Прірва

Фактично вона втікала від життя, яке руйнувало її вісімнадцять років. Якщо розглянути більш ситуативно - вона втікала від своєї аб’юзивної матері-нарцисса, яка руйнувала її скільки вона себе пам’ятає.

— ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ, ІЛОСЕ, ЙДИ СЮДИ НЕГАЙНО! — протрубіла на вигляд тендітна літня

На всьому прибережному ринку це була найяскравіша голова. Мабуть, взагалі одна така на все це містечко: руда та кучерява. Він сидів на облупленій табуреточці, оточений своїми роботами.

Вони прибігли майже одночасно, але в абсолютно різні домівки. Августа вдома чекали люблячі батьки, а Ісу — прийомна сім’я. Чесно кажучи, називати це сім’єю ні в кого не повертався язик, особливо у Іси. Він називав їх просто, чітко, лаконічно — йобані алкаші.

  Вона сиділа на двоспальному готельному ліжку і думала про майбутню зустріч зі своєю давньою подругою. Подруга була єдиним живим спогадом про домівку у чужій країні.

  Першого дня вона перевіряла свій телефон кожні три години і навіть хотіла сама подзвонити або написати.

Вони не повернулись ні ввечері, ні пізно ввечері, ні вночі. Вони не повернулись. І не повернуться більше ніколи. Метою їхньої поїздки були якісь ділові справи, але найважливішим пунктом був магазин для художників.

  Квартира вибиралася тяжко — йому нічого не подобалось. Фінансове питання не стояло від слова зовсім, а от душевне збудувало мур.

  Сонце котилося до іншої сторони землі, а вони вже котилися до її готелю.

— Довго ти ще збираєшся жити у готелі?

  Раптова репліка подруги злякала стрілку Аполлінарії, і та пішла легкою хвилькою.

“Гадство, знову переправляти”

Для нього це була не просто двоповерхова будівля, в якій він прожив вісімнадцять років свого життя. Ні. Це була його домівка. Його місце, де завжди чекали, завжди любили. Місце, де завжди було спокійно. Стіни цього дому рідко були свідками сварок, бо сварки? В його сім’ї? Аж ніяк.

Одне його око, синє, з зеленими вкрапленнями, нагадувало про матір, інше — майже чорне — про батька. Тому він намагався не дивитися в поверхні, які могли відбити його лице. Але зараз він зайшов у ванну кімнату, аби забрати дещо. Ох, якби про це «дещо» дізналися його батьки..

Ступор. Темний, холодний та в’язкий. Хочеш ти цього чи ні — він поглинає тебе, краде можливість мислити, говорити, рухатись. Наче в твоїй голові перегоріла лампочка, яку ти не можеш замінити. Але може замінити хтось інший.

З настанням ночі квартирка Ілоса перетворювалася на найосвітленіше місце у всьому районі.

— Вітаю тебе і відразу попрошу представитися, скажи декілька слів про себе, будь ласка.

— Вітаю, Аполлінарія.
— Вітаю, пані інтерв’юєрко.
— Я обізнана про те, що ти палиш, тому підготувала для тебе попільничку і цигарки, бери, будь ласка.
— Хм, дуже ласкаво з твого боку підтримувати мою ядовиту звичку. Дякую.

Його свідомість сплуталася, як нитки неслухняного клубка. Очі блукали, тяжке прискорене дихання, що змінювалось його затримкою, ще більше дурманило і змушувало дійсність пульсувати.

Наскільки відома історія Сабіни Шпільрейн? Причетні до психології, прихильники Фрейда та його наступників, люди, що читали Фіцджеральда, або просто ті, хто цікавиться шизофренією — можливо обізнані.

Як, по вашому, відчуваються обійми майже незнайомих людей? Незграбно? Дивно? Бридко? Можливо. В більшості випадків — так і є. Хтось з вас впевнений, що не варто цього робити, а хтось більш товариський і вже розкриває свої руки-хапачки.

— Ти прийдеш на мій виступ?
— Ага.