Глава 11. Репутація

       

— Боже, як я хочу спати, — Аріс потягнувся в спині. — Коли вже там вихідні?

Фей зміряв його засуджуючим поглядом:

— Серйозно? Ти любиш спати найбільше у світі?

— Ні, найбільше на світі я люблю тебе, — Аріс швидко схопив обуреного Фея в обійми.

Еміл закотив очі, а потім активно замахав рукою, закликаючи їх втихомиритися. Проходила пара самостійного вивчення матеріалу, усі працювали у групах із трьох осіб над рефератами. Якби викладач побачив, що одна група замість належної роботи займається не тим, викручуватися довелося б саме Емілу.

— Жмакати Фея можна і на перерві, — зашипів Еміл, посунувши їм кілька листків через стіл. — Займемося справою.

— Можна взагалі мене не тиснути?.. — зітхнув Фей, насолоджуючись свободою. — Просто треба лягати вчасно спати, Арісе.

— Давайте без занудства, — Аріс потягнувся до аркуша без ентузіазму. — Скоріше б вихідні. Спатиму всі дні.

— Всі вихідні? — здивувався Фей. — Не думаю що це гарна ідея. Хіба ми не планували сходити до кафе?

— Сходимо, я ж не буквально всі двадцять чотири години на добу спатиму, — відмахнувся той. — Просто не турбуйте мене, інакше буду злий, як ведмідь під час невдалої сплячки.

Еміл підняв на нього запитливий погляд, але Аріс неправильно його розцінив:

— Та працюю я, працюю, — і потягнувся до реферату.

«Його не було вночі в кімнаті і на вихідні, очевидно, у нього якісь плани… Гаразд, не буду питати, це не мого розуму справа…» — підбив підсумок Еміл.

Еміл повернувся до роботи. Йому здавалося, ніби він уляпався у щось, хоч це не так. Він не з тих, хто лізтиме на рожен. Він із тих, хто постоїть осторонь. Але, мабуть, така позиція не завжди рятує неприємності.

— Хтось зможе допомогти віднести папки до кабінету містера Пауелла? — голосно запитав викладач, піднявши стопку товстих папок із файлами, над якими працював увесь цей час. — Хто вже закінчив? Містере Хезере?

Еміл приречено видихнув, проте свою частину роботи він справді виконав і просто допомагав друзям. Очевидно, викладачі вже запам’ятали його, старанного студента, в обличчя.

— Так, звичайно, — підвівся він.

Папки виявилися важчими, ніж Еміл думав, але не критично. Він пам’ятав, де була кафедра і куди саме треба занести папки — до кабінету куратора їхньої групи.

«І чому вони досі користуються папером, а не електронними документами? — буркливо подумав Еміл, як вийшов у коридор. — З іншого боку, можна й погуляти трошки…»

Еміл піднявся на ліфті до адміністративного корпусу. Еміл не оглядався на всі боки — боятися було нічого, адже на руках докази його зайнятості, — що й зіграло з ним злий жарт. Варто було звернути за кут, як різкий поштовх вибив усі папки з рук. Еміл приклався спиною об стіну, розгубившись. Він хотів кинутися до папок, що впали, проте сильна рука знову штовхнула його, не дозволивши зрушити з місця.

Деймар виглядав холодно, але погляд його ніби горів. Еміл миттєво злякався, згадуючи всі чутки про Деймара, але на вигляд тільки стиснувся.

— Як зручно, що я зустрів тебе без опіки Ліанна, — процідив він. — Думаєш, я не бачу, що ти робиш?

Еміл вкрай рідко потрапляв у ситуації, коли йому загрожували – та майже ніколи! Він не міг підібрати колку фразу або крижану байдужу репліку, ніби язик приклеївся до піднебіння. Пульс від страху прискорився, у скронях застукало. Еміл був готовий по-дитячому сподіватися, що його хтось врятує.

— Я терпіти не можу бет, — Деймар свердлив його палаючим поглядом. — Вам слід виявляти подяку за те, що взагалі маєте право жити, а не втручатися у чужі стосунки.

