Глава 10. Маски

— У мене є дуже важливе питання, — Ліанн уважно подивився на Еміла. — Упевнений, що ти зможеш мені допомогти.

— Зроблю все, що Ви захочете, якщо…

— Давай по-людськи, я не люблю офіційного тону, — пирхнув Ліанн, махнувши рукою. — Ти ж умієш бути гарнюньою, от і будь їм.

Еміл розгубився на секунду, не відразу розуміючи, що саме від нього вимагалося.

— Гаразд.

— Отже, саме питання — я привабливий?

— Звичайно.

— Звучить як стандартна відповідь.

— Вибачте?

Ліанн видихнув з часткою поблажливості. Він подивився на Еміла так, наче він встиг сказати дурницю.

— Я питаю твою думку. Ну, звичайно, що ти відповіси позитивно, але ми ж наодинці, — Ліанн плюхнувся на диван.

Еміл здивувався. Не через питання. Ліанн нещодавно був у ванній, проте Еміл тільки зараз відволікся від тарілок, що залишилися після вечері, і побачив Ліанна. Ліанна, що запустив пальці в мокре волосся. На його плечах лежав рушник, що прикривав легку блакитну сорочку піжами. А ось піжамних штанів не було. Еміл чудово бачив повненькі ноги. Надзвичайно приваблива фігура. Еміл уявлення не мав, чи надів Ліанн нижню білизну або ні — чи варто відвернутися?

Серце забилося так голосно, що Емілу здалося, ніби кров з новою швидкістю побігла венами і прилила до щок. Напрочуд незвичайне почуття, що лоскоче і легке, пройшло по животу і нижче. Еміл ще не стикався ні з чим подібним, але подібний заряд тільки сильніше збентежив його.

Довелося швидше повернутися до посуду. Потрібно було поставити його на спеціальний візок та відправити на кухню. Однак Еміл несподівано для себе спітнів, перед очима все ще стояла картина Ліанна, який демонструє фігуру. Зазвичай Еміл не звертав уваги на зовнішність, але цього разу не впізнавав сам себе. Треба було заспокоїтись.

— Гей, — покликав Ліанн, що дивився в екран телефону, — ти захопився роботою?

— Я… — видихнув Еміл, намагаючись контролювати дихання. — Я не знаю, що треба казати.

— Не будь дурником, — тихо посміявся Ліанн. — Говори, що думаєш. Чи вважаєш ти мене привабливим?

— Що Ви маєте на увазі під цим визначенням?

— Те саме, що й всі. Ти так ухиляєшся від відповіді, що мені здається, ніби я тобі не подобаюсь.

— Подобайтеся, звичайно, — з придихом від хвилювання, сказав він. — Ви дуже привабливий омега, це правда.

— Мені просто цікаво, чи можуть бети виявляти інтерес. Іноді мені здається, що ти не можеш.

— Перепрош…

Стук у двері пролунав так різко, що й без того напружений Еміл здригнувся. Остання тарілка вислизнула з рук і розбилася об підлогу. Еміл занервував ще більше, почуваючи себе розпаленим, безглуздим і дурним з незрозумілих причин.

— Нестрашно, розслабся, — махнув рукою Ліанн. — Скажеш, що я це зробив.

— Я не…

— Годі, заспокойся. Це лише тарілка.

Ліанн справді не міг зрозуміти, чому Еміл так занервував. Але він хоч би виглядав незвично жваво.

Еміл швидко прибрав уламки тарілки на нижній ярус візка, а потім поспішив підійти до дверей, у які знову голосно постукали. Еміл клацнув засувкою, як двері відразу розчинилися без попередження. Емілу прилетіло по носі, що тільки сильніше зіпсувало і без того неспокійний настрій.

Деймар, як і очікувалося, не просив вибачення — зрештою, саме на такий результат він і сподівався, — а лише пройшов уперед, ніби не помітив нічого дивного.

