Глава 6. Альфи

— Сьогодні прийде Деймар, у нас щось на кшталт чергової спільної вечері, яка переросте в щось цікавіше, — повідомив Ліанн, переглядаючи на стрічку новин у смартфоні. — Ти вмієш влаштовувати круту вечерю, от і зроби все як завжди — щоб Деймар не буркотів.

Еміл кивнув головою.

Минуло вже два тижні, як Еміл остаточно освоївся. Ліанн більше не заміняв його іншими бетами, а Еміл відчував себе так, ніби знайшов власне місце в житті. Він уже чудово знав, як і що треба робити, щоб Ліанн залишався в хорошому настрої. Втім, Ліанн не був особливо вибагливим.

Вибагливим був його альфа.

Єдиний, хто не давав спокою Емілу – це Деймар. Щоразу він знаходив, до чого причепитися, навіть коли здавалося, що це неможливо. На причіпки Еміл реагував однаково — мовчки і покірно. Якщо Ліанну він міг дозволити собі висловлювати власну думку або цікавитися життям господаря, то в присутності Деймара намагався мовчати і стояти прямо.

Те, що Деймар недолюблював бет – факт. Еміл уже встиг чути від однокурсників про характер Деймара.

Всі ті бети, які отримали нещастя прислужувати цьому альфі, твердили про те, що догодити йому просто неможливо. Дехто всерйоз знову прислужувати йому. Еміл розмовляв з одним бетою, який прислужував Деймару минулого тижня, і той щоразу здригався.

— Збоку здається, ніби він строгий, — говорив одногрупник. — Але насправді він просто не показує, скільки в ньому агресії. Я знаю, недобре так відгукуватися про господарів, проте інших слів не зможу підібрати. Пан Деймар розбив усі вази об стіну, тому що я «криво їх виставив», а потім змусив мене збирати уламки голими руками…

На підтвердження своїх слів одногрупник показав руки, які був змушений ховати у рукавички, щоб бинти не впадали у вічі. Все ж таки рани можуть зіграти злий жарт з бетами: непрезентабельний вигляд не просто відлякував потенційних господарів, але ще й вважався якимсь тавром непридатності.

Еміл не став просити показувати рани. Очевидно, що одногрупник розповів чисту правду. Навіщо йому брехати?

Саме тому Еміла почала хвилювати одна думка: як Ліанн може зустрічатися з такою жорстокою людиною? Можливо, Ліанн не знає, на що він здатний? Можливо Деймар не демонструє перед ним конкретну частину своєї особистості? У такому разі, чи варто сказати чи краще просто мовчати?

Еміл не був ідіотом. Він чудово розумів, що немає права втручатися, тому думки залишалися думками. Без вагомих доказів слова бети будуть звичайнісіньким наклепом. Та навіть із доказами — що з того? Одногрупник поранив руки, збираючи бите скло, але нікого в медпункті це не збентежило. Куратор, ймовірно, навіть не цікавився подробицями.

Отже, немає сенсу лізти в чужі справи.

***

— У мене є прохання, — Ліанн відклав телефон. — Мені потрібно вибрати подарунок для Деймара, бо в нього незабаром день народження. Кататися містом поодинці якось стрьомно.

— Чим я можу допомогти?

— Поїхати зі мною, — як очевидно відповів Ліанн. — Я вже знаю потрібний магазин, тож твоє завдання — знайти шлях до нього. Ми вже переконалися, що мені не можна довіряти такі речі.

— Відразу після пар?

— Саме так. Перекусимо дорогою.

— Як скажете, — Еміл взяв у руки планшет, щоб внести зміни у звичному графіку. — Але в такому разі Ви можете запізнитись на факультатив…

— Він не обов’язковий, — відмахнувся Ліанн. — Та й до того ж! Він мені просто набрид.

Еміл здивувався. Особисто йому було б цікаво дізнатися, чого навчають омег.

