Глава 14. Наближення

— Арісе? — Еміл постукав у двері. — Сподіваюся, ти на місці? Мені потрібно…

Еміл штовхнув незачинені двері до кімнати, але всередині нікого не виявилося. Еміл видихнув і глянув у список, який йому видали на кафедрі. Бракувало лише одного підпису. Як і самого Аріса. Здавалося б, куди він міг зникнути перед вечерею?

— Чому мені весь час доводиться шукати його?.. — прошепотів Еміл, покидаючи чужу кімнату. — Можна подумати, у нього щодня повно клопоту…

Еміл насупився, озирнувся, притулив список до стіни і сам підписався на місці Аріса. На щастя, він чудово пам’ятав простецький підпис найкращого друга. Іноді доводилося викручуватись, щоб не втрачати очки репутації в очах куратора групи.

— Що ти робиш?

Еміл здригнувся, обернувся і відразу полегшено видихнув.

— Привіт, Феє, — видихнув він. — Не зміг знайти Аріса, а мені треба здати список до початку вечері.

— Аріс знову зник? — Фей з порозумінням насупився. — Я думав, він заснув, бо не відповідає на повідомлення. Обов’язково відчитаю його.

— Правильно, — кивнув Еміл.

— А що за список? Ти так і не пояснив.

— Пожежна безпека. Нам проводили лекцію на цю тему, пам’ятаєш?

— Так, як тут забути? — Фей зітхнув, мовляв, нудно. — Тут чорних ходів не менше за основні. Чорта з два я так швидко запам’ятаю їх. До того ж у нас у планшетах є план евакуації з будь-якого місця.

— Не будь-кого.

Цього разу здригнувся не тільки Еміл, а й Фей. Вони обидва синхронно повернулися до того, хто стояв, спершись на ріг коридору, тим самим ніби сховавшись у тіні. Еммет посміявся з реакції першокурсників, що дало Емілу зрозуміти — він робить це спеціально.

— Не можна постійно лякати людей несподіваною появою, — пирхнув Еміл. — Ти так розважаєшся?

— Так, — не приховував Еммет. — Ніколи не втомлюся розчулюватися з вашої чутливості.

— Дивні розваги… — буркнув Фей.

— І що означає «не будь-якого»? — зачепився Еміл. — Я чітко пам’ятаю інструкції евакуації з будь-якого куточка університету.

— Колишня будівля їдальні, — Еммет вказав кудись праворуч, і Еміл не відразу зрозумів, про що йдеться. — Нині використовується рідко, запасна актова зала. У планах адміністрації повністю переробити його. Але через те, що з часів заснування університету її часто змінювали, планування будівлі залишає бажати кращого. Там багато ходів, заблукати можна.

— Навіщо там узагалі зробили додаткові ходи? — не зрозумів Фей.

— Залишилися з часів їдальні. Проходи для прислуги, тобто бет. Раніше нам не можна було мелькати перед очима, доки господарі обідають. Це зараз у нас більше «свободи».

— Звідки ти це знаєш? — запитав Еміл. — Ні, я не про історію.

— Я знаю багато всього, — хмикнув той. — Мене щиро розчулює твоя правильність. Ну, або твої спроби здатися правильним.

— Чому спроби?

— Ти підробив підпис. Дрібниця, але показова, — Еммет відійшов від стіни, його таємнича усмішка вганяла в тремтіння. — Виходить, ти не такий безнадійний, як мені здавалося. Ну, загалом усе це й неважливо. Вам цікаво слухати історії про минуле чи все ж таки пройдете за мною?

— Ми? Чому? Куди?

— Ви. Тому. Туди, — Еммет махнув рукою, мовляв, за мною, і тут же посміявся. — Чорт, та розслабтеся! Мені потрібно, щоб хтось допоміг на кухні. Якщо ви потрапили мені на шляху, то все, не відвертіться.

— Нам нескладно, — Еміл пішов за Емметом, а Фей потягнувся слідом. — Тільки за умови, що я здам лист на кафедру.

— Встигнеш.

Емілу справді було нескладно допомогти на кухні. Як виявилося, багато працівників та чергові студенти виявилися задіяними у підготовці якогось фестивалю. Еміл чув про нього, але не міг знати деталей.

На кухні знадобилося перевезти частину посуду на спеціальних возах та допомогти з розвантаженням продуктів. Загалом за двадцять хвилин він і Фей виявилися вільними. Еммет не поспішав закінчувати зі своєю роботою. Він вийшов надвір і закурив у напівтемряві, не боячись бути спійманим. На кухні та за територією – лише бети, які, як правило, не видають один одного.

Фей помітно втомився, хоч і виглядав щасливим. Мабуть, йому просто подобалася атмосфера метушні на кухні. Зовні стояла тиша: ліхтарі висвітлювали рівні доріжки для робочих автомобілів, а за частиною парку виблискував вогнями з вікон багатоповерховий будинок гуртожитку.

