Глава 5. Посилка

Еміл зустрів понеділок із не найприємнішим настроєм. Новий господар – нові труднощі. Знову доведеться звикати до людини, яку він бачив уперше в житті.

Швидше б влитися в подібний кругообіг життя.

— Агов, — Аріс ляснув його по спині, — чого такий похилий?

— Все добре? — співчутливо спитав Фей.

Вони йшли на збори, де відбуватиметься черговий розподіл. Фей і Аріс, напевно, теж намагалися звикнути до нового способу життя, хоча й не ділилися всіма враженнями. Еміл намагався теж говорити про себе якнайменше.

— Просто не знаю, чого й чекати… — промовив Еміл, розминаючи спину після удару. — А тобі не заважало б розраховувати на силу.

— Ніженка, — беззлобно кинув той. — То що сталося? Де колишній ентузіазм?

— Не знаю, — зітхнув той. — Я сподіваюся, що цього разу мені пощастить більше.

— Що ж, — Фей посміхнувся, — постарайся побачити не лише погане. Адже хоч би якими були наші господарі, у них є й добрі сторони. Альфи та омеги так само, як і ми, живі істоти.

— Ох, моя ти гарнюня, — Аріс підхопив його за щоки, виглядаючи при цьому поблажливим. — Так би й забрав тебе в країну із цукрових хмаринок! Ну не може ж людина на повному серйозі бути такою милою!

— Припини, будь ласка! — спохмурнів Фей. — Я не наївний дурник!

— Ні, звичайно! Ти наївна пуся!

— Ні! Досить!

Еміл зворушливо посміхнувся. Ці двоє здавались йому такими рідними, що він не хотів думати про те, як житиме без них після випуску. Адже саме після випуску кожен піде своїм шляхом і хто знає, чи зможуть вони підтримувати спілкування?

— Панове, — суворо обсмикнув усіх наглядач, містере Хеммеле. — Ви чимось зайняті, як я бачу. Якщо не поспішаєте, то запізнитеся на збори.

Фей та Аріс миттєво заспокоїлися. Еміл і сам припинив усміхатися. Містер Хеммел був надто вимогливим, але сперечатися з ним — собі дорожче.

Довелося прискоритись, хоча часу до початку зборів ще було багато.

Все почалося так само, як і минулого разу. Омеги та альфи розсілися по своїх місцях, куратор вийшов на невелику сцену і підійшов до трибуни, а бети слухняно чекали своєї черги. Кожен учень, що сидить в аудиторії, натиснув на сенсор, що був вмонтований у стіл, і там зміг вибрати прислугу на наступний тиждень. Звичайно, вибір, по суті, залишався за тими, хто швидший.

Результати оброблялися досить швидко, а потім відображалися на планшеті куратора. Той, хто з якихось причин не зміг вибрати собі прислугу (наприклад, не з’явився на збори) повинен був задовольнятися тим, кого вибере йому система випадковим чином (або варіантом, що залишився).

Еміл подумки приготувався до всього, що теоретично могло його очікувати, коли куратор почав оголошувати результати.

— Ліанн о’Нейл* вибирає Еміла Хезера.

Еміл ледве встояв на місці, щоб не смикнутися занадто явно. Його ніби штовхнули в спину — тіло відреагувало, а мізки нічого не зрозуміли. Вже потім, коли куратор почав зачитувати інші імена, до Еміла дійшло — Ліанн вибрав його.

Вибрав його!

Довелося прикусити язика, аби стримати дурну усмішку, яка чомусь погрожувала розповзтися на обличчі. Власна реакція видалася дивною, але Еміл не хотів думати про це взагалі.

Адже він знову міг бачитися з Ліаннном!

Еміл намагався заспокоїтися весь час, що залишався. Щоразу він прокручував у голові, як зараз усі розходитимуться і знайомитимуться з новими господарями, а він підійде до вже знайомого. Звичайно, може, серед інших теж були «повторення», але звідки йому знати? Він надто замріявся.

Після зборів Еміл вийшов до Ліанна в загальний коридор. Одна річ представляти сцени в голові, а інша — відіграти їх у реальності. Еміл миттєво розгубився, не знаючи, куди діти і що сказати. І чи потрібно взагалі щось робити?

— Минулий бета мені зовсім не сподобався, — Ліанн заговорив першим, одночасно поглядаючи на екран смартфона, і тон його був цілком звичайним. — Скажімо так, ти добре вмієш мити підлогу. Минулий бета не вгодив Деймару в цьому плані. Не варто грати з вогнем.

«Мене обрали просто тому, що я вмію драїти підлогу… — подумки промовив Еміл. — Що ж… Дякую підлозі?..»

