою тому зовсім не виходив із себе.

А сам Еміл зазначив, що Ліанн, виявляється, просто майстерно вміє прикидатися.

— Як я виглядаю тепер?

— Неймовірно, — чесно відповів той.

— Чудово. Деймар повинен звернути на мене увагу.

Емілу здалося, що в його голові щойно зламався логічний ланцюжок.

— Але ж… Ви ж сказали, що… Ви нервували, бо хотіли звернути на себе увагу?

— Та що ти розумієш? — відмахнувся Ліанн. — Деймар повинен пускати слини при одному моєму вигляді, а мене ще завоювати треба. Тих років, що ми знайомі, нестерпно мало для такого, як я.

Еміл навіть приблизно не міг зрозуміти, про що говорить Ліанн. Але, можливо, це й не потрібно?.. Зрештою, у альф та омег свої дивні стосунки…

— У такому разі, у Вас все вийде, — Еміл віддав йому рюкзак, намагаючись ввічливо говорити. — Гарного дня.

Ліанн вирушив до авдиторії. Еміл ненав’язливо провів його поглядом, щоб… Еміл і сам не знав, чому йому так цікаво спостерігати за Ліанном. Ліанн піднявся сходами авдиторії на верхні ряди, виглядаючи дуже самовпевненим та гордим. Деймар відразу відмахнувся від нових знайомих і пішов за ним, помітно різко зірвавшись з місця.

Вони виглядали дуже зворушливо поруч один з одним…

«Хвилину… — замислився Еміл. — Я що, побажав господареві гарного дня?.. Я ідіот?.. Ох, дякую, що він не звернув на це уваги! Дурна звичка!»

Еміл зітхнув, а потім подався на кухню, щоб зробити замовлення на обід для Ліанна.

***

На заняттях Еміл намагався запам’ятовувати все й одразу. Бети навчалися окремо від альф та омег. Поки що було порожнім лише одне місце — всі інші бети не спромоглися честі пропустити заняття за наказом своїх господарів (зрозуміло, пропуск не зараховувався, якщо господар попросив супроводжувати його, наприклад).

Нова тема, з якої розпочинався навчальний рік, була простою — вступ. Найнепотрібніша тема, яка і так усім відома. Еміл записував конспект тільки заради пристойності, проте він міг би сам пересказати всі терміни напам’ять.

«Цікаво, як там Ліанн?.. — з інтересом подумав він, безглуздо чоркаючи стілусом по екрану. — Він був такий схвильований перед зустріччю з тим альфою… Здається, саме з ним його зробили істинними?.. Як мені взагалі реагувати на особисте життя господаря? Мені повинно бути однаково, як і належить, звісно… Але ж з іншого боку це може здатися вкрай неввічливо, чи не так?.. Якось незрозуміло…»

Еміл насилу дочекався кінця пар. День здався йому неймовірно нудним, навіть попри нові знайомства. Його не цікавили заняття, хотілося нарешті розпочати роботу — роздобути досвід та впевненість у собі.

Або справа крилася в іншому. Куди менш шляхетному.

Еміл встиг прибратися в кімнаті господаря до приходу Ліанна: відмив підлогу, протер пил на всіх поверхнях, накрив стіл білою скатертиною, яку йому віддали зі складу. Кілька працівників кухні привезли вечерю на візках, а Еміл допоміг їм розставити страви на столі. Залишалося сподіватися, що вечеря пройде гладко, адже Еміл доклав багато зусиль, щоб зробити все на «відмінно». Чого тільки варта одна лиш підлога. Тільки би від неї не несло хлоркою.

Еміл привів себе в порядок, освіжився перед дзеркалом у ванній, коли почув, як відчинилися двері. Він вийшов до Ліанна, який привів із собою гостя. Того самого альфу, з яким зранку не хотів розмовляти (чи, навпаки, хотів?).

«Здається, його звуть Деймар…» — згадав Еміл, чемно вклонившись.

