Глава 25. Мудак

— Чому ти просто не сказав, що тебе викликав пан Марлоу? — голосно шипів містер Хеммел. — Влаштовуєш тут бозна-що!

Еміл йшов з містером Хеммелом коридором, але практично не вслухався в його повчальне гарчання. Як можна було думати про щось, крім Фаля Мелоне та його обман?

— Ти навіть не спромігся відзвітувати переді мною! Не знаю, що там трапилося з твоїм господарем, але винен лише ти! Твоє завдання бути послужливим слугою і не більше! Ти не впорався!

— Якщо Ви не знаєте правди, то навіщо мене звинувачуєте?

— Не зубоскаль, Хезер! Я не чекав від тебе такого! Ти подавав величезні надії!

— І що зі мною буде?

— Нічого. І не таке буває, безумовно, — буркливо кинув той. — Я б добре випоров тебе, але все вже вирішено.

— Про це я й питав. Цього тижня я лишився без господаря.

— Не зовсім так. Тебе поміняють місцями з іншим бетою за бажанням Ліанна Нейла.

— Що ж, не так і погано.

— Жахливо! Як ти смієш бути таким безтурботним!

Містер Хеммел ще голосив, що Еміл неправильно реагує і неправильно поводиться. Еміл, зрозуміло, пропустив всю лекцію повз вуха. Він не знав, на кого Ліанн попросив поміняти його, однак у будь-якому випадку потерпіти залишилося недовго.

— …Останнім часом ти починаєш вести себе норовливо, — містер Хеммел зупинився біля дверей свого кабінету. — Мені нагадати, чим це загрожує?

— Я знаю…

— Ні, ти не знаєш! Інакше не поводився б ось так! Просто не виділяйся, не захищайся і не захищай інших!

— Ви хочете, щоб я просто існував як предмет інтер’єру?

— Саме так! Пам’ятай, що сталося з Альмі! Це він посіяв у тобі зерна непокори! Він ніколи не був зразковим бетою!

Еміл насупився, стискаючи плечі:

— Можна подумати, що Ви добре його знали.

— Достатньо, щоб сказати напевно — він заслужив бути чіпованим.

— Та як Ви можете, — Еміл грізно понизив голос. — Він не зробив нічого страшного. Він навіть не встиг втекти.

— Втекти? — містер Хеммел зволікав. — Боже, Еміле, ти справді думаєш, що він просто хотів втекти?

— Що?

— О, забудь, — він різко замахав рукою, наче відмахуючись від теми. — Це було давно і…

— Ні! — Еміл наполегливо ступив уперед. — Що ви маєте на увазі? Що зробив Альмі?

Містер Хеммел дивився на нього з викликом, але Еміл не розумів, що це означає.

— Ви були такі близькі, але він тобі не казав?.. Дивно. Значить, він справді дбав про тебе. У такому разі, якщо тобі важлива пам’ять про нього, просто забудь, що я сказав. Подумай про себе та своє майбутнє.

— Ні, стривайте! — Еміл зупинив його за лікоть. — Що ви маєте на увазі? Розкажіть про Альмі!

— Дарма я про нього згадав, — містер Хеммел обсмикнув його руку, показуючи, як йому не подобається розмова. — Та що на тебе найшло? Зараз важливе інше…

— Як я можу зосередитись на виправленні своїх помилок, якщо не знаю, що було з Альмі?

— Ти нестерпний!

— У такому разі, якщо я знову не впораюся цього тижня, то Ви провалитеся як наглядач?

— Ти мені погрожуєш?

— Я просто цікавлюся, — голос Еміла став суворішим. — Поки що.

— Огидна поведінка, — пирхнув той. — Хочеш дізнатися правду про Альмі? Будь ласка. Якщо впораєшся цього тижня і отримаєш хоча б задоволений відгук — тобі буде тобі правда про Альмі.

— Добре, я згоден.

— Тоді приготуйся, — містер Хеммел торкнувся дверної ручки. — Твій новий господар уже зачекався. Будь ввічливий.

