Глава 23. Дзвінкий ляпас

       

Ліанн обіймався так міцно, що Еміл розвеселився:

— Можна подумати, ми не бачилися більше місяця!

— Я боявся, що Фаль тебе ображатиме!

— Чому?

— Та чорт його знає!

— Він був дуже милий.

— А так мені теж не подобається!

Ліанн відпустив його, щоб подивитися в очі:

— Скажи, що зі мною тобі набагато краще!

— Набагато краще, — кивнув Еміл. — Я радий, що нарешті настав вівторок. Зараз приготую сніданок і випрасую твій одяг.

Ліанн виглядав задоволеною відповіддю. Він сів за стіл, щоб спостерігати, як Еміл готуватиме омлет на молоці. Навряд чи йому було цікаве саме готування.

— А як ти провів день? — запитав Еміл. — У кімнаті досить чисто. Попався добрий бета.

— Звичайний, мовчазний і неусміхнений, — зітхнув Ліанн. — Другокурсник. Я намагався прогуляти з ним, але він мовчав. Ми прийшли в кімнату, він усе прибрав і став біля стіни. Нічого про себе не розповів. Занадто серйозно сприйняв фестивальне завдання.

— Так нас і вчать.

— Мабуть, я його дуже злякав.

Еміл нарешті почував себе на своєму місці. Він був щасливий повернутися на пари і більше не хвилюватися про те, що відбувається.

Він був упевнений, що тепер, коли Фаль переконався, що Еміл нічого не знає про Сема, про нього забудуть. Залишалося тільки принести нещасного листа після сьомої вечора.

***

Емілу довелося збрехати Ліанну, ніби йому треба зайти на кафедру, щоби прийти на пошту без підозр. Ліанн не став розпитувати подробиці, на превеликий полегшення. Емілу і без того не подобалося щось від нього приховувати, але Ліанн буває так ревнивий… Краще розповісти йому після того, як все буде зроблено.

Еміл взяв конверт на пошті, показав заздалегідь надіслане повідомлення від Фаля Мелоне. Конверт виявився запакованим у білу плівку, на якій не було видно відправника.

«Вони серйозно так бояться афішувати свої стосунки?.. — подумав Еміл здивовано. — І хоча на конверті нічого немає, у журналі прийому є ім’я. Сподіваюся, ніхто не побачив, що я беру посилку від імені Фаля Мелоне…»

Еміл трохи нервував, коли йшов надвір. Йому здавалося, що кожен перехожий потай намагається піддивитися, що він несе в руках. Параноя, не інакше. Емілу не подобалося діяти в таємниці — він почував себе злочинцем.

Варто було зайти за ріг, як його налякало голосне:

— О привіт!

— Еммет! — схопившись за серце, пискнув Еміл. — Ти спеціально?

— Ага, — самовдоволено хмикнув той, спираючись на стіну. — Не міг упустити нагоди побачити таке обличчя.

— Чому ти ходиш без діла?

— Ну, взагалі-то, я працюю. Якщо не бачиш, то шукаю документи.

— Дивуюся твоїй працьовитості.

— Дякую.

Еміл видихнув, заспокоюючись.

— А ти чому такий роздратований? Вкрав щось?

— Ні, — пирхнув Еміл. — Просто треба передати листа, і я не хочу спізнитися.

— Ого, який таємничий конверт. Там травка?

— Звідки в тебе такі думки?

— Від бажання довести тебе, — Еммет посміхнувся. — Я чудово знаю, що хороший Еміл ніколи в житті не вкраде чужу траву, розслабь булки.

— Я б поговорив і відчитав тебе за недоречний гумор, але мені треба поспішати, — Еміл квапливо пішов далі. — Зустрінемось пізніше, гаразд?

Еміл боявся, що запізнився. У дворі він уже помітив Фаля, що стоїть під ліхтарним стовпом і озирається на всі боки. Надворі не було ні душі, наскільки Еміл міг бачити. Алеї з пухнастих пожовклих дерев закривали їх від сторонніх очей, а ліхтарі висвітлювали лише частину території, якою дозволялося ходити.

Фаль помахав рукою Емілу, закликаючи підійти швидше.

— Я не спізнився? — Еміл простяг конверт.

— Та ні, куди нам поспішати? — лише усміхнувся Фаль. — Я розгляну твою заяву найближчим часом.

— Що? — не зрозумів той.

— То це правда?

Еміл здригнувся, почувши обурений голос Ліанна.

Ліанн вийшов з-за дерев, а за ним і Деймар. Якщо перший здавався розгубленим, то другий напрочуд зібраним. Еміл уявлення не мав, чиїй присутності дивуватися більше — Ліанну чи Деймару?