— Але Ваша успішність… — залагодив Еміл. — Я можу попросити надіслати Вам текст пропущеної лекції.

— Ти турбуєшся про мої оцінки більше за мене самого.

— Вибачте…

Еміл і сам знав, що не варто нав’язуватись, проте з якоїсь причини йому не виходило залишатися повністю байдужим до (можливих) проблем Ліаннна.

— Якщо наявність лекції тебе заспокоїть, то потурбуйся про це, — відмахнувся сам Ліанн, який, на щастя, ніяк не реагував на вільність. — Але згодом знайди дорогу до торгового центру. Мені не хочеться замовляти подарунок через інтернет, чи мало, коли він прийде і в якому стані. Все ж таки, Деймар той ще перфекціоніст у тих питаннях, які нікого не хвилюють.

— Звичайно!

Еміл із задоволенням виконав доручення. Він навіть заздалегідь почав пробивати дорогу до потрібного центру карти через планшет, щоб правильно розрахувати час. Він не відразу зрозумів, що Ліанн спостерігав за ним з нудним виглядом.

— Перепрошую? Щось не так? — здригнувся Еміл.

— Тобі справді подобається весь час виконувати доручення?

— Ще б пак, — кивнув той. — Це найменше, що я можу зробити для суспільства.

— Та пішло суспільство до біса, — зітхнув Ліанн, очевидно, чекаючи на іншу відповідь. — Не люблю відповідальність… Дуже складно для мене.

— Ви недооцінюєте себе.

— Я навіть із мапою розібратися не можу.

— Отже, це вам і не потрібно. У Вас є просто інші пріоритети.

— Гаразд, ти заспокоїв мене і мою самооцінку, — Ліанн ліниво сповз на диван.

Еміл безглуздо посміхнувся в екран, не вдивляючись у мапу. У грудях щеміло від незрозумілої теплоти.

У двері постукали. Ліанн здивовано підвівся, поправляючи волосся і піджак. Еміл же поспішив відкрити гостеві, проте варто було лише відкрити двері, як йому прилетіло по носі.

— Як довго, — прогарчав Деймар, очевидно, не відчуваючи жалю. — З чого б це прислуга вешталася по кімнаті без діла, та ще й із планшетом?

Еміл, безпорадно потираючи носа, сором’язливо опустив погляд. Хоча він і розумів, що не зробив нічого поганого і зовсім не відлинював від роботи, однаково було неприємно. Відповідати Еміл не став — надто дурний вчинок, — а просто став біля дверей, як годиться.

— Перестань злитися, — Ліанн виглядав незадоволеним. — Він виконував моє доручення.

— Чи не надто довго ти не змінюєш прислугу? — Деймар зачинив двері, з презирством зиркаючи на Еміла.

Еміла, який щосили намагався триматися.

Однак, враховуючи історію з битою вазою та пораненими руками, уява малювала не найприємніші картини можливого майбутнього. Майбутнього Ліанна. Еміл крадькома підняв на нього погляд. Ліанн спокійно взяв Деймара під лікоть, примовляючи, щоб той не втручався у його особистий вибір.

«Чому? Невже Ліанн не бачить, хто стоїть перед ним? Така хороша людина, як Ліанн, змушена страждати… Однак він ще не знає, що на нього чекає. Може Деймар обманює його? Це несправедливо… Чому саме Деймар?»

— Еміле, — звернувся Ліанн, — я відпускаю тебе на сьогодні. Завтра прийдеш раніше і прибереш.

Еміл слухняно вклонився, а потім вийшов із кімнати. Він зволікав, безцільно вдивляючись у лаковані двері. Нез’ясовні почуття стискали серце, що голосно б’ється.

«Напевно, вони збираються зайнятися коханням… – зрозумів він. — Але… чому?.. Як так вийшло, що Ліанн вибрав його?»

