Глава 13. Третій зайвий?

Еміл відчував на собі тяжкий погляд, але вперто ігнорував його. Еміл незворушно посміхався, розмовляючи з друзями. Ціла компанія бет зібралася разом у вихідні, щоб посидіти біля фонтану в парку, що знаходиться між корпусами. Високі висаджені дерева навколо не рятували від ранкового сонця, але так навіть краще — тепло літа, що минає, приємно гріло шкіру.

— Наші перші тести цього семестру, — сказав один із компанії. — Треба б підготуватися.

— Не впевнений, що впораюся, — прошепотів інший. — Я так утомився за весь цей час! Як ми складатимемо тести, якщо нам потрібно весь час бути біля господарів?

— Старшекурсники казали, що у такі дні ми звільняємось від обов’язків.

— Справді? Щось на зразок вимушеного вихідного?

— Ну, ми ж таки не раби.

Еміл посміхнувся, насолоджуючись сонцем. Проте все ще відчував, як його потилиця пропалюється від завзятого погляду.

«Якщо я обернуся, то буде подвійно ніяково… — подумав Еміл. — Зрештою, що мені робити з цим Деймаром?.. Він дивиться на мене з вікна вже кілька хвилин… Може, він хоче поговорити наодинці? Ні, дякую!»

— Гей, — Аріс штовхнув його ліктем, відволікаючи від думок, — ось твоя мінералка.

Вони з іншими бетами ходили до автомата, щоб принести всім попити. Еміл вдячно прийняв свою баночку з мінеральною водою, адже випити хотілося зовсім не від спраги.

— Агов, там альфа у вікні… — Аріс вигнув брову. — Чого він сюди палить?

— Не звертай уваги, — попросив Еміл. — Краще розкажи, як ти готуєшся до тестів.

— Хм… Ну, я відкриваю підручники.

— Вже добре.

— Він відкриває підручники, щоб потім їх закрити, — пробурчав Фей. — Не розумію, чим він думає.

— Не бурчи, тобі не йде, — м’яко посміхнувся Аріс. — Я спишу, якщо що. Зрештою, це тести з перших предметів – та що там складного? Ми все це вчили в притулку, так що вступ — найкорисніша тема, як на мене.

— Ну, в цьому є частка правди, — погодився Еміл. — Не впевнений, що витрачу вихідний на підготовку.

— Чим займешся?

— Не знаю. Але все одно далеко не поїдеш – тести о дев’ятій ранку.

— Вже достеменно відомо? — Фей видихнув. — Думав, вони зроблять раніше. Хотілося б швидше здати та поїхати до міста. Я знайшов в інтернеті сайт однієї пекарні, хочу там побувати.

— А мені не казав! — обурився Аріс. — Ти хотів піти без мене?

— Ні, звісно, — мотнув головою той. — Хотів запропонувати вам, але не був певен… Гей, не примушуй мене виправдовуватися!

Аріс і Еміл посміялися, коли Фей махнув рукою, закликаючи заткнутися — виглядало дуже мило.

— Ну, тоді махнемо в пекарню, — вирішив за всіх Аріс. — До речі, коли?

— У понеділок, — пирхнув Фей. — Ти зовсім не з нами? Чим ти займаєшся цілими днями?

— Чому ти на мене сердишся сьогодні?

— Я не злюся…

— Тоді не дуйся.

Еміл видихнув, а потім відпив мінералку.

Він був готовий зірватися в пекарню хоч зараз, аби втекти від пильного погляду в потилицю.

— А чому б і ні? — вголос промовив Еміл, а потім повернувся до друзів. — Поїхали сьогодні!

— Ого, сам Еміл пожвавішав, — іронічно зауважив Аріс. — Чекай лиха, не інакше.

— Так, — флегматично відзначив Фей. — З якого часу сам Еміл пропонує поїхати в місто?

— Не говоріть про мене ось так… — буркнув Еміл.

— Я дуже хотів би, але не можу, — сказав Фей. — Я ще доповідь не закінчив, а мені її на кафедру нести. Не здам до понеділка – не допустять на випробування.

— У мене та сама фігня, — сказав Аріс і з тяжким виглядом відпив мінералку. — Тільки в мене доповідь, реферат, дві практичні роботи і той опитувальник.

— Боже, та як ти так влетів? — здивувався Фей. — Ні, правда, чим ти займаєшся цілими днями? Чому не вчишся?