Еміл, потираючи забій, став на належне місце біля входу, як тільки зачинив двері за гостем. Ніс Еміла трохи колов. Хотілося провалитися крізь землю, сховатись під ковдрою і довго скиглити.

— Я намагався додзвонитися, але телефон сів, — сказав Деймар, звертаючись до Ліанн. — Я шалено сумую, готовий на стіни лізти, коли ми розлучаємося на так довго.

Ліанн закинув ногу на ногу (а Еміл так недоречно помітив, що на ньому все ж таки є нижня білизна), змірявши Деймара незадоволеним поглядом:

— Я колись відучу тебе від мудакуватості?

— Я намагаюся, ти знаєш. Що таке я встиг зробити?

— Гей, я не сліпий і точно не тупий.

— І все-таки, що жахливого я зробив?

— Знаєш, я не в настрої на суперечки, — Ліанн помасував перенісся. — Просто відчиняй двері як нормальна людина, а не мудило кончено.

— Ти просто надто добрий до того, хто на те не заслуговує.

— Тобі звідки знати?

— Як тільки він змінить господаря, то геть забуде про тебе. Поки він прислуговує тобі, то говоритиме те, що ти хочеш почути. Так що не будь таким наївним, він не заслуговує на поблажливість.

Еміл понуро і тихо видихнув. Йому було так ніяково, що він не міг звинувачувати Деймара, адже він говорив чисту правду.

— Дей, мені не подобається, коли хтось доводить, ніби я не маю рацію, — відрізав Ліанн з нотками примхи.

Деймар м’яко посміхнувся. Він сів на диван, ближче до Ліанна, а рука його ковзнула по його гладкій шкірі коліна. Еміл мимоволі задивився: ця пара виглядала такою гарною, а їхня близькість і взаємно млосний погляд… Еміл підтиснув губи і змусив себе опустити погляд у підлогу, щоб не почервоніти знову. Здавалося, одяг несподівано перетворився на парильню.

«Що зі мною?.. Чому мені подобається дивитися на таке?.. Це дивно, так не можна…» — подумки лаяв себе Еміл.

Деймар коротко поцілував Ліанна в губи, обіймаючи тепер і за пояс. Здавалося, ніби вони швидко забули про Еміла, що стояв біля дверей, який з кожною секундою і коротко кинутим поглядом, закипав все сильніше.

— Я поставлю телефон на зарядку в тебе, — сказав Деймар Ліанну. — До ранку і заряджу.

— Як можна не помітити, що батарея розрядилася? — Ліанн закотив очі. — Ти такий безтурботний…

Деймар хмикнув. Його анітрохи не ображали слова Ліанна. Деймар підвівся з місця, дістаючи з кишені переносну бездротову зарядку, як завмер на місці. Його погляд дуже швидко натрапив на візок, де виділявся битий посуд. Здавалося, що така незначна деталь пробудила в ньому щось страшне. Еміл упіймав цей погляд.

Погляд, сповнений зневаги, попередження і ненависті. Цілком можливо, що якби тут Ліанна, то Деймар не став би обмежуватися одним тільки промовистим поглядом. Еміл злякано стиснувся в плечах.

«Чому я взагалі опинився у такій ситуації?..»

***

Еміл не міг заснути. Він лежав під ковдрою і скиглив — плани справдилися, але як же сон? Еміл почував себе таким безглуздим, таким незграбним, що сон ні в яку не приходив. Замість нього в голові крутилися спогади сьогоднішнього вечора, які Еміла вганяють у фарбу.

А коли він згадував оголені ноги Ліанна… Як Деймар ласкаво водив ними кінчиками пальців…

Здавалося, від припливу гарячої крові голова ось-ось закипить.

— Нестерпно! — пихнув Еміл, розкривши ковдру.

Він поліз у тумбочку, щоб дістати пляшку води, проте відразу роздратовано пирхнув. Ще б пак! Він забув купити собі попити! Порожня пластикова пляшка ніби служила знущальним знаком — так задумався про сьогоднішній день, що чекай на ранок.