Тим не менш Еміл тішився. Ліанн не викликав у нього відторгнення, навпаки. Тепер, коли йому знову випав шанс побути поряд з Ліанном, Еміл не міг його проґавити. Потрібно старатися ще сильніше. Відтепер підлога в кімнаті Ліаннна повинна виблискувати як друге сонце!

— Чорт… — Ліанн роздратовано вимкнув смартфон. — Ми ще маємо час до першої пари. Ходімо до поштового відділення, бо мені ніяк не надходить повідомлення.

— Можливо, пошта просто не прийшла? — припустив Еміл.

— Але я хочу зараз! — з часткою примхи повідомив Ліанн. — Треба перевірити!

Еміл пішов з Ліанном в поштове відділення. Хоч і вважав сам задум марним — ну що зміниться, якщо прийти особисто і зажадати посилку? Однак Ліанн, схоже, був упевнений, що його слово матиме вагу.

Вони пройшли через галерею, що з’єднувала два корпуси. Еміл зі щирою насолодою відзначив принадність цього місця: все, крім підлоги, було зроблено зі скла, а тому вигляд відкривався чудовий. Частина внутрішнього двору, з рівними алеями та зеленими газонами – з одного боку, а соковитий пухнастий ліс – з іншого. Перехоплює подих.

Але далі довелося йти звичними коридорами адміністративної будівлі з мінімалістичним стилем як в архітектурі, так і в дизайні. Еміл хоч і мав дуже мізерний досвід у подібних справах, але ще жодного разу не помічав за собою, щоб мінімалізм викликав захоплення. Навпаки. Після життя в однотипних стінах притулку хотілося побачити хоч незграбне, але різноманітність.

Поки вони з Ліанном йшли, то Еміл встиг подумки побути багато де. Що дивно, але люди їм практично не зустрічалися лише парочка з обслуговуючого персоналу, яка займалася своїми справами. Еміл вважав це логічним, адже у понеділок вранці зазвичай проводять усілякі збори, особливо серед викладачів. Та й хто сказав, що пошта працюватиме у такий час?

Але поки він дійшов цього висновку, Ліанн зупинився, напружився в спині і роздратовано видихнув.

— Де взагалі поштове відділення?

Еміл здивовано підняв брови:

— Ви йшли, самі не знаючи куди?

— Просто мене все дратує! — сказав Ліанн, різко обернувшись, ніби вимовив справжнє виправдання. — У такі моменти мені хочеться робити все й одразу, але потім!.. Загалом, я намагаюся бути розважливим, але щось не виходить.

Еміл подумки пригадував карту університету. Він сам не так багато місць встиг відвідати, щоб знати напевно, де і що розташоване.

— Ви хоч знаєте дорогу назад?

— Я не стежив, куди йшов.

Ліанн сором’язливо насупився, ніби боячись здатися дурним. Але Еміл не бачив у ньому нічого дурного, адже такий Ліанн куди більше нагадував живу людину. Людину, яка вміє помилятися та йти на поводу у емоцій. У порівнянні з тим, яким холодним Ліанн здавався в перші дні їхнього знайомства, зараз він подобався навіть більше.

— Що ж, не так і страшно, — зібраним тоном сказав Еміл. — Маю карту на телефоні.

— Ми спізнимося на заняття, правда?

— Якщо Ви досі хочете відвідати пошту, то напевно, — відповів той, уже відкриваючи програму.

Ліанн зітхнув, намагаючись розслабити плечі. Було чудово видно, що йому незручно, ніби на кілька хвилин він відокремився від тіла, наробив лиха, а тепер соромитися.

— Оце так… — прошепотів він. — Як завжди…

— А? Ви щось сказали?

— Це огидно з мого боку, — він запустив пальці у волосся. — Увесь час піддаюся емоціям!.. Я намагаюся контролювати їх, але бувають моменти, ніби… Так, ніби я переповнююся!

Еміл не знав, що сказати. Але якби він просто промовчав, то Ліаннну було б подвійно ніяково, ніби він сказав якусь нісенітницю. Не хотілося гнобити його.

— У цьому немає Вашої провини, — промовив він рівним тоном, аби «заразити» Ліанна спокоєм. — Ви не робот, щоб завжди виконувати інструкції. До того ж нічого страшного не сталося. Я знайду вихід. Якщо Вам така необхідна посилка, то я можу зайти за нею. У моєму випадку запізнення буде виправдане. Після пари я можу її принести Вам.

Ліанн остаточно охолонув. Вислухавши чудовий варіант, він кивнув:

— Так… Чому ми одразу так не вчинили?

«Якби Ви дали мені дозвіл для поради… Втім, Ви й зараз не давали… І що я роблю? Чому говорю тоді, коли ніхто не питав?»

— Що за голоси?.. — напружився Ліанн. — Сюди хтось іде!

— О, — Еміл зволікав. — Можна спитати дорогу…

— Ні! Ховаємось!