— Я просто втомлююся і не встигаю, — Аріс махнув рукою. — Ну, вибачте, що мені важко влитися в графік, коли весь день треба бігати за кимось.

— Постарайся впоратися до понеділка. Якщо треба, тобі допоможемо.

— О, мій любий, дякую.

Еміл знизав плечима. Він би не відмовив у допомозі, але Аріс її не просив.

Еміл якимось дивом встигав усе: він не мав жодного хвоста по навчанню. Він міг легко назвати себе одним із кращих учнів серед потоку, а блискуча характеристика від Ліанна тільки завершувала вдалу картину. Протримайся він ще рік, і репутація забезпечена до самого випуску.

— Виходить, що тільки я сьогодні вільний сьогодні? — зрозумів Еміл. — Але я можу залишитись і допомогти вам.

— Ти заслужив відпочинок, — сказав Фей. — Не треба постійно піклуватися про нас. Якщо не впораємося, то покличемо ввечері.

— Так, розвійся, — погодився Аріс. — Не думай про нас.

Еміл так і вчинив. Він зібрався ближче до обіду, коли сонце заволокло темними хмарами, і довелося вдягнути пальто. Еміл не відступав від витівки прогулятися містом на самоті. Хотілося подихати на повні груди, подивитися на краси, що відрізняються від звичних чотирьох стін, і не зустрічати знайомих облич. Або одна певна зла особа.

Еміл доїхав автобусом до міста, не шкодуючи про своє рішення. Незважаючи на похмуру погоду, дощу не було, прогноз теж не поспішав розчаровувати. Прогулянка парком далася легко, Еміл за півгодини обійшов майже всі закутки швидким кроком.

Тим не менш, повністю відволіктися він не міг. Постійно думав, що відбувається між Ліанном і Деймаром. Еміл кілька разів дивився на екран телефону, перевіряючи повідомлення. Ліанн не писав весь день. Якби раптом Ліанн повідомив, що хоче зустрітися, то Еміл побіг би назад на зупинку.

Але…

— Гаразд, чорт би з цим усім… — прошепотів Еміл, ховаючи телефон назад у кишеню. — Чому я взагалі думаю про нього?

Еміл озирнувся. Парк здався йому нудним неживим місцем. Потрібно було відволіктися на щось яскравіше. Саме так Еміл дочекався тролейбуса та вирушив у місто. Кольорові вивіски відразу привернули увагу: широкі вулиці та кам’яні будівлі, прикрашені рекламою та вивісками про стан повітря. У тролейбусі було багато бет і омег, що здебільшого заглядалися в телефони або голосно сміялися між собою. Для них місто — це частина чогось сірого, що само собою зрозуміле. Для них немає потреби відволікатися на вивіски магазинів та центрів.

Еміл повернувся і дивився у вікно. Хотілося б хоч раз опинитись на місці іншої людини. Спробувати зрозуміти, як треба відчувати та чинити інакше. І чому.

Адже якщо Еміл просто відмовиться від Ліанна, то уникне багатьох неприємностей. Однак він підірве довіру Ліанна. Думка про те, що він раптом виявиться більше не потрібним саме Ліанні, по-справжньому лякала. Лякала сильніше за гнів Деймара. Але чому?

Еміл прибув на нове місце. Відкритий дах торгового центру. Вона містила як невеликі сквери, так і кілька затишних кафешок. У вихідний день людей, особливо студентів, виявилося так багато, що Еміл одразу вибрав непопулярну стежку для прогулянки — ближче до поруччя даху і подалі від натовпу.

Місто виглядало чудово: так само виблискував вогнями, проносив дорогами безліч машин і автобусів, запускав рекламні щити… Еміл підійшов до поручнів і вдихнув більше повітря. За всієї любові до Ленгвера, Еміл часом сумував за рідною провінцією, де знаходився притулок. Еміл пам’ятав запах свіжості, який долинав із відкритих вікон. Пам’ятав шелест листя. Пам’ятав, як прокидався під радісну бавовну та дзвінке:

— А ось і ранок настав! Піднімайтесь, годі спати! — Альмі виглядав так щасливо, що Еміл заряджався усмішкою теж. — У нас багато цікавих справ попереду! Сьогодні я поведу вас до озера!

Почувши таку заяву, діти підірвалися з ліжок із захопленими вигуками. Еміл застелив свою, як старанний хлопчик, і поспішив стати біля Альмі. Бути першим завжди приємно – він встигне почистити зуби найшвидше.