— Все, можете бути вільні, — сказав Еммет, сідаючи на кам’яну сходинку. — Кафедра ще працює. Вони там до півночі сидять, працюють.

— Я можу занести, — запропонував Фей. — Мені однаково треба знайти Аріса, він так і не передзвонив.

— Нічого, якщо я не зможу тобі допомогти в пошуках? — спитав Еміл, передаючи список із підписами, що весь час ховав у кишені фартуха. — У мене є ще деякі справи, треба все встигнути.

— Ні, звичайно, — той розумно хитнув головою. — Обіцяю, що приведу його на вечерю без запізнення.

Фей пішов через парк, а Еміл видихнув прохолодне повітря і сів недалеко від Еммета.

— Ти ж сказав, що в тебе багато справ.

— Немає ніяких справ, — відповів Еміл, підпираючи рукою підборіддя. — Просто часом Фей та Аріс… ну… Щось мені підказує, що іноді їм краще побути наодинці…

— Чому?

— Гадки не маю.

— Чи відчуваєш себе зайвим?

— Не хотілося б так казати. Гадаю, це нормально. Ми дорослішаємо.

Еміл не хотів і думати про це. Взагалі ніколи. Йому не хотілося бути поганим другом, що ревнує без причин. Зрештою, він дуже любив Фея та Аріса, щоб висувати якісь претензії.

— Твоєму терпінню можна позаздрити, — хмикнув Еммет. — Але, знаєш, терплячість це погана риса.

— Хіба я терплю?

— Саме це й робиш.

— Так ні ж. Все добре. Чесно, — сказав Еміл без лукавства. — Чому ти намагаєшся змусити мене думати, ніби мені не подобається бути бетою? Ще й як подобається.

— Не знаю. Напевно, це просто незвичайно, — той знизав плечима. — Справа твоя, мені-то що…

— Тобі зовсім не подобається служити Семюелу Марлоу?

— Ну, як тобі сказати… — Еммет сардонічно засміявся, наче йому сказали дурницю. — Якщо раптом йому на голову впаде ковадло, я буду щасливий.

— Жорстоко…

— Повір, це ще не жорстокість… — Еммет видихнув сигаретний дим.

Еміл замовк. Він встиг і забути про шрам. Буде погано весь час питати про це. Якщо Еммет схоче, він сам все розповість.

— Скоро буде фестиваль, — заговорив Еммет на іншу тему, а Еміл вирішив йому підіграти:

— Фестиваль?

— Той, до якого всі так готуються. Чесно кажучи, «фестиваль» — це просто приємна назва. Насправді це свого роду розважання для господарів та випробування для бет. Якщо пояснити коротко, це просто рандомний метод вибору господаря, але у великих масштабах і на один день. Усі курси беруть участь.

— Тобто… Я можу потрапити на день навіть старшокурснику?

— Так. Це зроблено для того, щоб набратися досвіду та зв’язків. Але деякі, типу мене, не беруть участь у подібному. Я вже давно закріплений за своїм придурком… о, хазяїном… — Еммет загасив цигарку об сходинку. — Але для вас, першокурсників, це корисне випробування. Великий шанс, що вам трапиться хтось старший. З ними зазвичай простіше розуміти принцип роботи бет.

Еміл розсіяно відкрив рота.

Виходить, що цей фестиваль — це просто розвага? Якщо вже прислуговувати дозволяють лише на один день, то, очевидно, що це несерйозний захід, а просто розбавлення атмосфери чи на кшталт того. Проте. Цілий день провести без Ліанн. І Ліанну випаде хтось інший.

Хтось старший і досвідченіший, хто сподобається йому більше.

— В чому справа? — Еммет подивився на нього. — Ти якось дивно замовк. Я думав, тебе це потішить. Адже ти чіпляєшся за будь-яку можливість стати краще.

— Ага… — Еміл труснув головою. — Просто… Так, це на один день…

— Ти не в захваті?

— Не зовсім, просто…

— О, зрозуміло, — хитро посміхнувся. — Ти прив’язався до свого господаря. Як його там? Ліам?

— Ліанн Нейл.

— Точно. Чув щось таке, — Еммет знизав плечима. — Має впливову родину. Начебто займаються текстильною промисловістю, надають роботу багатьом бетам на заводах. Кажуть, Джаред Нейл цілеспрямовано забезпечував бет робочими місцями в міру можливості, так і підняв бізнес.

— Джаред Нейл — це батько Ліанна?

— Начебто. Я не цікавлюся життям цих багатіїв, а просто чую, як вони кажуть між собою, — Еммет махнув рукою, мовляв, не так важливо. — Але, знаєш, у тому й проблема. Ми для них просто меблі. Неважливо, як добре Ліанн ставиться до тебе. Думаєш, він не змінить облюбоване крісло на те, що краще?

