Розділ 6. «Танці»

  Першого дня вона перевіряла свій телефон кожні три години і навіть хотіла сама подзвонити або написати. Від цього її гордість волала: “ЩО ТИ ТАКЕ РОБИШ?!”, другого дня вона просто зрідка подивлялась на екран, а третього — думати забула. Та ось на четвертий день Ілос вирішив таки об’явитись і написав:

  “Вітаю, Рі. Як і домовлялись, лови смс-запрошення:

Сеньйорита Аполлінар„я, запрошую Вас провести весь 23 день травня зі мною.

Місце: люб’язно (або самонадіянно) попрошу Вас повідомити місце Вашого теперішнього проживання, аби звідти повести Вас містом, потім зайти до якогось ресторану, потім знову до Вас, щоб Ви могли підготуватися, ну а потім вже на танці.

Час: попрошу бути готовою вже о 10:00.

Дресс-код: Від Вас потрібна тільки сукня для танго, яку Ви надягнете безпосередньо перед танцем, а саме о 18:00.

В разі згоди чекаю адресу”

  Очі Аполлінарії почали розширюватися з самого початку запрошення, а під кінець вже вилітали з орбіт. Вона поклала телефон біля себе, вдихнула повні груди повітря і істерично захихотіла:

— Сказати йому… де…. Я…… ЖИВУ?! АХАХАХАХАХ, ТА НУ ЦЕ ЩЕ НІЧОГО, Я Ж В ГОТЕЛІ ЖИВУ, І СКОРО З’ЇДУ, АЛЕ БУТИ ГОТОВОЮ В ТАКЕ РАННЯ ТА ЩЕ Й ДО ТАНГО?! АААХХАХААХАХААХ ТААААНГО, ТА ЦЕ СКОРІШЕ БУДЕ КОРРИДА, І Я В РОЛІ БИКА, ГОСПОДИ БОЖЕ! — видихнувши ці слова, вона повільно вдихнула, видихнула, трохи заспокоїлась і вирішила, що діватись вже нема куди. Взяла телефон і скоренько натицяла адресу.

— Наробила сама ж собі веселощів. — тяжко промовила і взяла ноутбук. — Сукня для танго кажеш. Ну буде тобі.

  Гугл показував їй або нудні сукні, або занадто бальні.

— Мабуть, доведеться пошарити сайти з сукнями. Хочу з розпіркою на нозі.

  Вона просиділа за ноутбуком години дві. Їй нічого не подобалося. Щось виглядало дешево, щось коштувало дорого, в якомусь розпірка була аж занадто.

  Дівчина погортала сайти ще з півгодини і встигла вже втратити надію, коли пані Фортуна вирішила змилуватись:

— НАРЕШТІ! — вигукнула Аполлінарія.

  Вона швидко замовила сукню, щоб та встигла прийти

  “дякую, Ілосе, що назначив не на завтра, а дав три дні”

  і пішла підбирати аксесуари та зачіску.

  Через два дні її замовлення приїхало. Аполлінарія вирішила приміряти і оцінити лук, який вона зіставила. Вона дістала з пакету чорну матову коробку, в якій лежала її досконала сукенка.

— Подивимось, як ти на мене всядешся, крихітко. — мовила вона і почала перевдягатися.

  Чорний колір очевидно личив їй, а фасон підкреслював її фігуру. Міді довжина вдало виглядала і мала б бути зручною для танго, пікантності додавав культурний розріз на правій нозі. Та родзинкою була спина — відкрита, зі шнуровкою. Підібрані довгі сяючі сережки неймовірно вписувалися і добре грали з зачіскою — зібрані передні прядки на хвилястому волоссі.

— На випускний навіть так не виряджалася.

  Вона прибрала всі складові свого аутфіту, але перед тим сфотографувалася і відправила фотографію Ліссі.

— Вау, нічогенькі в тебе танці будуть, Апа 0_0.

— Ахаха, та не те слово. Сподіваюсь, вийдемо з них живими.

  Вона відклала телефон і вирішила, що сьогодні піде спати набагато раніше, бо о 7:00 вона прокидалася рази три в житті.