Однак він тут же здивувався, коли почув грубі слова на свою адресу:

— Якого біса? Прислуга повинна вітати господарів біля дверей, а не вештатися по кімнаті.

Еміл підібгав губи, стримуючись від відповіді. Як же прикро, адже весь цей час Еміл зовсім не ходив без діла!

— Тобі не начхати? — флегматично відмахнувся Ліанн, кинувши рюкзак на диван. — Мені особисто немає діла до таких дрібниць. Головне – стіл накритий.

— Яке сліпе потурання… — з обуренням озвався той.

Еміл покірно встав біля вхідних дверей, як йому і годилося. Йому було добре видно, як Ліанн та Деймар почали оглядати стіл. Ліанн обійшовся швидким поглядом, а потім попрямував у ванну кімнату, а ось Деймар!

Він демонстративно зачепив пальцем серветку, що лежала біля тарілки:

— Криво.

Еміл відчував себе дивно: все ж таки в правилах сервірування столу він був неперевершений. Очевидно ж, що коментар Деймара, сказаний начебто між іншим, не що інше як звичайна придирка. Однак неприємно чути несправедливу критику, адже Еміл справді постарався.

— З глузду з’їхати, який насичений день, — Ліанн повернувся з ванної кімнати, втомлено потираючи руки. — Наші нові одногрупники надто галасливі.

— Ти вже визначся, — посміхнувся Деймар, але без тіні негативу. — Спершу ти казав, що тобі з ними нудно, а тепер…

— Просто незвично вчитися всім разом. У компанії з одних тільки омег простіше, — Ліанн сів за стіл, не давши за собою доглядати. — Але тепер, коли з’явилися й альфи… Кожен намагається виділитись, привернути увагу, як павичі… Жалюгідне видовище.

— Думаю, скоро всі заспокоються, — Деймар сів навпроти. — Не всім так пощастило, як нам. Нас вибрали істинними ще в дитинстві, а у деяких ще досі немає вигідної пари…

— Ти мене втомлюєш, — примхливо перебив Ліанн. — Ненавиджу, коли мені кажуть очевидні речі.

— У тебе огидний характер, — дорікнув Деймар.

— Що ж, можливо, тому нас і звели — твій характер ще гірший, — незворушно парирував Ліанн.

Еміл намагався вловити у розмові хоч щось зрозуміле. Йому все ще було прикро через зауваження (адже він по праву вважав себе чудовим учнем), але інтерес узяв гору. Ліанн і Деймар спілкувалися в тій манері, що здавалася Емілу незбагненною: ніби обидва незадоволені поведінкою один одного, але при цьому між ними була чуйність.

Чомусь Еміл представляв закоханих інакше.

— Ти вже бачив сина предсідника? — Запитав Деймар, приступивши до вечері.

— Ще ні, — відповів Ліанн. — Було б цікаво побачити його на власні очі. Чув, що він дуже статний та владний — як, власне, і його батько…

— Мені доведеться познайомитися з ним у мисливському клубі завтра.

— Що ж, тоді й скажеш, чи правда, що він викликає мурашки по шкірі через одну лише присутність.

— Ще чого, — криво посміхнувся Деймар. — Ти думаєш, є альфа, який зможе мене залякати?

Еміл краєм ока окинув Деймара поглядом. Він зовсім не схожий на альфу, у якого в принципі є страх. Можливо, не можна судити людей за зовнішністю (особливо якщо вони — господарі), проте Емілу не подобалося те тривожне почуття, що виникало при одному тільки вигляді Деймара.

— Ти з народження став таким самовпевненим? Чи життя змусило? — підколов Ліанн. — У дитинстві це не так сильно впадало у вічі. Або я великодушно не звертав уваги на твою показну крутість.

Емілу здавалося, що Деймар зараз точно розсердитися. Однак він лише посміявся. Дивовижна реакція на образу.

— Як з тобою складно, — підперши щоку рукою, сказав Деймар, дивлячись на Ліанна з непідробною ласкою. — Просто вражає, що я взагалі це терплю.

