Емоційні узи

Іноді ми мовчимо не тому, що нам нема чого сказати. А тому, що хочемо сказати набагато більше, ніж хтось зможе зрозуміти.

Темрява. Це було перше, що вона відчула, коли увійшла до цього довгого приміщення на кшталт якогось вестибюлю. Навколо не було жодного джерела світла й здавалося, що навіть біла сукня потьмяніла в такій похмурій обстановці.

Тремтіння. Вона ніяк не могла вгамувати тремтіння, що пронизувало все тіло, починаючи від кінчиків пальців і закінчуючи ступнями. Ніяково переступаючи з ноги на ногу, Хазан намагалася більше не дивитися незнайомцю в очі.

Злість. Вона оселилася в кожному органі, в кожній клітині її тіла. Ще ніколи Хазан не відчувала стільки ненависті та зневаги до когось. Душу гнітила образа, а почуття власної гордості було розтоптано. Її принизили без будь-якої вагомої причини на це.

Печаль. Вона заповнила всю свідомість дівчини, осідаючи в горлі важким клубком. Хазан старанно намагалася згадати, коли востаннє їй було так сумно, але на думку спадала тільки втрата батька. Дівчина щиро не розуміла, що зумовило такий стан, адже нічого глобального не сталося.

Час. Він невпинно летів зі швидкістю світла і все, що залишалося – це спостерігати за тим, як життєві епізоди по черзі змінюють один одного. Хазан часом здавалося, що варто лише моргнути, як мине цілий рік.

Кисень. Вона відчувала катастрофічну нестачу кисню у своєму тілі. Здавалося, що легені заповнені свинцем, який важким вантажем осів у кожній клітині життєво важливого органу. В надії захопити хоч трохи повітря вона спробувала відкрити рота, але, як виявилося, той був заклеєний скотчем.

Музика. Вона лунала всюди, знущаючись з барабанних перетинок дівчини. Хазан спробувала сховатися від неї, накрившись ковдрою, але все було марно, вона просочувалася навіть туди.

Розгубленість. Саме її відчувала Хазан, перебуваючи під пильним поглядом старого з добрими очима. Хвилиною раніше він сказав про те, ніби вона представлятиме якусь лінію одягу. Але що це означає? Який ще одяг? Що за маячня?

Клацання. Вони звучали з усіх боків, супроводжуючись яскравими спалахами. Чорні об’єктиви були спрямовані на дівчину, одягнену в спортивний костюм фіолетового відтінку, в її руці лежав баскетбольний м’яч.

Втрати. Мов грозові хмари, вони висять у нас над головою, порушують всі плани і назавжди змінюють життя. Якось Хазан вже довелося пережити страшну звістку – смерть батька. Той день досі стоїть в неї перед очима.

Незручність. Тепер Хазан відчувала її щоразу під час зустрічей з Ягизом. У той момент, коли вони стояли під міріадою зірок, вона навіть не замислилася про те, що робить.

Байдужість. Найстрашніше почуття, яке людина може до когось відчувати. Кохання чи ненависть – вони обоє мають хоч якесь забарвлення, байдужість же безбарвна.

Жар. Він народжувався в області живота і палаючим вогнем розносився по всьому тілу, завдаючи масу незручностей. Хазан буквально відчувала, як від її обличчя пашить теплом. Від господаря квартири, що стояв навпроти, навпаки, віяло звичним холодком.

Занепокоєння. Воно огорнуло всі думки й віддавалося глухим стукотом у серці. Руки тремтіли, ноги підкошувалися, але Хазан продовжувала питати сусідів, чи не бачили вони її сестри з Ясіном.

Холод. Він впивався у шкіру, наче сотні крихітних голок. Хазан натягла на себе другий светр і залізла під ковдру, на вулиці була друга година дня, а вона все ще лежала в ліжку. Вчорашні пригоди не пройшли безслідно – у Чамкиран піднялася температура і заклало носа.

Будні. Вони завжди наступали так швидко, що Хазан навіть не встигала насолодитися відпочинком. Єдине, що їй залишалося – проклинати всіх роботодавців у світі і плестись у ванну кімнату.

Блискавично. Довгий час Хазан не могла підібрати правильного епітету для опису проведеного тижня. І ось, в останній вечір перед презентацією, слово таки знайшлося.

Хвилювання. Воно відчувалося у кожному зітханні, в кожному русі, в кожному сказаному тремтячим голосом слові. Хазан здавалося, ніби все вже пройшло і вона більш-менш заспокоїлася, але це було просто тимчасове затишшя перед другою хвилею паніки.