Чекати ранку, зрозуміло, Еміл не міг та й не хотів. Він підвівся, накинув халат і взув м’які капці, перш ніж вийти в коридор. Приглушене тьмяне світло і цілковита тиша — стояла глибока ніч. Еміл зазвичай не став би будити друзів по таких дрібницях, проте через безсоння і нервів, краще один раз розбудити друга, ніж вмирати вранці.

Еміл протер очі і постукав у двері Аріса. Фея будити відверто шкода й небезпечно – раптом почне турбуватися та допитувати? Аріс, ось, поричить, дасть води і вижене геть.

Проте Аріс не прокидався. Еміл насупився, він не міг стукати голосніше, інакше розбудив би всіх у гуртожитку. Тому він перевірив, чи не закрився Аріс. Двері на подив піддалися. Еміл заглянув у кімнату, але друга в ліжку не було.

«Може, вийшов у туалет?..»

Шукати пляшку води, ще й без дозволу… Еміл насупився ще сильніше, прикрив двері і пішов у бік туалетів. Зрештою, у крайньому випадку можна випити води та з-під крана, від цього не вмирають. Еміл зупинився за рогом, бо почув голоси. Спочатку вважав, що йому здалося, але ні. Нерозбірливий гул виходив із якихось найближчих дверей. Здавалося б, що таке?

Та ось тільки в цій частині немає житлових кімнат, лише службові. Еміл розсіяно озирнувся, але не міг сказати точно, де з дверей розмовляють люди. Зважаючи на все, там їх багато.

«Ну, втім, це не моя справа… Проте дивно все це… Можливо, просто місцевий персонал?»

Еміл відчував, що в цій ситуації щось не так, але моторошно не хотів втручатися. Навіть з’ясовувати не хотів. Кому потрібний зайвий клопіт?

Замість з’ясування ситуації він увійшов до туалету. У коридорі з раковинами було ясно, на відміну від кабінок, що здивувало Еміла — Аріса тут не було.

Еміл намагався не думати про це, щоб не зійти за параноїка.

— Вже пізно. Статут забороняє гуляти після відбою.

Еміл підстрибнув від несподіванки. Як він не почув, що хтось за ним увійшов? Він навіть у дзеркало не глянув, а різко обернувся.

Еммет усміхався, але без частки веселощів, а якось вимушено. Так роблять люди, які хочуть зберегти ввічливість, але не більше. Еміл випадково витріщився на шрам, що йде поперек частини обличчя Еммета, і відразу незручно відвів погляд.

«Я нарвався на чергового… – зрозумів Еміл. — Як безглуздо… моє життя суцільна дурість…»

— Я просто вийшов у туалет, — сказав він. — Це не порушення.

— А я просто підколюю, — простодушно махнув рукою той. — Ти весь час такий напружений, як проігнорувати?

Еміл ніяково поправив халат. Він уперше чув, як розмовляє Еммет. Невимушено, незважаючи на басистий голос, і по-свійськи легко. Однак, якщо дивитися на нього в цілому, створювалося дивне враження вдавання. Вдавання в якому плані? У плані натягнутої посмішки?

— Я вже кілька днів як викликаюсь чергувати. На старших курсах і вас привчать до порядку, — Еммет знизав плечима, підійшов до раковини, щоб спертися, і раптом дістав цигарку з рукава. — Куриш?

Еміл вражено похитав головою:

— Курити в туалеті заборонено!

— Ніхто не перевіряє вночі, розслабся, — той махнув рукою у звичному жесті. — Тому я й викликаюся. Хороший шанс відволіктися від пильної уваги господаря та просто насолодитися самотністю. Після чергування можна відсипатися під час пар, так що я в плюсі.

Еміл зволікав. Еммет закурив. Він не був елегантним або хоча б привабливим, коли прикладав сигарету до губ. Він був до банальності грубий — як і належить беті. Беті, що, схоже, може розслабитись лише вночі.