Він штовхнув двері й пройшов уперед. Еміл хотів було вклонитися, але тіло заціпеніло саме собою.

Деймар стояв зі схрещеними на грудях руками, демонструючи нелюбов до довгого очікування.

«Та ви знущаєтеся… — Емілу здавалося, що всі суглоби задеревеніли. — Чого? Ми обидва знаємо про його провину… Але що я можу зробити зараз?»

— Перепрошую за запізнення, — сказав містер Хеммел, ніби секундою тому зовсім не сердився. — Непередбачені обставини.

— Не сумніваюся, — грубо відрізав Деймар, дивлячись спідлоба. — Із цим бетою всяке буває.

— Він обов’язково виправиться… — лагідно пообіцяв містер Хеммел.

— Ви запізнилися на п’ять хвилин та десять секунд. Ненавиджу таку недбалість.

— Перепр…

— Чи варто нагадати, що ми мали побачитися відразу після сніданку? Чому він не з’явився? Що за неповага?

— Це не наша вина, пане, — покірно озвався містер Хеммел. — Пан Марлоу побажав побачитися з Емілом без попередження. Він не міг відмовити.

— Що? — Деймар дивився на Еміла. — Чого б тобі бачитися з президентом?

Еміл відповідав йому таким же недружнім поглядом, хоч і тримався покірно.

— Ви знаєте, — суворо відповів він. — Чудово знаєте, в чому річ.

— Правда?

— Незабаром все стане зрозуміло.

— Нам справді є про що поговорити.

Містер Хеммел дивився то на одного, то на іншого, відчуваючи недобре. Втім, це було очевидним і без гострої інтуїції.

— Хочу нагадати правила поведінки, — сказав містер Хеммел. — Жодна сторона не повинна завдавати шкоди іншій.

«Вам начхати на одну зі сторін, — зло подумав Еміл. — Якщо мене поб’ють, то й пальцем не поворухнеш. Коли забирали Альмі, ти був радий. Він завжди бісів тебе, скривдженого на життя виродка. Але ти обов’язково розповіси мені про Альмі. Навіть якщо мені доведеться терпіти побої, але я отримаю свою правду!»

***

Кімната Деймара була темною. Еміл відразу зрозумів, що справа у важких шторах, що не пропускають достатньо сонячного світла. На перший погляд можна було подумати, що в кімнаті ніхто не мешкає: не було жодних предметів інтер’єру, декоративних квітів чи навіть канцелярських предметів на робочому столі. Тільки при повторному огляді кімнати Еміл побачив книги на полицях, виставлених у рівний ряд, та фотографію у рамці біля телевізора.

На фотографії були Деймар і Ліанн, ще зовсім зелені підлітки, що обіймаються на тлі квітучого саду.

«Як зворушливо… – подумалося Емілу. — Вони разом уже багато років… І тут з’явився я… Хіба я маю право втручатися в їхні стосунки? Хто з нас робить неправильно? Але я не бажаю їм розставання, правда? Я просто не хочу миритися з неправдою. Тільки і всього…»

— Як думаєш, чому Ліанн погодився помінятися зі мною бетами? — спитав Деймар.

Еміл зіщулився.

— Тому що Ви повелися вкрай обурливо? — колко, але спокійно поцікавився Еміл.

— У тебе не може бути оціночного судження.

— Я й не давав оцінки Вашому об’єктивно обурливому вчинку.

— Хто взагалі давав тобі право так розмовляти?

— Схоже, той, хто давав право Вам брехати.

— Ти мене бісиш.

— Втім, нічого нового, правда?

Деймар зміряв його своїм фірмовим поглядом — суміш гніву та зарозумілості. Еміл внутрішньо стиснувся. Він був готовий до всього, але все не так просто. Готовий чи ні, страх нікуди не дівається.

— Ти дозволяєш собі забагато, — Деймар схрестив руки на грудях. — Ліанн хоче, щоб я помстився тобі.

Еміл промовчав. А що він міг сказати? Що йому прикро? Начебто це когось цікавить.