— Що відбувається? — обернувся Фаль. — Чому ви там взагалі ховалися?

Ліанн пустив йому крижаний погляд:

— Ти запропонував йому місце у своїй сім’ї?

Еміл випав від такого дивного питання, але відповідь Фаля виявилася не менш дивовижною:

— Так. Він погодився і приніс заяву, — Фаль помахав конвертом. — З якоїсь причини не хотів передавати його у людному місці.

— Що? — Еміл, здавалося, опинився в незнайомому місці. — Але ж ти сам сказав…

— Про що ти? — перебив Фаль, досить правдоподібно вигнувши брову. — Я й так пішов на поступки. Ти відволікаєш мене від репетиції. Якщо й працюватимеш так, то мені доведеться відхилити твою заяву.

— Еміле! — обурився Ліанн голосом, що передавав як образу, так і зневіру. — Ти серйозно хотів піти до нього?

— Ні! — Еміл здригнувся. — Він попросив принести листа від Істинного!

— Про що ти говориш? Від якого Істинного? — Фаль відчинив конверт і дістав папір. — Ось! Твоя заява! «Я, Еміл Хезер, прошу розглянути мою кандидатуру як прислугу…»

Ліанн, не чекаючи, відібрав у нього папір і почав читати сам. Емілу залишалося тільки відкривати рота від повної розгубленості і сподіватися, що в листі розкриється правда. Як він помилявся.

— Повірити не можу! — Ліанн підняв на Еміла розгніваний погляд. — Тут твій почерк і твій підпис!

— Про що ви всі кажете? — Еміл хотів узяти таємничий лист, але Ліанн грубо відмахнувся і передав його Фалю.

Від того, як Ліанн свердлив його поглядом, у Еміла закружляла голова. Таким Ліанн був під час сварки з Деймаром — затуманений гнівом погляд видавав абсолютно всі його емоції. Наче перед Емілом постала зовсім інша людина.

Сам Еміл стиснувся зсередини. Він хотів кричати, що це все якась помилка, але в голові не було жодного слова. До того ж його весь час усе перебивали без пояснень того, що відбувається.

— Я не розумію, що не так! — голосно обурився Фаль, заглушивши спробу Еміла заступитися. — Я маю повне право вибирати бет!

— Але ж він був зайнятий мною! — Ліанн поклав руки на пояс.

— Вибач, звичайно, але не офіційно, — Фаль зітхнув, ніби стомлюється від розмови. — І взагалі, я не наполягав. Вчора він чудово себе показав, а я запропонував йому місце у родині та гарну зарплату. Він міг би відмовитися, але натомість попросив залишити все в таємниці… О, так ось у чому справа!

Всі погляди звернулися до Еміла, який безпорадно шукав аргументи на свій захист:

— Але все було не так…

— А як все було? — з викликом поцікавився Фаль. — Хочеш сказати, що я брешу?

— Саме так! — Еміл стиснув руки в кулаки. — Ви сказали, щоб я забрав листа від вашого Істинного і…

— Як ти смієш! — той втягнув повітря ротом від різкої заяви. — І це після того, як я пішов тобі назустріч? Ти брешеш, щоб не злити Ліанна? Чому? Яка тобі різниця?

— Це не так!

— Знаєш, що, — Фаль демонстративно порвав «заяву». — Йди ти до біса! Сам визначся, чого ти хочеш! Не можна всидіти на двох стільцях! Міг би і попередити Ліанна про свій вибір, а не виставляти мене брехуном!

— Навіщо ти це робиш?

— Досить! Сем був високої думки про тебе, тому я йшов назустріч, — Фаль підняв руки, наче закликав до тиші. — І ось чому він тебе нахвалював. Ти вміло прикидаєшся добрим. Йому таке подобається, не посперечаєшся. Але мені всі ці скандали не потрібні. Не вплутуйте мене в свої інтриги, зрозуміло? І більше ніколи не підходь, Еміле Хезер!

Фаль пішов, ігноруючи всіх, гучною ходою. Не встиг Еміл і упустити слово, як Ліанн замахнувся і вдарив його по щоці. Рука його виявилася важкою, хоча від шоку Еміл не відразу зрозумів, що саме сталося. Лише відлуння ляпаса стояли у вухах.

— Я довіряв тобі! — пронизливо зашипів Ліанн. — Ти обіцяв, що мене не проміняєш!