— А ти боязкий, — сказав Еммет. — Чи просто боїшся мене? Це тому, що я бета пана Марлоу?

— Ні… — непереконливо відповів Еміл. — Просто… Це дивно…

— Ти не так мене уявляв?

— Мабуть. Біля Марлоу ти виглядаєш таким… — Еміл знизав плечима, намагаючись підбирати слова.

«Чорт… Він, напевно, все розповість своєму пану… Навіщо я взагалі підтримав розмову?»

— Розслабся, — проте Еммет не змінював тону. — Може, він і вважає, що повністю мене контролює, але це не так. Зрештою, ми всі носимо маски. Маска бети – особлива. Ми посміхаємося і слухняно виконуємо доручення господарів, але варто їм відвернутися… — показово видихнув дим. — Це нормальна практика, щоб остаточно не збожеволіти.

— Ти так невтішно відгукуєшся про пана…

— Ну, бети не ховаються один від одного, еге ж? Якщо захочеш донести йому, будь ласка. Мені не звикати до його спалахів гніву.

— Ні, я не… — замимрив той. — Я не збираюся нічого доповідати!

— Ти аж надто нервовий. Як тобі працюється?

— Працюється?

— Схоже, що служба господареві діє на нерви, так? — він зрозуміло посміхнувся. — Моя тобі порада, не заперечуй очевидного. Хоча б собі. Необхідно якнайшвидше знайти спосіб, який допоможе тобі не зірватися. Нервові зриви трапляються з бетами частіше, ніж з альфами та омегами, і нам це рідко прощають.

— Нервові зриви? — Еміл труснув головою. — Я в повному порядку… Просто день видався тяжким…

— І він не єдиний. Мені допомагає закурити у невимушеній обстановці, — сказав Еммет. — Якщо хочеш, то можу запропонувати спробувати.

— Ні, дякую.

— Як знаєш. Кожному своє. Однак, коли ми вже зустрілися, Еміле, розкажи хоч щось про себе. І ми будемо знайомі.

Емілу було не по собі. Він не хотів продовжувати розмову. Було страшно, адже раптом все не так, як здається? Проте… Еміл знову глянув на Еммета. Чому раптом він схотів поспілкуватися? Невже йому просто нема з ким?

— Що мені розповісти про себе? — Еміл видихнув, сором’язливість відпускала. — Я тільки на першому курсі і я не маю цікавого досвіду…

— Як тобі господарі?

— Я служу чудовому омезі.

— Он як?

— Ну…

— І ти зовсім не нарікаєш?

— Ні.

— Правда?

— Так.

Еміл підібгав губи. Він не скаржився на Ліанна. Напруження викликав лише Деймар. Але, на щастя, Еміл служив не йому.

Еммет якось дивно хмикнув — ніби не повірив, — і знизав плечима.

— Ясно. Не хочеш — не кажи. Всі впевнені, що я обов’язково все донесу пану Марлоу, — він пересмикнув плечем. — Кожен бета, навіть обслуговуючий персонал університету, намагається посміхатися переді мною, показуючи, які вони щасливі за роботою. Втомився вже від цього.

— А якщо вони справді щасливі?

— Ти в це віриш?

— Чому ні?

— Ти хотів би присвятити все життя роботі? Не те, щоб у нас був вибір. Краще так, ніж смерть при народженні, як хотіли зробити в пік кризи, років сімдесят тому. Але все ж.

Еміл відповів без тіні сумніву:

— Я особисто дуже хочу працювати. Мені справді хочеться саме прислужувати, а не жити вільно, хоч би що це означало. Але я не можу критикувати чужі позиції, аби не критикували мою.

— Он як… — Еммет здавався здивованим. — Поталанило ж твоєму майбутньому господареві.

— Дуже на це сподіваюсь. А тепер прошу мене пробачити, але вже пізно.

Еміл вийшов із туалету, зовсім забувши про початкові плани. Він поспішив сховатися в кімнаті, щоб нарешті заснути і не думати про дивні події.