Альмі поплескав його по голові на знак похвали.

— Озеро?.. — буркнув другий вихователь, що підганяв решту. — О боже, як ти взагалі отримав дозвіл на це?

— Я наполегливий, — хмикнув Альмі. — Усі діти люблять гуляти. Ми просто пройдемося туди й назад, нічого такого.

— Ну, знаєш… Зайнялися б чимось корисним… У нас досі підлога не помита!

— Ми встигнемо, повір.

Еміл усміхався, несвідомо повторюючи його позу, адже Альмі виглядав таким впевненим і непохитним!

— Я буду першим у черзі, — сказав Еміл, звертаючись до Альмі. — А поки що схожу допоможу іншим. Здається, хтось знову заплутався у ковдрі.

— Ти така розумниця!

Емілу подобалося почуватися «розумницею».

Жаль, що в дорослому житті більше ніхто не називає його так. Ніхто більше не каже, що треба робити і як правильно чинити. Більше не можна покладатися на похвалу вихователя. Тепер Еміл навіть не міг повернутися до притулку, який колись вважав за свій будинок — це більше не будинок. І там давно вже немає Альмі.

Немає Альмі.

Еміл підібгав губи. Так, ось воно, те неприємне в’язке почуття. Немає Альмі, не буде Ліанна… Не можна так прив’язуватися до людей, безперечно.

— Еміле? — гукнув його голос. — Несподівана зустріч!

Еміл обернувся, зіткнувшись з Емметом. Той був у легкій чорній накидці, а в руках тримав замовлення з ресторану, судячи з логотипу на картонній упаковці.

— Ти теж тут? — здивувався Еміл. — Не думав, що ти маєш вихідні.

— Які вихідні? — той демонстративно потряс коробкою. — Але, знаєш, а нехай Сем зачекає.

— Що?

— Іноді мені так і хочеться піднасолити йому, — Еммет коротко посміявся, а потім став біля Еміла. — Милуєшся видами?

— Типу того… — Еміл зітхнув. — Усі зайняті підготовкою до тестів, а мені нудно.

— А ти не зайнятий?

— Я і так готовий.

— Ти відмінник?

— Так. Хіба ти ні? З таким господарем.

— Мені ставлять оцінки за наявність самого господаря, тож я давно вже забив на навчання, — той хмикнув. — А який сенс? Якщо Сем одного разу позбудеться мене, то нового господаря мені вже не знайти, з таким подарунком на обличчі. Тож не бачу причин…

— Так… — Еміл ніяково зрозумів. — Все ж це він зробив?

— Усі хочуть, але бояться питати про шрам, — сказав Еммет, явно потішаючись. — Розслабся. Відмовся від мене Сем, я втрачу не так багато. Ну, знаєш, яка різниця? Працювати на будівництві або терпіти цього уїба…

— Не потрібно.

— Та годі, ми ж на самоті.

— Все одно це якось неправильно… Говорити про господарів у такому тоні… — Еміл зіщулився. — Якими б вони не були…

— Ти все ще намагаєшся бачити в них щось хороше? Похвально, але наївно. Проте, якщо раптом захочеш виговоритись, я тебе вислухаю.

— Дякую, але…

— Слухай, — перебив Еммет, — ти в жодному разі не будеш хорошим у їхніх очах. Не завжди принаймні. Це абсолютно нормально.

— Але… хоча б у чиїхось…

— Боже, ти що, дитина, що прагне похвали? Не чекай на неї від тих, хто вищий статусом — її не буде. Ти можеш робити все ідеально, а потім помилитися один раз і все!

— Один раз?

— Сам зрозумієш. Але не переймайся, якщо що. Ніхто не ідеальний, ніхто і не мусить ним бути.

— Ти більше лякаєш мене, ніж намагаєшся підтримати…

— Ну, вибач, у мене такий вигляд…

— Ні, з виглядом усе гаразд.

— Ти завжди ходиш із хвостом?

Еміл ніяково помацав волосся, зібране в низький хвіст:

— Так, все ніяк не можу постригтися, та й потім мені так зручно…

Еммет смикнув за гумку, а волосся розсипалося, підчеплене вітром. Еміл обурено відібрав гумку:

— Ну тепер мені незручно!

— Якщо не секрет, ти з якогось притулку?