— Але я…

Еміл не міг вставити слово при всьому бажанні — тільки не коли Ліанн так завівся. Його голос був гучніший, а слів у рази більше. Невдалі спроби Еміла вклинитися в його крик не увінчалися успіхом, адже Ліанн замахнувся знову:

— Замовкни! Я не хочу чути твоїх виправдань!

— Просто послухай мене! — Еміл не кидав спроб достукатися, проте в розмову втрутився Деймар:

— Досить! Я спочатку знав, що так і буде! Всі бети, що зі шкіри геть лізуть, щоб здатися хорошими, насправді такими не бувають!

— Після всього, що було! — Ліанн тремтів від злості, дивлячись на Еміла. — Я казав тобі про все! І ти!.. Після всього!.. Як можна так чинити! Я до останнього не вірив, коли Деймар сказав мені! Я виправдовував тебе, навіть коли ти пішов на срану кафедру!

— Я ніколи б не погодився проміняти тебе! — Еміл намагався навести хоч якісь докази своєї невинності, але не міг. — Це якийсь ідіотський обман!

— Там твій почерк, — Ліанн вказав на уривки «заяви», що лежать на землі. — Я, чорт би тебе забрав, знаю твій почерк! Ми самі бавилися графічним аналізом, якщо ти забув! Твій почерк, твоя фотографія, твій підпис! Та кого ти хочеш обдурити? Ти хотів піти на краще місце, але був не впевнений, що тебе візьмуть! Якби Фаль не прийняв твою заяву, ти залишався б зі мною, так?

— Ні! Це не так!

— Я дуже хотів би повірити, але достатньо! Навіщо Фалю підробляти твою заяву та влаштовувати все це? Думаєш, йому більше нічого робити? Мало того, що ти виставив ідіотом мене в його очах, то ще й повністю розтоптав мої почуття!

— Я нічого не робив!

— Ти все зробив! Але прорахувався! Не врахував, що Фаль міг комусь розповісти про тебе! Як же це все пиздець як бісить!

— Слухай…

— Ні все! Досить! Більше ніколи не слухатиму тебе! — Ліанн люто махнув рукою, розтинаючи повітря. — Ти огидний бета! Ти завжди переходиш межі, втручаєшся в особисте життя! Я ставився до цього з розумінням, я думав, що тобі просто небайдужий! Але немає! То була не турбота! Це так ти намагався втертись до мене ближче! Тобі просто хотілося якнайшвидше вирватися звідси, так? Я мусив здогадатися! Звичайно! Найкращий бета всього потоку! З чого раптом таке прагнення бути кращим? Чи не хотілося залишатися тут, з наглядачами, так? Не хотілося бути таким же поганим невдахою, як твій Альмі?

Ця словесна ляпас була навіть болючіша за справжню. Еміл випадково знизив голос у попередженні:

— Не говори про Альмі…

— Я робитиму все, що хочу! А ти мовчи, як і належить слузі! — Ліанн не заспокоювався, навіть не намагався. — Ти марний шматок лайна! Як і Альмі! Як і усі бети! Вас треба було вбивати під час народження, але ми дали вам життя! Не таку ідеальну, вибачте, але й ми не найщасливіші на світі! Я вірив, що ти цінуєш свою роботу! Я вірив, що ти цінуєш мене! І якщо ти ще раз спробуєш заговорити зі мною, я присягаюся, що простою ляпасом ти не обійдешся! Я подбаю, щоб ніхто не взяв тебе в сім’ю. Ніколи!

Ліанн попрямував до входу в кампус.

— Чекай!.. — Еміл дуже хотів зупинити його, проте сильний поштовх не дозволив кинутися слідом.

— Навіть не думай, — грубо прошипів Деймар. — Забудь про нього і не згадуй більше. Я попереджав тебе по-хорошому, але ти не послухався. Що ж, отримуй по-поганому.

Він легко, але отруйно посміхнувся, а потім пішов за Ліанном.

Еміл, відчужений від зовнішнього світу, стояв на місці, як той самий ліхтарний стовп. Серце стискало в таких лещатах, що паморочилося в голові. Здавалося, що земля почала йти з—під ніг. Еміл розумів, що занадто нервує і може запросто знепритомніти.

Бети не такі стресостійкі, як альфи чи омеги. Еміл вважав себе сильним, навіть дуже. Однак зараз раптом усвідомив, наскільки він жалюгідний.

Еміл не звик до скандалів. Він не вмів голосно сперечатися та доводити свою думку — його вчили робити навпаки. І зараз, коли він справді був невинний, треба було наполягати наполегливіше. Треба було тікати за Ліанном. Потрібно було…

Марно.