— Я не…

— Заткнися нахрін! — гукнув Деймар так різко, що Еміл здригнувся. — Що ти зробив, щоб підмоститися до Ліанна? Наговорив компліментів? Чи зіграв роль хорошого друга? Йому не потрібні друзі серед бет! Твої спроби влитися до нашої майбутньої родини ні до чого не приведуть. Попереджаю тебе одразу — відмовся від його пропозиції наступного тижня. І більше не з’являйся. Інакше я за себе не ручаюся.

Деймар пирхнув, кинувши на Еміла останній погляд, наповнений зневагою, і без поспіху зник за поворотом. Еміл ще постояв на місці, притискаючись до стіни, ніби боявся його повернення, а потім підняв папки та файли, що вилетіли. У голові все змішалося у кашу.

Відмовитися від Ліанна? Сама думка про це робила Емілу дуже боляче. Проте Деймар навряд чи жартував.

«Сумніваюся, що це через тарілку… — розгублено подумав Еміл. — Він мені не довіряє… Але що я, звичайний бета, можу зробити? Звідки таке ставлення? Я не заслуговую на щось подібне! Чорт забирай, якби цей Деймар міг кудись зникнути… Чому Ліанн терпить такого дурня? Сам же називав його мудаком, то знайди собі іншу людину!»

Страх швидко змінився гнівом від обурення. Еміл приніс папки в потрібний кабінет, намагаючись не подати незадоволеного вигляду, а потім знову потопав коридором. Саме, що потопав — здавалося, ступні поважчали.

«Відмовитись від Ліанна?.. Після всього, що я зробив? Тобто, я ж нічого не зробив! Нічого поганого! Я намагаюся щосили працювати! Цей Деймар просто… — Еміл зупинився і зробив глибокий вдих. — Так, гаразд… Емоції зараз ні до чого… Потрібно зважити всі «за» та «проти». Деймар навряд чи кидає слова на вітер. Але Ліанн… Як я поясню йому все? Поскаржитися на його Істинного? І чому Ліанн повинен ставати на мій бік? Зрештою, незважаючи на його доброзичливість, я просто бета. І для нього також. Мене замінить хтось, хто зможе добре мити підлогу. І якщо так, то чому б мені справді не поміняти господаря?.. Але ж Ліанн…»

Еміл не міг думати ні про що інше. Він відсидів пари, що залишилися, з задумливим виглядом. Збоку можна було подумати, ніби він повністю віддався навчатись. Якби їй.

***

— Ненавиджу ці зборища, — прогудів Ліанн, поки Еміл допомагав йому вдягнути і поправити приталений піджак. — Хто взагалі придумав називати збори клубу «чаюванням»? Тобто так, таким чином стає зрозумілим, що там будуть одні омеги, але звучить якось… старомодно? Тобі так не здається?

— Я люблю чай, — Еміл знизав плечима, займаючись піджаком.

А так само тим, що відганяв від себе думки про тепло, що походить від Ліанна. Все ж таки це було незвичайно — торкатися омеги, нехай і не в повному розумінні.

— Окрім чаю ми просто балакатимемо, — сказав Ліанн. — Я не люблю все це… Спілкування, так би мовити. Краще б я просто полежав на дивані і поїв цукерок.

— Ви займаєтеся цим за кожного зручного моменту.

— Саме тому я такий щасливий.

Еміл коротко посміхнувся. Все ж таки йому було складно зрозуміти Ліанна, але це не означає, що він їм не захоплювався якоюсь мірою.

— Проведеш мене в клуб, а потім можеш бути вільний, — сказав Ліанн, поправляючи рукави. — Я скину тобі повідомлення, коли звільнюсь.

— Як скажете.

Ліанн виглядав, як завжди, чудово. Він прокрутився перед дзеркалом, уважно оцінюючи, як сидить форма на його фігурі. Судячи з задерикуватої усмішки, його все влаштовувало:

— А ти добрий у догляді за речами, — сказав він. — Нічого не сідає, нічого не розтягується.

— Радий старатись.

