Глава 8. Минулі дні

— Ти серйозно?.. — Деймар взяв у руки коробку з грою, проте гадки не мав, як варто відреагувати.

Ліанн самовдоволено посміхнувся:

— Ти будеш приємно вражений.

— Це зовсім не в твоєму стилі, — Деймар розгублено покрутив у руці коробку, ніби чекаючи більшого. — Я в чомусь провинився чи як?

— Зіграємо і подивимося, чи ти провинився, — підморгнув Ліанн. — Розумію твоє замішання, але дай мені шанс. Зрештою ми вже виросли з віку, коли хороший подарунок прирівнюється до дорогого.

— Це з яких пір?.. Зазвичай ти сердишся, якщо подарунки недостатньо дорогі…

— Це в минулому.

— Не віриться, але гаразд. Зізнаюся, я здивований, — він знизав плечима. — Добре. Дякую.

Деймар не любив подарунки, тому що не вмів видавати нудотно-бурхливі емоції. Ліанн звик до скупого «дякую», але інші люди, якщо не обурювалися прямо, то невдоволено підтискали губи. Ніби Деймар був змушений падати в ноги і радіти.

Деймар відклав коробку убік, щоб сісти за стіл. Довелося приїхати до ресторану раніше, щоб встигнути підготуватися. Чомусь Деймар сприймав спільну вечерю як звичайне побачення.

— Ти останнім часом дуже дивний… — сказав він.

— В якому сенсі? — не зрозумів Ліанн.

— Навіть не знаю, — той поклав серветку на коліна. — Мабуть, ти став менш дратівливим.

— Справді?

— Та й твоя нова позиція щодо подарунків… З чого б це?

— Мабуть, нове місце змушує дивитися на деякі речі під іншим кутом.

— Ого, то ти дорослішаєш! Не думав, що таке можливо!

— Та пішов ти!

Обидва коротко посміялися.

***

Еміл займався прасуванням речей у пральні. Спеціально вирішив погладити піджаки Ліаннна сам, щоб набити руку на майбутнє, а заразом забезпечити себе заняттям. Він міг би вдавати, що не помічає нічого дивного, проте виразно відчував, що в спині ось-ось утворюється дірка від пильного погляду.

Еміл розвернувся різко, щоб застати людину зненацька і йому це вдалося: омега здригнувся і швидко відвернувся. Однак омега стояв посеред пральні, де сховатися не було де, і на нього пускали здивовані погляди інші бети зі старших курсів. Іншими словами, Еміл здогадався, що таємничий омега зовсім не чекає на свій одяг.

«А чи не він спостерігав за мною на пошті?.. — Еміл знову відвернувся, повернувшись до прасування. — Здається, що тоді відчуття були такі самі… Чи можу я підійти та запитати, що йому потрібно? Втім не варто цього робити. Зрештою, не хочу приносити неприємності Ліаннну.

Еміл продовжив прасування, обережно складаючи одяг в окрему стопку. Він намагався обміркувати, як краще вчинити зі сніданком: замовити відразу або почекати, коли прокинеться Ліанн і приготувати самому. Проте, здавалося, спина починала горіти.

«Ні, цей пан зовсім точно дивиться на мене… – напружено промайнуло в голові Еміла. — Можливо, це якесь випробування? Чи я десь завинив? Що мені робити? Я не можу просто заговорити з омегою, що не мій господар!»

Думки почали плутатися. Еміл поспішно склав останній піджак, накрив стопку захисною плівкою, а потім розвернувся, аби скоріше піти. Однак одразу мало не підскочив від несподіванки. Омега встиг наблизитись так, що вони ледь не зіткнулися. Краще було б впасти, ніж торкнутися омеги без дозволу!

— Як незручно все виходить… — зашипів омега.

Він відвів погляд убік, наче дратуючи. Еміл притис до себе нещасну стопку, але так, щоб не пом’яти тканину.

— Перепрошую, — випалив він. — Я вас не помітив.

— Я не стежу за тобою.

— Звичайно.

— Просто… — омега озирнувся, адже цікаві бети помітно загострили вуха. — Знаєш, а ти кумедний.

Омега виглядав дуже приємно: волосся попелястого кольору в короткому хвилястому укладанні, з якого вибивались пасма на обличчя, та ще й мигдалеподібні теплі карі очі; випрасувана форма виглядала добре на худому тілі. Омега був майже одного зросту з Емілом, що дивно, адже зазвичай омеги вище.