  Прокидатись було важкувато, але мікс адреналіну та тривожності підкинув її аж за півгодини до будильнику. Трохи пововтузившись, вона таки встала, проробила всі свої звичні маніпуляції з волоссям і макіяжем і почала збирати потрібні речі: косметичка, сукня та приблуди для зачіски. Для прогулянки містом вибрала легкий комбінезон. Годинник показував 9:30.

  “оце так, раніше навіть вийшло, ну посиджу, почекаю.”

  Ілос стояв біля готелю ще з 9:00. Трошки нервувався, і через це тупцювався на місці, без упину куйовдив свій чубчик і гриз губи. Ну, класика.

“надіюсь, що вона не чекає квітів прямо зараз”

  Рівно о 10:00 вона вийшла з дверей. Вони одночасно оцінили красу один одного. Він стояв у білій сорочці і чорних брюках. На диво, це виглядало стильно, а не як вбрання на перше вересня. Вона так задивилася, що на автоматі простягнула йому руку, аби він її цьомнув. Ілос ніби того і чекав, швиденько підхопив її долоню і цмокнув.

— Вітаю! — піднявши очі, промовив він.

— Привіт, гарно виглядаєш. — з усмішкою мовила вона.

  Ілос вже трохи звик до її цих активних штучок, але все ж таки трішки спантеличився.

— Д-дякую. А у тебе гарний сарафан. Дуже личить.

  Вони пообмінювались люб’язностями, поусміхались і рушили в дорогу.

— Ну, так як ти не звідси, то я.. — почав було свою промову Ілос, але Рі його перебила.

— Я звідси. Ну, народилася тут, жила тут до десяти років, а потім переїхала. Не за своїм бажанням. Вибач, що перебила, продовжуй.

— .. проведу тебе своїми улюбленими місцями, я хотів сказати, але ти мене ошелешила трошки.

  Вона усміхнулась:

— Я навряд-чи пам’ятаю щось з дитинства, тому твій план достатньо виграшний.

— Ну, тоді добре. Перше місце ти вже знаєш — моя робота. Друге теж пов’язане з їжею. Я сподіваюсь, ти не проти сніданку?

— Зовсім ні.

  Вони йшли вуличками, повними квітучих дерев, квітів та людей, що усміхались. У своєму дитинстві Рі ходила більш занедбаними вуличками і зустрічала більш сірих людей. Теперішні місця її захоплювали, і вона роздивлялась кожен момент. А Ілос захоплювався нею.

  “мені вже, мабуть, за стільки років приїлося це все, а вона у захваті”

  Вона різко обернулася на нього і побачила, що він вже дивиться на неї. Сполошилися обидва, але то нічого. Вона запитала:

— А ти давно вже тут живеш?

— Я теж тут народився, живу дотепер. Один. Батьків немає. Тільки пані Марі, —  під кінець він посумнів, але намагався це приховати.

— Мені краще запитати про батьків пізніше, чи взагалі не питати?

  Такого він не очікував. Посмішка сповзла і на секунду з’явився істинний захований Ілос. Він опустив очі і сказав:

— Та нічого питати, мама померла від раку, коли мені було шістнадцять, а тато через рік — щось там з серцем. У сімнадцять років я прийшов у кафе Марі за вакансією офіціанта, і намагався обманути, що мені є вісімнадцять, аби заробити собі на життя, але вона все одразу зрозуміла. Мабуть, видавали очі. Вона втратила свого сина, і, я підозрюю, що я став своєрідною заміною, бо моя зарплатня офіціанта набагато перевищує середню зарплатню у місті. Якщо коротко, то отак.

  Він продовжував дивитися собі під ноги, а Аполлінарія дивилася на нього. Їй було шкода. Вона не переживала такого, але відчувала, що йому важко. Вона легко торкнулася його плеча.

— Можна тебе обійняти, чи не варто?

  Він підняв очі і трошки прояснів:

— Я б дуже хотів обіймів, але дуже не хочу розревітися на першому ж побаченні, — вже майже в своїй манері промуркотів він.

— Оооуу, так це побачення? А чого мене не попередили? — злегка посміюючись, сказала Рі, і прослідкувала за його реакцією. Теж хихотнув. — Ну, а у мене типові хуйові батьки. Батько зрадив матері, а вона в свою чергу відігравалась на мені. Нічого цікавого.

— І ти втікла від неї?