— І коли ми говоримо про одяг, — Ліанн повернувся до нього з руками на поясі. — Ти весь час ходиш у формі? Ні, здається, я пам’ятаю тебе у звичайному вбранні… Це було один раз, бо я прийшов до тебе без попередження.

— А що не так із формою? — здивувався Еміл.

Він намагався виглядати охайно, тому всіма силами уникав плям. Чорний фартух, правда, і потрібен був для того, щоб ніякий бруд не впадав у вічі, але все ж таки.

— Ти гарненький у формі, правда, — легковажно відповів Ліанн. — Але як щодо іншого одягу? На вихідних ти теж ходиш у ній. Це тому, що я поряд?

— Так, звісно.

— Як прямо…

— Але це правда. Я не можу вас підвести.

— Та вже яка нудна відповідь… Ну, якщо вже така справа, то цими вихідними пройдемося по магазинам. Все одно я не хочу витрачати час на навчання.

Еміл тихо видихнув. Він сподівався, що похід по магазинах стосуватиметься лише Ліанна. Емілу подобався свій гардероб, і форма подобалася. Він в принципі не вмів комбінувати одяг, тому вважав за краще носити щось зручне і не виділяється.

Еміл і Ліанн прийшли до зборів вчасно. Воно проходило в одному з кабінетів, що виділявся для таких заходів. В основному, судячи з затишної просторої кімнати з м’якими диванами, тут відбувалися саме чаювання. Декілька бет закінчували приготування в кімнаті: готували круглі столики з закусками і рухали крісла у велике півколо.

Еміл не знав, яких саме омег запросили сюди: у кімнаті були як старшокурсники, так і першокурсники. Якщо не брати до уваги бет, що прийшли з господарями, то в результаті вийде чоловік десять.

— От чорт, — зітхнув Ліанн. — Які знайомі особи…

— Не знав, що так зустрічають друзів, — лагідно сказав Еміл.

— Тут точно не мої друзі, — відмахнувся той. — Одного я зовсім ненавиджу. Бачиш того пухляша з кучерями?

Еміл коротко кивнув. Низька омега з повною фігурою та круглим обличчям виділялася серед високих статних фігур.

— Він у десять разів миліший за мене, — зашипів Ліанн. — Як він досяг такої ваги? Не пробачу ніколи, місце сексі-булочки має бути моїм!

— Та годі вам, адже Ви теж…

— Не заспокоюй мене. Просто подивися на його щічки. Як же це мило.

Еміл посміхнувся, прикриваючи сміх рукою:

— Ви кажете так, ніби у чомусь програли.

— Я не програв! Знаю, я теж привабливий, але… Все б віддав, щоб хоч трохи набрати вагу.

— Ви й так чудово виглядаєте. Я не уявляю, хто може бути кращим за Вас.

— О… — Ліанн зворушився. — Дякую. Невже сам Еміл робить мені компліменти і навіть без примусу?

— Але це правда. Жоден інший омега з Вами не зрівняється.

Посмішка Ліанна набула збентеженого відтінку. Він лише хотів пожартувати, проте випадково нарвався на щирий комплімент. За все життя він чув похвалу і краще, проте з якоїсь невідомої причини з вуст Еміла слова здалися… зворушливими?

Ліанн прочистив горло, ніби нічого не сталося.

— Так, думаю, ти маєш рацію…

— О, Ліанне! — почувся голос дуже вчасно. — Я радий, що ти прийшов. Зізнатись, були побоювання, що ти проігноруєш запрошення.

Еміл незручно зіщулився, а потім випростав спину. Він не очікував зустріти тут знайомого омегу, який якось стежив за ним з невідомих причин. Більше того, цей омега, Фаль Мелоне, виявився організатором чаювання. Ймовірно, Ліанн не міг відмовити члену студентської ради у запрошенні.

Зважаючи на те, як легко здивувався Фаль, він помітив Еміла не відразу:

— Це… Ви досі ходите разом?

— Що? — Ліанн подивився на Еміла. — Ви знайомі?