Довелося труснути головою, а потім попрямувати до виходу з коридору. Біля невеликого холу, що був обставлений диванчиками та служив перехрестям шляхів, Еміл зупинився від несподіванки. Зазвичай він міг ігнорувати погляди інших, проте цього разу був трохи наляканий.

З іншого коридору до холу вийшов Семюел у супроводі Еммета. Ймовірно, вони йшли до ліфта. Здавалося, ніби Семюел і сам на мить зволікав, коли побачив Еміла. Сама ситуація була дивною, а Еміл відчув, як спітнів від хвилювання. Якщо його коротке, секундне збентеження неправильно розтлумачать, то, можливо, на його обличчі з’явиться шрам? І Ліанн відмовиться від такого прислуги?

Еміл вклонився, зупинившись біля ліфта, даючи зрозуміти, що пропускає Семюела вперед. Еммет випередив господаря, щоб натиснути кнопку виклику кабіни. Еміл намагався не дивитись на його рубчастий шрам.

— Не варто, — Семюел якось байдуже махнув рукою, а Еміл не відразу зрозумів, що він звернувся до нього. — Я не гидую їхати в одній кабіні з бетами.

Еміл згадував правила. У його ситуації варто було б пропустити того, хто вищий за ранг (і не є звичайним учнем), а самому пошукати інший ліфт або ж скористатися сходами. І Семюел, напевно, це знав.

— Дякую, але я…

— Тобі ж на нижні поверхи, чи не так? — не дослухався Семюел, дивлячись на дверцята. — Нам також. То яка різниця, якщо нам по дорозі?

Еміл розгубився, не знаючи, що робити. У той момент він упіймав погляд Еммета, який коротко посміхнувся. Було в цій посмішці щось заспокійливе. Еміл вирішив, що це своєрідний натяк.

Дверцята кабіни відчинилися. Семюел увійшов першим, а за ним квапливо наспіли бети. Еміл спеціально підвівся в самому кутку, скромно склавши руки. Було щось таке… Незатишне у всій ситуації. Від Семюела виходила таємнича природа цього розмитого дискомфорту.

«Він поводиться цілком нормально… – подумав Еміл. — Але його бета такий мовчазний… Я буду наївний, якщо так просто повірю, що Семюел хороша людина… Напевно, він, як і Деймар, просто не поспішає показувати справжнє обличчя. Чи всі альфи такі?»

Ліфт зупинився. Еміл подумки зрадів. Усі троє вийшли до коридору, де їх зустрів містер Хеммел. Він чемно, злегка натягнуто, посміхнувся прибулому президентові студради, а Емілу пустив важкий осудливий погляд.

«Якби я знав, що тут буде містер Хеммел, то краще б побіг сходами! — подумки заволав Еміл. — Схоже, він влаштує мені урок манер… Будь ласка, аби не лінійкою по руках! З дитинства ненавиджу цю лінійку!»

Містер Хеммел привів гостей у бік адміністративної частини бет, про щось поспішно доповідаючи. Еміл не вслухався, а лише розмірковував над тим, як би йому не траплятися на очі весь день.

***

Ліанн байдуже звалився на диван.

— Ти нестерпний, — сказав він.

Деймар схрестив руки на грудях, уперто не визнаючи вину:

— І в чому я не правий? Прислуга на те і прислуга, щоб працювати. Якщо вже від них немає ніякого суттєвого штибу, то хай хоча б не заважають.

— Своєю поведінкою ти псуєш мені настрій.

— Тебе це не стосується.

Ліаннн схрестив руки на грудях, виразно дивлячись на Деймара:

— Ти обіцяв, що попрацюєш над собою. Бездоганних людей не буває. Бета, омега чи навіть альфа — завжди є, до чого можна причепитися. Будь простішим.

— Просто ти надто м’який, — Деймар упав на крісло з незворушним виглядом, ніби не визнає неправоти. — Не можу не помітити, що ти часто обираєш одного бету.