— Сімнадцятий притулок Деверії, — відповів Еміл. — А що?

— Хм… Далеко від столиці. І взагалі, Деверія начебто як передмістя, ні? Я не сильний у географії.

— Так, передмістя. Перед Лузітаною. А що?

— Відразу видно, що ти не міський, — усміхнувся той. — Мабуть, у вас був гарний притулок.

— А тобі що, попався поганий? Важко уявити поганий притулок… Ми були як одна родина…

— Мені?.. Так, я просто…

— Еммет!

Вони обидва повернулися до Семюела. Він тримав у руках телефон — очевидно, що не зміг додзвонитися до свого бети. Емілу стало ніяково від того, який жахливий погляд був у Семюела. Палаючий, переповнений роздратуванням, але видавас очевидні спроби зберегти спокійне обличчя.

Однак варто було йому лише подивитися на Еміла, як він завмер. Емілу хотілося вибачитися, хоч за що? Він затримав Еммета не за своїм бажанням, та й взагалі нікого не чіпав.

— Що ж, мені час, — Еммет знизав плечима і пішов уперед. — До зустрічі, Еміле!

Семюел пустив Емілу короткий, але чіпкий погляд, а потім розвернувся і швидким кроком пішов до виходу. Еммет вирушив за ним.

— І що це було?.. — пошепки подумав Еміл, зав’язуючи волосся назад у хвіст. — Схоже, я встиг розлютити Марлоу… Блискуче, який альфа розлютиться на мене наступним?

Гумка не врятувала. Як виявилося, Еммет встиг порвати її, коли смикнув. Еміл видихнув, але невелика втрата. У кімнаті в нього ще є.

«Я ж хотів відпочити, а продовжую нервувати! — обурюючись, зашипів він, прямуючи до виходу. — Мабуть, візьму бургер і просто…»

— О Боже! — схопили його за руку і потягли на себе. — Ось воно! Знак долі!

Серце, здавалося, пропустило удар побачивши Ліанна. Той поглянув на невдоволеного Деймара, ніби щойно довів йому правоту. Еміл розгубився відразу, як знову опинився в центрі уваги:

— Вибачте… Я не знав, що ви тут…

— А що ти робиш? — Ліанн продовжував тримати його за лікоть і не відпускав від себе. — Побачення з кимось? Вперше бачу тебе з такою зачіскою, та ти просто красунчик!

— Ні, з чого б мені ходити на побачення по таких людних місцях… — забурчав розгублений Еміл.

— А що не так із місцем? — випалив Деймар, склавши руки на грудях, пропалюючи Еміла пильним поглядом.

— Ні, з місцем усе…

— Сказав, що надто людно, — пирхнув Ліанн. — І я цілком погоджуюся. Ми простояли в черзі хвилин п’ятнадцять, якщо не більше, а вільних столів уже немає. Круто, що ще сказати.

— О… — Емілу стало ніяково. — Так у вас побачення…

— Що бета може розуміти у таких речах? — рикнув Деймар.

— Ну хоча б те, що людні місця — не місце для романтики, — парирував Ліанн. — Це все, на що я натякав. Знаєш, коли побачення організовую я, то все минає добре…

— Тобі немає рівних, — Деймар закотив очі.

— Вибачте, вибачте, — Еміл спритно вислизнув з рук Ліанна. — Не заважатиму, у мене скоро автоб…

— Та годі! — Ліанн знову схопив його за лікоть, як настирливий кіт. — Однаково тут надто людно для усамітнення. Можемо прогулятися та…

Емілу хотілося заволати. Він інтуїтивно знав, чим це закінчиться – гнівом Деймара. Ліанн намагався здружити його з Деймаром, але чи потрібно намагатися взагалі? Все ж таки, коли одна сторона не налаштована на гарне спілкування, страждає друга…

— Перепрошую, — рівним тоном сказав Еміл. — Ви надто рано ставите хрест на побаченні. У парках зараз спокійно, якщо ви хочете просто пройтися. А мені й справді вже час.

Ліанн відпустив його, невдоволено закотивши очі:

— Гаразд, спробуємо ще з парком. Але тільки цього разу, потім ти прогуляєшся з нами.

«Ну чому з людьми так складно?.. — Еміл здригнувся. — Якби Альмі міг сказати, як мені краще вчинити… Проте не треба думати про це. Інакше теж закінчу, як він…»