— Хоча я однаково не розумію, чому ти взагалі викликав у нього інтерес, — замислився незнайомець.

— Вибачте? — Еміл розгубився, на мить забувши, що розмовляють із ним. — Про що ви?

— Не твоє діло, — відрізав той. — Нічого я тобі не скажу. Зрештою, ти всього лише бета.

І, розвернувшись на підборах, він з гордо піднятою головою вийшов із пральні. Розгублений Еміл постояв кілька секунд, але так і не зрозумів, хто це був і що йому потрібне.

Хотілося б забути про все, проте…

Еміл підійшов до трьох інших бет, які займалися прасування вдалині один від одного.

— Чи не підкажете, хто це був? — запитав Еміл.

Двоє перезирнулися, а один заговорив з вимученим зітханням:

— А ти тут нещодавно, так?

— Так, — Еміл кивнув. — Це… хтось важливий?

— Більше так, аніж ні. Пан Фаль Мелоне – наближений Семюела Марлоу. Як я можу судити, вони друзі. Пан Фаль Мелоне також один із учасників студентської ради з організації театральної діяльності.

— Он як… — Еміл задумався. — Але ж я всього лише першокурсник… Звідки він мене взагалі може знати?

— Не турбуйся, — з м’якою поблажливістю озвався інший бета. — Часом наші пани можуть жартувати з нас, щоб увігнати у ступор.

— І це ще найкращий із варіантів, — доповнив третій.

— Не приймай близько до серця. Зрештою, першокурсники легкі жертви для жартів… Просто поводься належне і роби все, що тобі кажуть.

Еміл вийшов до ліфта з ще більш розгубленим виглядом. Він дуже сподівався, що Фаль Мелоне просто хотів знущатися з нього, проте…

«Невже омега його рівня зійшов би до непримітного мене? Я впевнений, що саме з ним ми бачилися у поштовому відділенні! Невже на мене чекає розіграш? Чому мене взагалі турбує така нісенітниця? Адже головне просто виконувати свою роботу!»

Еміл увійшов у кабінку ліфта, проте думав лише про те, що відбувається щось неймовірно дивне.

***

— Фаль Мелоне?.. — з задумом перепитав Фей, сидячи на краю ліжка. — Здається, я чув про нього.

— Так, здається, я теж, — Аріс сперся плечем на стіну, склавши руки на грудях із задумливим виглядом. — Мій підопічний, здається, згадував його у розмові з друзями.

— Правда? — зацікавився Еміл. — Що він казав?

— Не пам’ятаю.

— Ну… — невпевнено сказав Фей. — Здається, це один із членів студради, а ще він вважається одним із друзів сина голови.

— Іншими словами — шишка, — категорично сказав Аріс. — Це точно не нашого поля ягідка. Сумніваюся, що він хотів би поговорити з тобою, Еміле.

— Ти занадто грубий… — Фей зітхнув, поклавши руки на коліна. — Чому я взагалі намагаюся тебе виховувати?

— Не кидай спроб, я надто люблю твою увагу.

Еміл почухав скроню.

— Нічого не розумію… — він обернувся на стільці. — Що я такого зробив, аби привернути увагу студради?

— Уявлення не маю, але…

— Якось я проїхався ліфтом в одному салоні з президентом студради, — випалив напружений Еміл. — Але він сам сказав їхати з ним! Невже я схибив?

— Не перебільшуй, — у заспокійливому тоні запевнив Фей. — Містер Хеммел не зрадів би, проте здебільшого в цьому немає нічого катастрофічного.

— Це точно, — кивнув Аріс. — Тим більше з твоєю успішністю! На парах ти найпрацьовитіший студент: усе встигаєш, та ще й сподобався потенційному господареві. Я не знаю, за що тебе можна не злюбити.

— Мабуть, я надто накрутився, — зітхнув Еміл. — І щось заговорився про себе. Ви навіть не встигли розповісти, як минув тиждень.

— Ну, мені нема про що розповідати, — Аріс розвів руками. — Нудно. Ненавиджу прибирання, чесне слово. Щодня прибирання, у мене вже спина болить.

— Так, бути прислугою вимотує, — погодився Фей. — Однак, якщо ми житимемо в сім’ї, то не виконуватимемо всю роботу самотужки.

— До того моменту нам чекати років чотири, а то й п’ять.