— Агам-с.

— Поважаю. — він протягнув їй руку. Потиснули. Посміялись.

  За час розмови вони вже підійшли до ресторану. На вигляд було дорого. По факту — теж було дорого.

  “це він так викаблучуватись переді мною вздумав?”

  Ілос справді хотів справити враження, але не передбачив трохи чортячого характеру своєї супутниці. Зрозумів він це, коли вони замовляли їжу. Він замовляв першим — це було помилкою.

— Мені будь ласка лосось гриль з томатами, оливками та базиліком, маленький чизкейк і будь ласка пляшку Chateau Mukhrani Kindzmarauli. Дякую. — він віддав меню.

  “от шато муто кіндо то явно була остання крапля”

  Офіціант звернувся до дівчини, а вона відповіла:

— Так, а підскажіть, пожалуйста, я чогось не бачу тут у вас пюрешки. У вас є пюрешка? З томатною підливою така? Шо ви на мене так дивитеся? Нема? І отбивнушки до пюрешки не буде?

  Ця жінка любить всіх шокувати. Офіціант трохи підзадуб, але сказав з голівудською посмішкою:

— Для наших клієнтів — все що завгодно. Ще чогось бажаєте?

— Два по п’ятдесят. — з такою ж посмішкою вона протягнула меню.

  Очманіли всі. Офіціант. Відвідувачі. Ілос.

— Д-д-добре. Очікуйте. — сказав офіціант і трохи швидше, ніж треба, пішов.

Аполлінарія дивилася на Ілоса. Ілос дивився на Аполлінарію. Іскра. Буря. Регіт.

— ДВА ПО П’ЯТДЕСЯТ?! СЕРЙОЗНО, РІ?! ТИ ЇХ ВИП’ЄШ?!

— НУ ЯКЩО ТИ І ДАЛІ БУДЕШ ТАК НАХАБНО-ЕЛІТНО СЕБЕ ВЕСТИ, ТО НЕ ЛИШИШ МЕНІ ВИБОРУ.

— МАТІР БОЖА, ТА ДОБРЕ, ДОБРЕ, Я ПРОСТО ХОТІВ НАС ПОБАЛУВАТИ.

  Посміялися. Поїли. Поки їли та сміялися — говорили. Про все.

— У тебе фарбоване волосся? — запитався Ілос.

— Ні, своє, рідне. — мовила Рі, дивлячись йому в очі прямо і по-хитрому, — Подобається?

— Дуже. — так само прямо в очі відповів він.

  У Ілоса були ще плани куди зводити Рі, але вони настільки засиділися, що ледь не прогавили час. Вони повернулись до готелю, вона забрала свої речі, а він викликав таксі до танців.

— А ти що, вмієш танцювати? — запиталася вона вже в таксі.

— Та трошки, ходив декілька років.

  “оце халепа”

  Вони під’їхали до місця, коли вже вечоріло. Майданчик для танцю був великим, під відкритим небом, з білим паркетом. Поруч була будівля, в якій можна переодягнутися та підготуватися. Вони розділилися: Ілос до хлопців, Рі до дівчат. Ілос перевдягнувся швидко, Аполлінарія робила це трохи довше, все було так як вона і приміряла вдома, але вона добавила один штрих з косметички — червону помаду.

  Ілос чекав її біля дверей з якоюсь коробкою в руках.

— Неймовірно виглядаєш.

  Рі всміхнулася і крутнулася, аби показати спину.

— Дякую, а що це? — вона вказала поглядом на коробку.

— Це те, без чого не можна танцювати. Спеціальне взуття. Присядеш?

  Він підвів її до лави і хотів було допомогти перевзутися, але вона тактично відмовилася.

— Взуватися мене мама навчила, дякую.

  Окрім них було ще 3-4 пари, це було щось типу уроку танго.

  На вулиці вже був захід сонця, було чутно бандонеон, який породжував упізнавану всіма мелодію танго, а ніс ловив безліч ароматів: квіти, паркет, парфуми Ілоса, якими він не користується на роботі, бо кава вбирає усі аромати. А зараз вона відчувала їх — шлейфові кисло-солодкі, але не такі, що душать. Їй подобалось.