— Ні… — хотів відповісти той, але Фаль його перебив:

— Майже. Впевнений, він не знає, чому його помітили. У нього хороші оцінки, як для першорічки, ось багато хто вже придивляється, — він говорив невимушено. — Зізнатися, я теж придивлявся, не більше. Я просто був здивований, що він досі ще працює на тебе, Ліанне. Здається, ви разом із першого ж дня.

— Нема чого придивлятися, — хмикнув Ліанн. — Я його вже зайняв.

Еміл міг би вдячно посміхнутися, але він був розгублений. З якоїсь причини йому не вірилося, що Фаль стежив за ним тільки через добрі оцінки. Пам’ятається, водночас Еміл ще й не встиг набратися позитивних відгуків.

— Фаль Мелоне, — представився той, мабуть, перед Емілом. — Вибач, якщо встиг налякати тебе. Нічого особистого.

— Все гаразд, — смиренно відповів Еміл.

— Якщо ти й далі так старатимешся, то до кінця навчання за тебе триматиметься не лише Ліанн.

Еміл хотів запитати, що це означає, проте тут краще виступив Ліанн:

— А хто ще?

— Ахах, — відмахнувся той з незграбним сміхом, — боюся, ти не так зрозумів. Я лише хочу сказати йому не розслаблятися і працювати далі. Будь-яка праця приносить плоди.

Еміл досі не вірив, але чи були для нього побоювання?

Бети вийшли з кімнати, коли розпочалися збори. Більшість тут же розбрелися у своїх справах, а дехто пішов парами відпочивати. Еміл же тяжко видихнув. Він почував себе параноїком. Хіба це нормально?

«Світ не зійшовся на мені клином, — подумав він. — Ніхто за мною тут не стежить!

— Привіт, Еміле!

Він здригнувся, коли на зустріч у коридорі вийшов Еммет. Він усміхався, тому здавався моторошним — хоча навряд чи сам Еммет був у цьому винен, шрам нікого не залишить непомітним. Еміл бачив, як найближчі бети поспішили якнайшвидше забратися, ніби побачили прокаженого.

«Так, прикро, мабуть… — подумав він, озираючись. — Вони так лякаються, бо він спілкується із президентом?»

— Доброго дня, — привітався Еміл. — Схоже, ти звільнився?

— У президента зараз нарада, — кивнув той. — Ти дуже зайнятий?

— А?

— Мені не завадила б компанія. Це не на довго. Мені треба принести президентові журнал спостережень, який він забув у кімнаті і звинуватив у цьому мене.

Еммет продовжував посміхатися, коли це говорив. Емілу здалося, що таку посмішку навряд чи можна називати щирою.

— Сходити з тобою за журналом? — уточнив Еміл. — Хіба мені дозволено входити до корпусу старш…

— Та ніхто тебе не спитає, всім начхати. Але я не примушую.

— Чому мені здається, що ти можеш завдати мені неприємностей? — прямо запитав Еміл. — Я дуже ціную свою репутацію…

— Я справді можу приносити неприємності, — лише засміявся той. — Але як знаєш, тільки не вигадуй казна-що, гаразд? Це неприємно, знаєш!

Він пішов уперед. Еміл зам’явся. Він не хотів нікого ображати.

— О боже, гаразд, стій! — Еміл пішов за Емметом. — Не приймай на свій рахунок, гаразд? Я просто трохи не в собі!

— Чому? — без образи спитав той. — Пам’ятаю, тебе все влаштовувало.

— Справа не в хазяїні, — Еміл пирхнув. — Я не розумію що відбувається! Місцеві студенти мене напружують!

Еммет підійшов до стіни і натиснув кнопку виклику ліфта. Еміл схрестив руки на грудях, ніби обіймаючи себе.

— Ти ж знаєш, про що думають люди зі студради? — спитав він. — Можливо, я просто помиляюся, але один із них абсолютно цікавився мною… І чому? Що я зробив?

— Хто саме цікавився?

