Розділ 1. «Додому»

Фактично вона втікала від життя, яке руйнувало її вісімнадцять років. Якщо розглянути більш ситуативно - вона втікала від своєї аб’юзивної матері-нарцисса, яка руйнувала її скільки вона себе пам’ятає. Звісно, до цього всього психотравмуючого пакету і батько має відношення, але на данний момент, не пряме.

  Відкотимося десь на тридцять, а може й більше, років у часі. Двоє однокласників, молодих та безтямно закоханих, уже хто знає скільки років, Кароліна Шмідт та Девід Вімарон, в силу свого юнацького максималізму і, мабуть, рожевих окулярів (бо вірили у вічну любов) заприсяглися після настання повноліття одружитися та прожити разом щасливе сімейне життя: з повною хатою дітлахів та маленькою вагонеткою онуків. І, здавалося б, що все в найкращому бельгійському шоколаді: батьки підтримали, на весілля відломили їм добрячі шматки сімейних бізнесів, всі друзі сприймали їх як приклад вічної любові, вагітність проходила просто чудово, навіть токсикозу не дісталось, але чортівка-доля дала їм смачного ляпаса, а може, скоїла звірське побиття: вбивчий сумісний побут, постійні сварки, запізніле (бо Аполлінарії було вже два роки) розуміння неготовності до дітей, а конкретно Кароліну пані Фортуна вирішила розчавити своїм задом в той самий момент, коли Девід вирішив скакнути в гречку, сходити за хлібом, наставити своїй жінці незламні роги або простими словами скоїти одне мерзенне дійство — зраду. Після такого феєричного набору подій було прийнято рішення розлучитися, звісно що не на приємній ноті. Аполлінарію залишити з матір’ю, яка уже впевнилась у тому, що у неї немає шансу на щасливе життя, бо всі її кращі роки пішли на Додіквіда (так вона його стала називати) та підуть на Ліну (так вона її почала називати, бо “Аполлінарія” нагадувала про Додіквіда навіть сильніше, ніж її зовнішній вигляд, а вона була його натуральною копією). Важко уявити, але цілком можливо, що на контрасті з суровою матір’ю, тато здавався Аполлінарії зовсім непаганим - приїзждає до неї раз у місяць, дарує подарунки, водить у парки, кіно, розважається, не кричить, не б’є…

«і чому мама так ненавидить його?»

  Вони прожили так вісім років, не те щоб у любові, якої тотально не вистачало Ліні, а скоріше навпаки, у гнітучій атмосфері, яка деколи змінювалась позитивними проясненнями від матері. Одне з проясненнь Ліна запам’ятала найбільше, але не зрозуміла його причини: мати відкоркувала пляшку дорогого вина, запросила своїх подруг і її саму почастувала смачною вечерею, навіть посміхалась увесь вечір. Наступного ранку Кароліна приїхала до школи аби забрати доньку додому і поставити її перед фактом, який вже не можна було змінити. Коли Ліна сіла на сидіння і вже майже застібнула пасок безпеки, її мати різко сказала:

— Сьогодні ввчері склади всі потрібні речі в одну купу, потім я прийду і упакую їх в твою особисту валізу, а завтра вранці ми поїдемо в іншу країну. А, і не раджу напихати надто багато всього, бо більшу частину дороги ти будеш нести свою валізу сама. Все зрозуміло?

— Що? Як? Нащо? — на очах Ліни моментально виступили сльози і, якби вона цього не хотіла, продовжила тремтячим голосом, майже криком: - Я не хочу нікуди їхати! У яку “іншу країну”? Вона далеко? Ми їдемо назавжди? А як же всі мої друзі?

  Кароліна проігнорувала більшу частину питань і вирішила відповісти тільки на останнє.

— Твої друзі — це останнє, про що я зараз буду думати, Ліно. Ти не відповіла на моє запитання: тобі все зрозуміло?

— Залиш мене і їдь сама у свою іншу країну. — виплюнула Ліна дивлячись у вікно.

  Почувши це, Кароліна зчепила пальці на шкіряному кермі, залишивши глибокі борозди і процідила крізь зуби, дивлячись у дзеркало заднього виду, упевнившись, що Ліна дивиться їй у очі:

— Я б з превеликим задоволенням залишила б тебе твоєму любому татунчику, який тебе, до речі, покинув, просто нагадую. Але боюся, що він зараз десь на півострові Камасутра розважається з якоюсь дівчиною, і ти йому точно там не здалася.— випалила мати на одному диханні.

  Вона бачила очі Ліни, які розширилися до своєї максимальної межі і обірвали зоровий контакт, наповнившись сльозами. Не полишаючи своєї насідаючої позиції і розриваючи напружливу тишу, вона запитала ще раз, вже знаючи, що цього разу почує відповідь:

— Все зрозуміло, Ліно?

— Зрозуміло. — не відводячи погляду від свого рідного міста відповіла дівчина, намагаючись запам’ятати його, побачити хоча б одне знайоме обличчя. А ще, якось відволіктись від думки, що мати провела свій останній вечір з подругами.

  У новому місті було некомфортно, все було чужим, гострим, неприємним, але вибору не було, бо її ніхто не питав.

  Коли Аполлінарії виповнилося вісімнадцять, вона мала законне право перетнути кордон самотужки. Вона мала право і скористалася ним. Планування почалося ще задовго до самого моменту втечі. Спочатку це були імпульсивні думки під час сварок з матір’ю, потім - це вже були таємні підробітки та збирання грошей на білет і перший час життя, а тепер - це вже майже реалізований план, який знаходиться на стадії “Я вже збираю речі і ніхто мене не зупинить”. Спочатку вона не збиралася говорити матері, а хотіла тихенько зібрати речі і підти коли вона буде на роботі, але вирішила помститися за те, що вісім років тому її поцупили проти волі.

  Її автобус відправлявся через годину, а мати мала прийти через десять хвилин. Було трохи тревожно, трохи сумно, бо, як-не-як за весь цей час вона таки потоваришувала з однокласниками і звикла до цього міста, але речі вже зібрані і, як то кажуть, вже пізно пити боржомі.

Рівно о 18:50 двері відчинилися і Кароліна побачила те, чого зовсім не очікувала:

— Що це? — з явним подивом і нотками страху запитала вона.

— Я їду додому. — холодно, майже беземоційно відповіла Ліна. Але адреналін так вдарив в голову, що вона навіть на секунду забула, що таке дихати, і не зрозуміла, чому хтось вирішив постукати по її мозку, як по барабану.

— Ні. — різко відповіла мати.

— Я не питаю твого дозволу і мені не цікава твоя думка. Я їду додому.

  Після цих слів сталося те, чого не очікувала вже Ліна. Її мати заплакала. Заплакала через неї. І крізь сльози, зривним голосом почала благати:

— Ні! Не їдь, молю, залишися зі мною, прошу! Що мені робити тут без тебе, Ліно?

— В цілому, те, що і робила. Ходити на роботу, не помічати мене, а коли помічати, то тільки для того, щоб накричати або принизити у чомусь. Мені набридло. Ти мені набридла. Усе це мені набридло.

  Ліна вскочила, підхватила свою маленьку валізку з найнеобхіднішим, пакунок з іжею і, не дивлячись на Кароліну, вийшла з дому.