— Він мене влаштовує.

— Ти навіть не бажаєш побачити альтернативу.

— Мені складно у присутності незнайомців. До Еміла я хоч би звик.

— Навіть його ім’я знаєш?

— Так, і в цьому немає нічого поганого, — Ліанн сів на диван, жорстко посміхаючись. — Ти схожий на дитину, яка щосили намагається продемонструвати власне невдоволення.

Деймар знизав плечима:

— Недалеко від правди.

— Тобі вже багато років, Дей, — відрізав той. — Візьми себе в руки. Хоча б іноді. Я не прошу тебе змінюватись повністю. Навіть будучи прискіпливим, ти зберігаєш якусь чарівність. Однак я не зможу жити з тобою під одним дахом, знаючи, що ти доводиш прислугу до істерик своєю нестерпною поведінкою.

— Так-так… — Деймар пом’якшав, коли мова зайшла про спільне майбутнє. — Кажу ж, я працюю над собою. Завтра знову почну ходити до психолога.

— Яка ти розумниця. Справді, я пишаюся тим, що ти знову нарешті зважився на це.

— Все заради тебе, — без тіні іронії відповів Деймар. — Оскільки скоро у нас вихідні, я хотів би піти з тобою кудись. Якщо ти, звісно, не проти.

— О, не хвилюйся. Я вже маю плани на вихідні.

— Це пов’язано з моїм днем народження? Ти ж знаєш, мені не хочеться святкувати.

— Знаю, занудо, — кивнув Ліанн. — Я хотів запропонувати тобі посидіти у затишному ресторані.

— У мене заняття в клубі полювання, — згадав той. — Не те щоб качки виявилися цікавішими за тебе, проте альфи повинні підтримувати репутацію через відвідування клубів і таке інше.

— Звичайно. Тому ми підемо ввечері.

Деймар насупився, приймаючи поразку. Відмовити Ліанну у побаченні він не міг зі зрозумілих причин.

— Твоя взяла, — підняв руки, показуючи, що здається. — Ти вже обрав ресторан? Зізнаюся, я все ще не обжився у місті, тому не зможу накидати варіанти.

— Облиш усе на мене. Поїдемо разом після полювання.

Ліанн усміхався, приховуючи захоплення. Він відчував хороший вечір. А також потрібно буде попросити Еміла допомогти не просто в пошуку хорошого подарунка, але ще й знайти відповідний заклад.

Деймар зітхнув, виводячи його з коротких роздумів.

— Слово честі, я не розумію, як ти досі мене терпиш, — сказав він. — Скільки ми сварилися?

— Багато.

— А по-справжньому?

— Що тобі «по-справжньому»?

— Ти жодного разу не запустив у мене жодної тарілки.

— Дякуючи моєму вихованню, — посміхнувся Ліанн. — Може, не тарілкою, але стукнути тебе по голові виникає бажання.

— Я люблю твою чесність.

— Якщо так, краще ми займемося чимось приємним, — Ліанн підвівся з місця, щоб елегантно присісти йому на коліна. — Якщо вже ти мав нахабство зіпсувати мені настрій, то мусиш негайно виправити свою помилку.

Деймар подався вперед, уклавши Ліаннна в обійми. Приємний морозний запах, що виходить від улюбленого омеги, грайливо лоскотав ніс.

Було щось у цьому запаху рідне. Деймар зазвичай був таким чутливим до омег. Однак у житті завжди відбуваються події, які можуть поміняти все. І Деймар пам’ятав, як одного разу давно Ліанн обійняв його, притискаючи до плеча, і заспокійливо нашіптував:

— Все буде добре. Ось побачиш.

Найпростіші слова підтримки. Здавалося б. Однак у цей момент Деймар потребував їх. І з того часу потребував лише того омегу, який здатний зрозуміти його. Це не була прихильність, заснована на слабкості, зовсім немає. Це було усвідомлення того, що таке кохання.