Ліанн штовхнув його вперед, у сусідній коридор. Обидва притиснулися до стіни, ніби в надії злитися з нею. Хоча Еміл так і не зрозумів, навіщо їм ховатися, але вирішив, що цього разу виконає наказ. Голоси тим часом наближалися.

— …У цьому немає сенсу, — говорив голос, який Еміл уже десь чув, але не запам’ятав де. — Хіба такі збіги бувають?

Його співрозмовник видав важкий видих — як роблять люди, що роздратовані чи втомилися від розмови.

— Так… Добре… — миттю знітився той. — Я втомив тебе? Вибач.

Невідомі люди пройшли повз, судячи з кроків і голосу, що стихає. Еміл так і не зрозумів, чому Ліанн так сильно втиснувся в стінку, що навіть не поспішав прощатися з нею.

— Не попалися… — полегшено видихнув він. — Оце так день…

Еміл розгублено кивнув головою.

Ліанн, мабуть, упіймав його подив (втім, Еміл його і не приховував), тому здивувався:

— Ти що, не почув запа… О, точно!.. — миттєво згадав він. — Деякі альфи мають дуже домінуючий запах, який складно приховати навіть за допомогою одеколонів. Такою особливістю відрізняється Семюел Марлоу, а він, між іншим, президент студради. Якби він побачив мене в адмінкорпусі в такий час, то тут же почав би розпитувати, що та як… Це не та людина, що з розумінням допоможе першокурснику, ні. Думаю, він би зробив мені догану за неквапливість… Або того гірше.

Еміл підняв брови. Він згадав Семюела, і тепер міг точно сказати – це був його голос.

— Цікаво, з ким він говорив?.. — Ліанн тим часом замислився. — Через нього складно розрізнити запах поряд. Але, схоже, що Семюел дорожить цією людиною… Чи не це його таємничий омега?

Емілу здавалося, ніби живе в іншому світі. Про що йшлося? Чому Ліанн так збентежився?

— Якщо ти не знаєш, то вже давно хочуть чутки про омегу, якого зробили істинним із Семюелом, — охоче поділився плітками Ліанн. — Та ось тільки ніхто й ніколи не бачив його… Але, погодься, було б дивно, якби син предсідника досі був без істинного! Цікаво, хто цей істиний?

Емілу, ось, було зовсім не цікаво. Предсідник та його син — жителі іншої планети. Як їхнє особисте життя могло стосуватися Еміла? Ніяк.

— Може, краще поспішити на заняття? — запропонував він.

Ліанн пустив йому розгублений погляд.

— Тобі дійсно начхати?

— Начхати? — злякався той, що його неправильно зрозуміли. — Ні, не зовсім…

— Тобто, тобі не має діла до таких справ, хіба ні? Невже ні краплі не цікаво, які любовні історії можуть переховуватись у цих стінах?

Еміл розсіяно мотнув головою:

— Я не маю права навіть цікавитись подібним.

— Та годі! Іноді можна виходити зі свого «амплуа» покірного байдужого слуги, — Ліанн поблажливо посміхнувся. — Багато хто так робить, коли ситуація дозволяє. Ніхто не забороняє тобі таємно цікавитись чужими стосунками — де в цьому порушення?

Але Еміл був не згоден.

Якщо дозволити собі одну дрібницю, то врешті-решт захочеться більше. Як відкусити від торта шматок на голодний шлунок — їм не наїсися.

— Я цікавитимусь подібним, якщо Вам це потрібно, — вивернувся Еміл.

Ліанн, очевидно, не на цю відповідь розраховував. Було неясно, чи розчарувався він, чи просто не знайшов правильних слів. Однак він точно був спантеличений. Емілу стало не по собі, причому вкотре.

«Я зробив щось не те?.. — подумав він. — Сподіваюся, цим я не зіпсував його прихильність… Буде просто безглуздо з мого боку!

— Гаразд, — хитнув головою Ліанн. — Ми відволіклися. Потрібно йти на пари, поки президент студради не повертався тим самим шляхом, що й прийшов.

Вони прийшли до аудиторії перед дзвінком. Еміл узяв у Ліаннна контактні дані, щоб піти на пошту і спитати про посилку.

Еміл намагався не затримуватися, щоб не пропустити власні заняття — все ж таки тему доведеться підучувати самостійно, а на це потрібен час. Завдяки карті телефону він вийшов до поштового відділення, що займало окремо весь перший поверх. Під час занять у залі нікого, крім робітників-бет не виявилося.

Еміл підійшов до стійки, щоб вказати на телефоні номер замовлення та поцікавитися:

— Перепрошую, але чи не надходила ця посилка?

— Одну хвилину, зараз перевірю, — поштовий працівник почав дивитися на комп’ютері.