— Але ти можеш піти до нього і сказати, що я підмовив Фаля Мелоне на обман, — продовжив той. — Бажано з доказами, оскільки сама по собі подібна заява схожа на наклеп.

— Я не буду цього робити.

— Правда?

— Однак не думайте, що все так і залишиться.

— Ти пішов скаржитися президентові студради? — Деймар криво посміхнувся. — Як це безглуздо.

— Вам краще зізнатися у досконалому самостійно.

— Ти мене виховувати зібрався?

— Нехай цим займається ваш тато.

Еміл ледве стримав жахливу мстиву усмішку, коли помітив, як витягнув обличчя Деймар.

— Та як ти смієш…

Еміл стиснув руки в кулаки, готуючись до удару. Коли важка рука грюкнула його по обличчю, то єдине, про що міг подумати Еміл, так це коротке:

«Воно того варте!»

— Не смій згадувати моїх батьків, — з палаючим поглядом попередив Деймар. — Від тебе відмовилися при народженні, бо ти марна частина суспільства. Тобі не можна навіть заїкатися про те, чого не розумієш.

Щока поколювала, проте Еміл надто задоволений собою — йому вдалося зачепити Деймара, — а тому навіть не доторкнувся до щоки. Він зробив вигляд, ніби ляпас не завдав йому жодної шкоди.

— Перепрошую, якщо сказав щось образливе, — сказав Еміл якомога спокійніше. — Не знав, що ця тема Вас так зачіпає.

— Що ти знаєш? Що Ліанн встиг тобі розповісти?

— Я не розумію про що ви.

— У тебе зовсім немає клепки в голові, що ти витворяєш?!

Еміл уперто дивився йому прямо в очі:

— Це питання слід ставити не мені. Поки ще не пізно.

— Ти ще й погрожувати мені надумав?

— Ні в якому разі.

— У нас багато часу, — Деймар не спускав з нього вимогливого погляду. — На відміну від Ліанна, я впевнений, що бета потрібен виключно для роботи. Ти не ходитимеш за мною, не супроводжуватимеш. Твоя робота – зберігати чистоту в кімнаті. Ідеальну чистоту. Якщо я помічу хоч найменшу пилинку на віконній рамі, я примушу тебе прибиратися голими руками.

«Щось мені підказує, що він помітить пилинку, навіть якщо її ніде не буде… Як мені отримати хорошу оцінку від Деймара до кінця тижня? Потрібно тримати себе у руках. Поменше огризатися. Залишилося потерпіти лише до кінця тижня, а то й менше…»

— Починай прибирання, тут брудно.

Еміл уявлення не мав, де саме варто прибирати в чистій кімнаті. Але якщо так, то треба зробити вигляд, ніби він усе розуміє. Еміл сходив у комірчину за прибиральним візком, не забуваючи промовляти про себе про те, що це ненадовго.

Коли Еміл повернувся, Деймара вже не було у кімнаті. Так навіть краще.

Еміл почав витирати пил із поверхонь, проте ганчірка залишалася чистою. Тут точно щось не так.

Еміл зупинився і уважно озирнувся. Деймар дещо педантичний, але він би не став давати завдання, для якого не потрібно докладати зусиль. Еміл сердито насупився. Не на того напав.

Він посунув стілець і почав витирати пил поверх шафи, який передчасно посунув і забрався там. Те саме він зробив з тумбочками і ліжком. Генеральне прибирання поза планом.

Еміл відкрив штори, щоб краще оглянути приміщення. Підлоги блищали, але пізніше він знову їх протре. Разом із плінтусами. І, якщо залишиться час, потрібно промити чашечку люстри, а то й саму стелю.

Еміл вперше в житті робив агресивне прибирання. Надвечір він добряче втомився, але був цілком задоволений. Кімната виглядала стерильно чистою. Але якщо так забиратися щодня, то можна одразу замовляти місце на цвинтарі.

Деймар повернувся після пар, коли Еміл тільки розклав чисті запашні рушники по місцях.