— Ну, з такими одноманітними днями… Думаю, час швидко пролетить, — Фей натхненно посміхнувся. — Але ви обоє справді виглядаєте дуже втомленими. Дивитись боляче. Чи не хочете завтра приготувати кекси разом?

Аріс відразу ж пожвавішав, ніби в ньому прокинулося інше джерело енергії:

— Немає нічого кращого, ніж Фей та кекси!

— З радістю, — погодився Еміл. — Я навіть і не думав про це, але дуже хочеться чогось солоденького!

— У такому разі не спіть до обіду! — енергійно заявив Фей. — Інакше я не залишу вам навіть шматочка!

Звісно, він говорив неправду. Еміл хотів сказати, що Фей спеціально б наготував кексів хоч на весь університет, якби така можливість, але передумав.

— Але де нам пекти кекси? — спитав Аріс. — Невже кухарі дозволять нам господарювати на кухні?

— Там працюють добрі люди, — кивнув Фей. — Вони не будуть проти, якщо я візьму відповідальність за порядок.

— Господи, який ти милесенький.

— Не треба, я ніяковію.

Еміл легко посміхнувся.

Він згадував дні безтурботного дитинства. Фей почав серйозно захоплюватися готуванням та випіканням у віці тринадцяти років. Аріс та Еміл просто підтримували його інтерес, хоча самі брали участь у процесі приготування страв вкрай рідко. Так, приходили разом у спільну кухню, коли отримували дозвіл, а потім брали частування за складену компанію.

Фей дуже спритно місив тісто і малював глазур’ю. Незабаром його вміння помітили кухарі притулку і почали запрошувати його як помічника. Оскільки продукти часто були обмежені, то займатися самодіяльністю дозволялося дуже рідко. Але саме тому ті моменти на кухні запам’яталися так яскраво та солодко.

— Було б чудово якось стати шеф-кухарем у ресторані, куди приходять сімейні пари, — з легким мріянням сказав Фей одного з тих минулих днів. — Я тихо працював би на кухні, приносячи користь і займаючись улюбленою справою.

— Ну, це не неможливо, — Аріс нахабно провів пальцем по мисці з залишками шоколадних крихт, щоб облизати нечисленні останки. — Будеш добре рекомендувати себе й далі, як тебе відправлять на якусь кухню.

— Не можна! — Фей посунув миску до себе. — Не поводься так! На кухні не можна облизувати пальці!

Аріс посміявся, розчулюючись здебільшого спробам виглядати серйозним.

— Я це зробив тільки заради тебе.

— Ти хоч руки помив? Бракувало ще захворіти!

— Захворіти через шоколад? Ах, якби.

— Припини зі мною сперечатися! Еміле, скажи йому!

— Не скаржся Емілу!

— Буду!

Сам Еміл самовдоволено хмикнув. Вже в ті часи йому подобалося почуватися таким собі авторитетом. Зрештою, його часто призначали головним у групі. Емілу здавалося, що з такими успіхами він дуже швидко знайде собі господарів і приживеться у величезному затишному особняку.

Хотілося б жити десь у центрі біля транспортної розв’язки. Еміл часом уявляв собі, як у вихідні збиратиметься разом з Арісом і Фейєм у якомусь кафе, обговорюватиме роботу і просто насолоджуватиметься вільними хвилинами. У тому вигаданому майбутньому все було дуже сонячно і тепло — що дуже наївно, проте мрії на те й мрії.

— Якщо ви почнете сперечатися, нас виженуть звідси раніше, ніж кекси будуть готові, — розважливо сказав Еміл, перейнявши миску, щоб поставити її в мийку і включити воду. — Краще займемося прибиранням, поки наші смаколики в духовці.

— А чи не надто багато ми їх зробили? — спитав Аріс, передаючи брудний посуд. — Зайняли аж три духовки! Я, звичайно, люблю кекси, але я лусну.

— Я приготував на всю групу, — сказав Фей. — Інакше б нас не відпустили просто так витрачати борошно та шоколад.

— Як шкода… Я хотів бути особливим.

— Шкода? — Фей щиро глянув на нього. — Ну… Давай ти доїш залишки шоколаду в упаковці, а я скажу, що ми витратили все.

— Боже, — Аріс поклав руки йому на плечі з палаючими очима, — ти найчарівніша істота в цьому марному світі!

— Не дивися на мене так! — зніяковів той. — Інакше передумаю!

Еміл розчулено хмикнув. Хотілося б, щоби ці хвилини ніколи не закінчувалися.