Еміл упав на лаву, не довіряючи ватним ногам.

«Він так багато наговорив… Він справді так думав насправді?.. Спочатку я був поганим бетою в його очах?.. Альмі і я… марні?.. Ліанн діє на емоціях… Зараз марно стукатися до нього, поки він не заспокоїться …Якщо він взагалі захоче заспокоюватися!»

Еміл закопав пальці у волосся. Очі намокли від сліз.

Він почував себе маленьким хлопчиком, який чекає, коли прийде Альмі та врятує його.

Але Альмі більше ніколи не прийде.

***

Еміл не спав. Він лежав і схлипував. Приймав спроби написати Ліанну, але напис «Ви не можете відправляти повідомлення, поки перебуваєте в Чорному списку» щоразу маячив червоними літерами.

Якоїсь миті йому навіть не вдавалося більше плакати. Червоні опухлі очі злипалися від утоми, проте сон так і не приходив.

Завтра Ліанн відмовиться від нього. Напише скаргу. Еміл отримає покарання. А Фаль, як ні в чому не бувало, житиме щасливо.

Еміл дивився в стелю.

Несправедливо.

Не можна так чинити.

Лежати і плакати, звичайно, найпростіше, але що робити далі? Вже й так усе пішло не за планом, правда? Хіба тепер, коли Ліанна немає поряд, є що втрачати?

«У мене немає прямих доказів того, що я не погоджувався бути бетою Фаля і не писав заяву… – Еміл намагався мислити раціонально. — Я можу піти на пошту і попросити працівника підтвердити, що конверт я взяв звідти, але… Якщо Деймар і Фаль це спланували, то, напевно, підкупили працівника. Очевидний хід. Ніхто не знає, що я взагалі йшов на пошту і… Еммет!»

Еміла осяяло.

Він підскочив з місця, накинув халат і швидко потопав коридорами в пошуках Еммета. Він знайшовся в туалеті: сидів на підвіконні та дивився стрічку в телефоні. Як тільки до нього увірвався Еміл, він витріщився на нього як на незнайомця:

— Ну і видок…

— У мене трапилося лайно.

— Це називається життя, так і задумано.

— Ні, мені не до жартів, Еммет, — Еміл підійшов ближче, щоб серйозно глянути йому в очі. — Завтра Ліанн відмовиться від мене.

— Чого це раптом?

— Фаль Мелоне підставив мене. Не знаю, чому він погодився допомогти Деймару, але…

— Так, стій, — той розгублено похитав головою. — Я вже нічого не розумію. Що трапилось?

— Фаль Мелоне підробив мою заяву прийому в сім’ю, — Еміл вдихнув більше повітря, намагаючись стиснути всі думки, що скачали, в цілісні пропозиції. — Він підробив мій почерк та розпис. Впевнений, що йому допоміг Деймар Фальт. Саме він усе й організував, щоб дискредитувати мене в очах Ліанна.

— Навіщо це йому? — Еммет загасив цигарку і кинув на підвіконня. — Він що, божевільний?

— Ну… Загалом він мене попереджав… Просто я не піддавався. Я не хочу втрачати Ліанну.

— Він від тебе відмовився! Повірив іншому!

— Отже, мені треба щось зробити із цим «іншим». Мої слова марні, але якщо вивести його на чисту воду.

— Це Фаль Мелоне. Велика шишка. Як ти зібрався натиснути на нього?

— Допоможи мені.

— Як?

— Мені треба побачитися із Семом.

— Ти з глузду з’їхав?

— Так, вже так! — Еміл різко скинув руками. — Думаєш, мене лякає сраний альфа? Та хоч четвертуйте мене! Віриш чи ні, але я не сидітиму на дупі рівно і просто чекати справедливості! Я можу і сам піти до нього зараз!

— Прямо зараз буде лихом…

— І що?

— Ні, постривай, остигни, — Еммет зістрибнув на підлогу і поклав руки йому на плечі. — Ти злишся, я бачу. Але ти можеш зробити ще гірше. Сам подумай: одного разу Сем уже не допоміг тобі. Він цілком може…

— Я мушу спробувати, Еммете, — сталевим голосом відповів той.

— Ти впевнений?

— Так.

— Не злякаєшся?

— Ні.

— Я попрошу його про зустріч. Але за умови, що ти прийдеш, а не злякаєшся в останній момент, — рішуче відрізав той. — Інакше проблеми будуть і в мене також. Ти ж це розумієш?

— Дякую…

— Готуйся на завтра. Відразу після сніданку йди до його кабінету. І не запізнюйся — він цього не любить.