Деймар зупинився ще біля дверей, оглядаючи кімнату такими пильними очима, що можна було подумати, ніби він бачить крізь предмети. Еміл тихо поставив цебро з брудною водою на візок. Він ще не встиг повернути інвентар назад у комору — що, напевно, йому гукнеться.

«Хіба він не мав піти на додаткові заняття? — подумав Еміл з ноткою хвилювання. — Він ніби як у клубі полювання, то чому ж повернувся відразу після пар?»

Деймар підійшов до шафи, чекаючи заглядаючи в мініатюрну щілину між стіною. Не знайшовши там сміття, він попрямував до спальні, перевіряти інші важкодоступні місця. Еміл був упевнений у своїй майстерності, але не в чесності Деймара, а тому вже заздалегідь готувався отримувати наганяй.

— Ти приступив до збирання зранку? — спитав той, вийшовши зі спальні з роздратованим виглядом.

— Так.

— Тоді чому так довго?

— У Вас було занадто брудно, щоб упоратися за кілька годин.

— А може, ти просто ухилявся від праці?

Емілу хотілося як слід штовхнути цього альфу. Еміл і без того пропустив обід, руки та спина поболювали після перетягування тяжкості, а голова гуділа від недосипання — у такому настрої вислуховувати необ’єктивну критику хотілося в останню чергу.

— Напевно ти займався чорт знає чим весь день, — Деймар не замовкав. — І тільки годину тому прийшов забиратися.

— Ні, я не…

— І чим доведеш?

Еміл розгубився на секунду, проте відповідь знайшлася швидко:

— Подивіться по авторизації моєї перепустки до Вашої кімнати. Там видно, скільки разів я входив і виходив із неї.

Деймар пирхнув — йому страшенно не сподобалося, що Еміл викрутився, але одразу ж переможно хмикнув:

— Виходить, ти прохолоджувався в моїй кімнаті?

«Я плюну тобі в сніданок…» — з лякаючим спокоєм подумав Еміл.

— Що ще гірше, — Деймар насолоджувався перемогою. — Ти думав, я не дізнаюся? Обов’язково згадаю про це у звіті наприкінці тижня. Нехай ваш наглядач виконує свою роботу і виховає тебе як слід.

— Як вам буде завгодно.

«Не можна показувати, що мене це зачіпає, і він втратить інтерес. Навіть якщо і зачіпає. Гидко, і чому саме я?..»

— Навіть не заперечуєш? Ну і ну, а ще хотів працювати у нас із Ліанном…

— Якщо Ви закінчили…

— Ні, я не закінчив. У мене зараз збори клубу, а в тебе робота.

— Яка робота?

— Така, — він штовхнув відро з брудною водою.

Вода розлилася по кімнаті, діставши до м’якого сірого килима. Еміл розплющив очі від несподіванки, а Деймар узяв з шафи строгий однотонний рюкзак, і незворушно вирушив на збори клубу.

***

Еміл почував себе огидно. Він ледве не спізнився на вечерю, яку з’їв швидко і навіть не відчув смаку. Фей і Аріс переглядалися, але боялися щось запитувати — надто похмурим було обличчя Еміла. Вже після філіжанки гарячого чаю нерви заспокоїлися, Еміл зміг зітхнути з полегшенням.

— То… — вичікувально простяг Аріс. — День не задався?

— Тебе не було на обіді, — занепокоєно сказав Фей. — І ти не відповідав на повідомлення.

— У мене новий господар, що намагається ускладнити мені життя всіма можливими способами, — сказав Еміл.

— Це ще чому? — здивувався Аріс. — Ти найкращий бета на курсі!

— Він ненавидить бет.

— Що ж, тоді можна йому варити чай водою з унітазу.

— Що?

Фей покосився на Аріса:

— І як часто ти так робиш?

— Тільки дурням, чесно.

— Якщо хтось дізнається, в тебе будуть проблеми.

— Але ж ніхто не знає, крім вас.

— Гаразд, варто визнати, це кумедно.

Еміл посміхнувся.

Деймар, схоже, не виключав можливості, що Еміл може помститися йому таким чином, а тому вважав за краще трапезувати або в їдальні, або у друзів.