  Вони трохи постояли, почекали вчителя. За цей час Ілос дав звикнути до своїх долонь і намагався трохи заспокоїти її:

— Головне — не дивися собі під ноги. І доведеться довіритися мені, бо в цьому танці я ведучий.

  Вчитель зайшов разом зі своєю партнеркою, розпочався урок. Він мовив:

— Ну що, друзі мої, вітаю вас на базовому уроці танго. Прекрасний танець, мій улюблений. Мене звати Гервасіо, а мою партнерку Алана. Але то вам сьогодні мало знадобиться. — Гервасіо обвів поглядом усіх присутніх і раптом зупинився на Ілосі, та аж в долоні сплеснув. — Ілосе! Мої золоті ноги, ти що, повертаєшься у танці? З такою партнеркою тільки туди! — сказав він, підморгнувши Рі.

  Ілос сором’язливо посміхнувся:

— Та ні, це я так — молодість згадати

  Вчитель по доброму пхикнув і почав урок.

— Отже, ви всі вже прийшли сформованими парами, тож наступна дія необов’язкова, але я раджу таки її провернути. Ставайте один навпроти одного і обійміться. Впритул-впритул прямо. Таак, тепер дівчата кладуть своїм партнерам ліву ручку в районі лопаток, а хлопчики — праву у той же район. Іншими руками хапаємося за долоні партнера та піднімаємо їх десь на рівень підборіддя. Таааак, а тепер робимо десь крок назад один від одного, щоб було трохи простору.

  Хто б міг подумати, що від такого безневинного жесту, як обійми та дотики, по шкірі обох пробіжиться стадо мурах. Тепер і Ілос відчував її парфум. Якийсь цікавий, мабуть Дольче Габанна, або щось з Діору.

— Поки що не складно, — нервово посміхаючись, сказала Рі.

— Це тільки поки що, — трохи єхидно відповів Ілос.

  Вчитель продовжував:

— Розпочнемо з самого простого. Квадрат. Дивіться..

  Ілос звернув увагу Рі на себе і сказав:

— Він нудно це пояснює, краще я.

  Аполлінарії вдався цей елемент, їй в цілому вдавалися елементи, в яких не треба було піддаватися, і вона вже було подумала, що не така вона вже й колода, але щастя тривало недовго. Вчитель сказав:

— А зараз головне — відчувати свого партнера. Довіряти. Дозволити вести вас. Без цього не вийде.

  Тут її і закоротило, ніякі елементи не йшли, навіть коли вони домовлялися з якої ноги починати. Віддавати над собою контроль комусь. Довіряти. Не можу. Десь у голові почала відгукуватися її мати, але Ілос відчув те, як вона заїжачилася і зупинив її.

— Рі. Рі, подивися мені у очі.

  Вона підвела погляд і зустріла якісь болюче м’які, розуміючі та благальні очі.

— Довірся мені. Довірся мені зараз, у танці, — він завів за вухо прядку волосся, яка вибилася з зачіски. — Я не скривджу тебе. Але якщо ти не віриш і не хочеш продовжувати, то добре, підемо до річки, або додому тебе проведу, або ..

— Добре. Давай, веди, - вона перебила його, бо їй хотілося повірити. Довіритися.

  “може й не тільки в танці”

  І, знаєте, понеслося. Настільки, наскільки могло понестись для першого уроку. Він тримав її м’яко, але вів твердо, не занадто, недостатньо для того, щоб злякатися, вмазати йому і втікти. Аполлінарія подумала, що це якийсь ногастий танець, бо постійно потрібно було кудись їх переставляти, щось з ними робити, складно, коротше.

  Вона в моменті навіть втягнулася і затанцювалася, пропустивши те, що крім них вже ніхто не танцює.

— Ой, — оговталась вона.

— От бачиш, а ти боялася, — він посміхнувся і обійняв її.

  Він злякався, що порушив її особистий простір, але вона була не проти, навіть ще сильніше його придавила. Вона відсторонилась від нього, поклавши руки на груди, і запитала:

— Проведеш додому?

— Звісно проведу, що за питання?

— Не знаю, може ноги тобі віддавила, — хихотнула вона.

— Ну так-то воно так, але не покину ж я тебе, — з іронією промовив він.

  Вона глянула на нього, посміхнулась, штовхнула в плече, і пішла перевдягатись.