— Фаль Мелоне. Я помічав його, як він спостерігає за мною. Шкода, я не пам’ятаю, що саме він казав…

— І справді дивно, — Еммет увійшов у кабінку, а за ним пішов і Еміл. — Мелоне добре спілкується з моїм господарем, навіть дуже. Я б ніколи не подумав, що йому є справа до когось, окрім господаря.

— О… — Еміл знітився. — Виходить, вони…

— Я нічого не можу говорити, — лише усміхнувся той. — Однак він точно не небезпечний. Фаль не із тих, хто наживає собі ворогів. Так, він часом дратує своєю манерою говорити, але не більше. До того ж, без дозволу президента він навряд чи щось витворить — репутація студради є надто важливою для того, хто збирається в майбутньому стати головою.

— Що ж, це заспокоює… — зізнався той. — Але все ж таки, хіба є причини стежити за мною?

— А ти як думаєш?

— Думаю ні.

— Тоді не накручуй себе.

Еммет провів його в корпус старшокурсників-альф за допомогою своєї перепустки. Варто було прикласти карту до панелі дверей, як стулки відчинилися.

Коридори нічим не відрізнялися від того, що мали молодші альфи. Схоже, всі мали рівні умови для проживання. Еміл оглядав високі стелі і помітно хвилювався.

— Що, коли мене помітить камера?

— Тут немає камер — вторгнення в особистий простір і таке інше, — відповів Еммет. — Усі пересування записуються до реєстру за допомогою перепусток, що нам видають.

— Що? Але мені казали…

— Так кажуть усім першокурсникам, щоб не влаштовували проблем. Як правило, вони швидко вливаються у культурне середовище.

— Що ж, виходить, я в цій частині без дозволу?

— І що? Ти просто прийшов у коридор, і все тут.

Еммет зупинився біля потрібних дверей. Він ввів пароль, а потім подивився на Еміла:

— Хочеш подивитись, як живе президент студради?

— Ні…

— Та ну, годі!

— Я зачекаю на тебе тут.

Еммет відчинив двері і ввійшов усередину, не закриваючи її.

— Тут немає камер, — сказав він. — Я іноді навіть курю тут, поки пан на важливих зборах.

Еміл підібгав губи. Якщо подумати, він виглядає підозріло, стоячи в коридорі біля кімнати Семюела Марлоу. Що подумають альфи, які визирнуть у коридор?

Довелося зробити крок усередину. Вона виглядала приблизно так само, як і скрізь, за винятком планування та заставлених речами столів. Кімната виглядала обжитою. Розчинені навстіж вікна впускали прохолодний протяг.

— Кімната як кімната, — сказав Еміл. — Ти не боїшся курити тут? Якщо раптом хтось дізнається.

— Повір, я отримую покарання за кожен чих, — Еммет махнув рукою, а потім поліз у ящик робочого столу. — Якщо так, то хоча б дозволю собі розслабитися.

— Чому він так із тобою поводиться?

— На моєму місці міг би опинитися будь-хто. Просто ідеальному Семюелу потрібна була слухняна груша, яка не споганить його бездоганну репутацію.

— Але… чому ти тоді говориш про це мені?

— Ти перший, хто спитав, — хмикнув той. — Мабуть, бо першокурсник. Тебе ще не так лякає пан Марлоу.

Еміл почував себе незатишно від такої розмови. Він почав розглядати кімнату, щоб перевести тему. Довго шукати не довелося. На першому комоді виявилася фотографія в рамці. Семюел, якому на вигляд можна було дати років одинадцять, стояв біля високого альфи, що був на нього схожий, з гострими вилицями, темною шкірою та холодним поглядом… Ці риси обличчя складно з кимось переплутати.

— Здається, це пан Семюел та його батько? — Запитав Еміл.

— Так, — Еммет дістав потрібну папку. — Як на мене, Данель Марлоу виглядає набагато краще.

— А де його тато?

— Помер, коли йому було чотири роки, — відповів той. — Ти, я дивлюся, зовсім не цікавишся життям політиків.

— Так, не цікавлюсь. Проте шкода, що все так сталося. Схоже, у альф та омег непрості долі…

— Ніби у нас простіше.

— Значно простіше. Мені подобається бути бетою.