— Лягай сьогодні раніше, добре? — дбайливо попросив Фей. — До кінця тижня не так багато днів. Потерпиш трохи, а потім тебе візьме хтось краще.

— Так, я планую впасти в ліжко прямо зараз. Краще не намагайтеся випередити мене в черзі в душ — не піддаватимуся.

— Страшно, дуже страшно.

Еміл не збрехав. Після душу він одразу завалився спати, але прокинувся від поганого сну — нескінченне миття підлоги руками переслідувало його навіть із заплющеними очима. Еміл подивився на годинник. Півдругої ночі. Тіло нило, не бажаючи підніматися з ліжка, але довелося послухатись наказу господаря.

Еміл потопав у бік туалету. По дорозі він зупинився на ледь помітний шум голосів, що виходили з таємничої кімнати. Еміл зайшов за кут, коли двері відчинилися, і тихо спостерігав за тим, що відбувається. З кімнати вийшов Аріс, він сказав комусь усередині слова прощання, а потім подався до кімнати. Голоси продовжили обговорення невідомо чого за зачиненими дверима.

Еміл сонно потер очі, гадки не маючи, що саме побачив і як йому реагувати. Аріс вільний робити, що захоче, чи варто втручатися? Ні, не варто.

— Привіт, соня, — Еммет ляснув його по плечу так сильно, що той похитнувся. — Дозволь пояснити, чому ти не подивився меми, що я так старанно відбирав?

Еміл помасажував плече, дивуючись тому, який, виявляється, Еммет сильний.

— Меми зараз мене мало цікавлять, — сказав він.

— Та розслабся, скоро Фаль себе видасть і все.

— Скоріше б вже.

— До кого тебе зараз приставили?

— До Деймара, який все і влаштував, — Еміл похмуро видихнув. — Мені страшенно не щастить останнім часом.

— Це точно.

— Але навіть так, — випереджаючи єхидство, перебив Еміл, — я не хочу нікому мститися чи жалітися на долю. Ні, мені подобається бути слугою.

— Та що в цьому хорошого?

— Хтось любить котиків, хтось — собачок, а я бути прислугою. Розумієш?

— Нє, — той знизав плечима.

— А тобі на що скаржитися? Виявляється, ти тут найголовніший.

— Я не головний, просто допомагаю ідіоту-альфі всидіти на троні, — байдуже хмикнув Еммет. — Хіба це справедливо? Мені не вистачило зовсім небагато, щоб народитися альфою. Але природа зіграла в злий жарт — і ось, я не можу давати потомство. І доводиться підтирати дупу альфі, якому випало все, окрім мізків.

— Не варто так казати…

— Хочеш сказати, я не правий?

— Не знаю, — Еміл потер перенісся. — Але ж могло бути й гірше, хіба ні? Навіть будучи бетою, ти досяг досить гарної неофіційної посади.

— Ти оптиміст.

— Є трохи.

— А ще ти підозріло часто ходиш уночі до туалету. Сумуєш за мною?

— Це ти підозріло багато там стирчиш.

Еммет посміявся. Емілу стало простіше в якомусь сенсі.

— Я не завжди ходжу тут, просто тобі щастить зустрічати мене. Коли сплю, коли просто шастаю по колу… Яка різниця? Натомість вранці можна спати замість пар.

— Але ж це не обов’язково. До того ж, як виявилося, тобі не треба ховатись, щоб покурити.

— Не потрібно. Але мені подобається думати, що зараз Сем лежить і нервує без мене, слухняно чекає чи на кшталт того, — Еммет посміхнувся. — Він завжди нервує, коли мене довго немає поряд. Жалюгідний шматок лайна.

— Ви дуже кохаєте один одного.

— Фу, — той скривився. — Кохання. Навіть звучить гидко.

— Тобі п’ять років?

— Це не для мене. Кохання, стосунки, відданість… Начебто трюки дешевого фільму, щоб викликати більше емоцій у безмозких глядачів. Ні, дякую, — він дістав цигарку. — Мабуть, я залишусь мудаком.