Еміл губився в атмосфері. Йому здавалося, що в кімнаті стало незатишно, та ось тільки для нього одного. Він не міг зрозуміти, чому Деймар так поблажливо поводиться з Ліанном. Якби Еміл взагалі посмів будь-кому сказати про показушну поведінку, то точно б зіткнувся з образливими словами у відповідь як мінімум.

Тоді чим же конкретно відрізняються альфи і омеги, якщо такі дрібниці їх не хвилюють?

— Не один ти змушений страждати, — парирував тим часом Ліанн, розрізаючи шматок м’яса в галантній манері. — Учора я розмовляв із татом про нас із тобою. Вгадай, що він мені розповів?

— Твій тато любить прикрашати події… — спробував заздалегідь загладити гострі кути Деймар.

— Як тут прикрасити? — з колючим осудом пирхнув Ліанн. — Ти не встиг виїхати з батьківського дому, як уже вчинив бійку зі своїм кузеном!

— Він сам нарвався.

— У тебе завжди «всі нариваються», — пихнув той. — Так було змалку! Навіть коли ми грали у пісочниці!

— Ти все життя нагадуватимеш мені про той інцидент?

— Як мені забути його, якщо ти все ще поводиться як агресивна дитина? Ти бився з двоюрідним братом просто тому, що він передав мені комплімент. Ненормально ревнувати до такої дрібниці!

— Ти просто не знаєш, як усе влаштовано в суспільстві альф, — відмахнувся Деймар. — Та майже кожен хоче відбити омегу один у одного! Це ж типу круто! Ну в тому сенсі, що чим більше омег вішаються, тим більше гострих відчуттів.

Ліанн неприємно підібгав губи, проте терпіти не став:

— Думаєш, у омег інакше? Який ти наївний.

— Так, але ви… спокійні… — Деймар намагався не допустити конфлікту. — Ви дієте тихо, без розголосу. Який омега фліртуватиме з чужим альфою на очах у суперника? А ось альфи цілком можуть!

— Але Ештон зовсім не фліртував, а лише передав привіт! — Ліанн закотив очі, стримуючи пориви обурення. — Це нестерпно! Ти справді думаєш, що мене так просто відбити? Якщо нам випала доля стати істинними, то так тому й бути.

— От уже не думаю, що в придурка Ештона вистачить чарівності, щоб тебе вразити. Однак справа в тому, що він взагалі намагається поткнутися на мою територію, — суворо відрізав Деймар, несвідомо взявшись за ніж, щоб різким рухом розрізати стейк. — Ось, що мене бісить найбільше. Люди, які не знають рамок дозволеного. У всіх нас є межі, є територія. Найогидніше — коли хтось втручається у чужі стосунки. Тільки думка про це змушує мене закипати.

Еміл стиснувся, відчуваючи мурашки по шкірі від одного тону Деймара. Він щиро вражався самовладанням Ліаннна, який, у свою чергу, видихнув у заспокійливому жесті. Здавалося, ніби Ліанн пом’якшав, як тільки відпив трохи води зі склянки.

— Складно заперечити, — сказав він. — Я намагаюся поважати твої принципи, правда. Але так не може продовжуватись й надалі. Тобі варто попрацювати над власною агресією. Не можна просто так кидатись із кулаками на інших. Навіть якщо тебе щось злить. Люди у процесі еволюції навчилися розмовляти не просто так.

— Знаю, знаю… — зітхнув Деймар, намагаючись виглядати розкаяним. — Я розумію, до чого ти хилиш…

— До чого хилю? — з усмішкою перепитав Ліанн. — Я завжди говорю прямо, якщо мені щось не подобається. В даному випадку від твоєї імпульсивності у майбутньому неприємності будуть у нас двох.

— Я намагатимусь взяти себе в руки, — стримано пообіцяв Деймар.

— Будь такий люб’язний.

Еміл не міг сказати однозначно, але чомусь йому здавалося, що Ліанн тільки вдав, ніби повірив.