— Але ж я не крісло…

— Саме крісло. Спершу ми того не розуміємо. Але пізніше усвідомлюємо, наскільки їм начхати, тих, хто віддається повністю… Я просто бачу, яка ти людина, Еміле. Тобі буде дуже боляче.

«Але Ліанн так зі мною не вчинить… Він не такий, як Семюел Марлоу!.. – уперто відповів Еміл у думках. — Ми вже чудово порозумілися! І навіть якщо Деймару щось не подобається, то нехай він мене б’є. Це не важливо. Ліанн не такий!»

— Я врахую це, — сухо сказав він.

— Можеш не вірити, — Еммет знизав плечима. — Я зовсім не налаштовую тебе проти Ліанна. Просто намагаюся попередити, щоб ти був готовий до всього.

— Дякую.

Еммет пошарив по кишенях, а потім розчаровано пирхнув:

— Чорт… — він дістав ключ старого типу — не електронний, а справжній. — Я думав, що відніс його.

— Це що, ключ? — Еміл наблизився з цікавістю. — У нас у притулку були схожі. Для підсобних приміщень. Старі ключі виглядають цікавішими, ніж сучасні.

— Це від виходу на дах у гуртожитку, — сказав Еммет. — Сем уб’є мене, коли дізнається, що я ще не повернув його.

— А?

— Він завжди влаштовує мені перевірку і нишпориться по кишенях. Тому я ховаю сигарети у різних місцях, — Еммет передав ключ Емілу. — Чи не міг би ти приховати в себе якийсь час? Ти надійніший за раковину в туалеті, чи не так?

— Ти точно не вплутаєш мене в халепу? — уточнив той.

— Ні! Це всього лише ключ. Можеш піднятися на дах, якщо хочеш. Ніхто її не вартує, зате вигляд чудовий.

— А якщо Семюел дізнається?

— Не дізнається. Він не йтиме в робочий відсік і не перевірятиме, чи там висить нещасний ключ, чи ні, — Еммет закотив очі. — Альфи та омеги вважають за краще не ходити місцями, де працюють бети. Я відніс би зараз ключ на місце, але вже занадто пізно. Можеш сам потім повернути його, мені байдуже.

— Ну, гаразд… — Еміл зрештою поклав ключ у кишеню. — Але якщо мене запитають, я видам тебе без вагань.

— Та ніхто нічого не спитає. Ти параноїк чи як?

— Є трохи.

— Якщо тобі так страшно, то гаразд…

— Ні, просто… Я надто правильний…

— Та розслабся ти! — Еммет підвівся і допоміг стати йому. — Скоро зрозумієш, що бети мають свої хитрощі. Нам довіряють багато всього, що можна користуватися. Поки меблі не приносять проблем, від них не позбавляються.

— Ти песиміст. Як завжди.

***

— Де ти був? — суворо запитав Еміл, дивлячись на Аріса.

— А? — той відволікся від макаронів. — Не дивись так на мене, татусю. Я більше не буду.

— Я знайшов його біля входу до гуртожитку, і те, коли він утік, — обурився Фей. — Очевидно, десь загулявся і втратив рахунок часу.

— Ну, пробач, — Аріс винувато опустив плечі. — Я не навмисне.

— І з ким ти там гуляв?

— Не треба ставити такі обурливі запитання! — картинно здивувався Аріс. — Ти ж знаєш, я ладен гуляти тільки з тобою і більше ні з ким.

— Навіть не будуй мені очі!

— Аріс! — Еміл насупився. — Фей турбувався про тебе! Примушувати його страждати — що може бути гіршим? Це все одно, що знущатися з сліпого кошеня!

— Що?.. — тихо видихнув Фей, збентежений порівнянням.

— Я не хочу знущатися з кошеня Фейєм, — розкаявся Аріс. — Але я ні з ким не гуляв. Серйозно! Сенс мені брехати? Мій нинішній господар займається сраним садівництвом. Мені довелося шукати садівника, щоб він відкрив нам прохід у сад і поритися там у бруді. Це зайняло чимало часу.

— Гаразд, звучить переконливо, — сказав Еміл. — Але ж ти міг би відповісти на дзвінки.

— Руки були зайняті.

— Гаразд, — Фей повернувся до вечері. — Так і бути, цього разу вибачаю.

— Але ж я не винен, — пирхнув Аріс. — Але, коли ви так хвилювалися, то з мене шипучка, домовилися?

— Якщо ти наполягаєш.

Еміл теж взявся їсти. Тим не менш, він відчував щось недобре. З якоїсь причини він глибоко замислився над словами Аріса і глянув на його руки. Чисті руки. Можливо, він їх помив, але після тривалого дня в саду.

«Гаразд, — перебив себе ж Еміл. — Йому і справді немає сенсу брехати…»