Еміл тим часом озирнувся. Високі світлі стелі створювали гарну акустику. Порожнеча залу явно не пасувала.

Еміл почув шарудіння — якщо точніше, то човгання чиїхось підошов по плитковій підлозі. Все завдяки вищезазначеній акустиці. Еміл несвідомо обернувся. Він одразу зазволікав, бо зустрівся з похмурим поглядом омеги, що притулився спиною до колони, ніби ховаючись. Але це було помітно. Омега — судячи з акуратних контурів губ і форми одягу, — притримував смартфон у руці, в який уткнувся. Виглядало це так, ніби він просто намагається не привертати увагу, хай і невдало.

Еміл не знав цього омегу, навіть не міг розглянути його — колона заважала. До того ж він не міг надто явно розглядати омегу, бо це непристойно. Еміл відвернувся до поштового працівника, сподіваючись, що омега просто прийшов у своїх справах.

Зрештою, з чого незнайомцю стежити за ним? Це ж омега! У них цілковито своїх турбот, а Еміл і зовсім знає тільки Ліанна!

«Але… Чому він тут під час занять?.. Зовсім не боїться догани?..»

— А! Ось! — поштовий працівник різко привернув увагу. — Щойно привезли, ще не встигли розіслати повідомлення. Стривайте хвилину.

Емілу принесли невелику легку коробочку. Еміл розписався на чеку, а потім вирушив на заняття. Дивного омеги поблизу вже не було.

***

Вже після всіх занять Ліанн вирішив відкрити посилку.

Він навіть не мив руки або знімав піджак, а поставив коробку на стіл і оголосив:

— Неси канцелярський ніж!

Еміл здивувався несподіванці, але послухався. Варто визнати, що Ліанн добре орудував ножем — кілька сильних порізів і скотч уже перестав бути на заваді. Адже Еміл свято вірив, що омеги не можуть бути такими вмілими.

Ліанн розсипав частину пінопласту на стіл, коли дістав щось плоске в пухирчастій плівці. Еміл стояв поруч, вдаючи, що просто чекає моменту для прибирання, але насправді йому було цікаво, через що Ліанн був готовий зірватися цього ранку.

Це виявилася фотографія у рамці. Що дивно, такі старомодні речі рідко зустрічаються в епоху високих технологій. Було б набагато простіше переслати фотографію як зображення на смартфон.

Але, схоже, Ліаннна цей факт не хвилював. Ліанн гірко посміхнувся, дивлячись на фото з непідробним трепетом. Було схоже, ніби він зовсім забув. Еміл скористався нагодою і непомітно покосився у бік фотографії.

Там було двоє людей. Один — плечистий альфа з веселою, якщо не дитячою, усмішкою та кумедною борідкою, а другий — щаслива дитина-омега з наймилішими брекетами на зубах. Альфа і світловолосий омега сиділи на невеликому дивані, що, швидше за все, призначався якраз для зйомки.

— Це мій батько, — несподівано відповів Ліанн.

Еміл занервував. Невже Ліанн помітив його цікавість? Чи він просто хотів поділитися інформацією?

— Наша остання фотографія разом, — Ліанн провів рукою по склу. — Тоді ніхто не здогадувався про це. Батько дуже любив мене. Він був моєю опорою. Такий добрий, веселий… А потім ця чортова ділова поїздка!

Еміл не зміг би зрозуміти скорботи Ліанна повною мірою, проте…

Якщо чесно, то міг. Ще й як.

— Один епізод змінив все? — запитав Еміл, не чуючи, як впав власний голос. — Начебто весь світ звалився в одну мить, коли ніщо не віщувало лиха.

— Саме так, — зітхнув Ліанн. — Батько виховував мене добрим і розуміючим, але я не можу бути таким. Тому що добрих і розуміючих людей розтопчуть, використовують і точно не оцінять. Коли батько боронив мене, було простіше. А після його загибелі світ ніби змінився… Став таким жорстоким… Іноді я питаю себе, як батько примудрявся виживати в ньому з такими наївними принципами?

— Можливо, не всі вони були наївними. Просто Ви не встигли дізнатися більше.

— Ніколи про це не думав… — здивувався той. — Гей, а ти набагато м’якший, ніж здається!

Еміл відразу стрепенувся, подумки лаючи себе за те, що занадто захопився:

— О ні, перепрошую!

— Краще частіше посміхайся, інакше наздоганятимеш жахіття, — Ліаннн поставив фото в рамці на штучний камін. — Світ жорстокий, але бути байдужим ще гіршим, ніж наївним.

Коментар до Глава 5. Посилання

*Між іменем та прізвищем альф та омег проставляється символ приналежності (Α/Ω) залежно від статі, але читається це як звичайні літери А/О. Це зроблено для того, щоб сторонні люди могли заздалегідь знати про поле людини. Бетам ця фішка не потрібна.