Розділ 14. «Ми щось придумаємо»

З настанням ночі квартирка Ілоса перетворювалася на найосвітленіше місце у всьому районі.
Вдень Рі помітила декілька розвішаних та розкладених гірлянд у різних місцях. На кухні — у формі зірочок, вона починалась з верхівки сталевого холодильника, розкидалась над прірвою між ним та верхніми шафками, а далі поодиноко звисала то там то тут, частіше над місцинами, що майже ніколи не відкривались. Остання зірочка лежала на краю білої стільниці, закінчуючи собою ряд попередниць.
Вдень молочні лляні фіранки були охайно розсунуті, що дозволяло денним промінцям витанцьовувати на паркеті, стільницях та склянках, а зараз — вони щільно закриті, тож надають час для танців хоч і електронним, та все ж таки зірочкам.
Кухня не була відділеною ні стіною, ні барною стійкою, а закінчувалась там, де починався величезний волохатий килим, який досі залишався бездоганно білим. Ну, на перший погляд. Це було чимось неймовірним, бо на цьому сніжному велетні розташовувався стіл, простенький, зі світлого дерева стіл, за яким зазвичай їли, пили каву, або займалися ще чимось, що може перетворити полярного ведмедя на коричневого далматинця. Ніжки стола були оповиті лозами-гірляндами, Ілос не любив штучних квітів та листочків, але в цьому випадку зробив виключення — дуже вже йому подобалось як це виглядає. Аби розкласти тоненькі темно-зелені гілочки з круглими світлячками ідеально та однаково на кожній ніжці, йому знадобилось багато часу, купа двостороннього скотчу та достобіса терпіння, бо було то «занадто кучно», то «занадто великі проміжки між листям», але зрештою — вийшло, як він і хотів: ідеальний інтервал, коробочки з батарейками заховані, вдень та вночі виглядало однаково гарно. Ще одна гірлянда — тоненька волосінь з мільйоном жовтих кульок, яка була розкладена на тумбочці під телевізором.
Якби Рі подивилась на спальню Ілоса вдень, то сказала би, що ніяких гірлянд там немає, але варто дивитися вище. По периметру кімнати була обклеєна лед-гірлянда, вона могла світитися всіма кольорами веселки, але господар завжди вибирав жовтий. Він не поважав кольорові, викликаючі напади епілепсії, ліхтарики, або такі популярні холодно-білі. Він любив тепле жовте світло, яке дарувало йому почуття затишку, але іноді могло нагнати й не зовсім зрозумілий легкий смуток. Найулюбленішого декору не було, мабуть, лише у вбиральні, але й там було тепле світло. Одна квартира наче містила у собі дві: вдень — витриману та більш прохолодну, ввечері — граючу та зігріваючу.
Рі пощастило побачити і ту, і ту. Та, що була ввечері, звісно, подобалась їй більше. Як дивно те, що всього лиш якісь вдало розтикані ліхтарики можуть так змінювати атмосферу. Боком сидячи на досить м’якому дивані, вона перескакувала очима з одного на інше, з книжки на парфуми, з люстри на квітку, з дзеркала на Ілоса.
Він стояв на кухні і трудився (чаклував) над обліпиховим чаєм. Він був тим типом людей, на яких хоч ганчірку накинь — налипне та розкладеться як кутюрна. Зараз на ньому була якась чорна тонка кофтинка, яка налипла, підкреслюючи пряму поставу
“заздрю”
та досить кумедні картаті штані. Ходив він босяка, але Рі люб’язно запропонував єдині капці 44-го розміру.
Ось його руки полізли у холодильник за обліпихою, помили її, обережно відірвали купку паперових серветок та розклали в один шар висихати. Далі руки полізли у шафку, дістали заварник, відкрили його та засипали обліпиху. Потім права рука потарабанила пальцями по стільниці, намагаючись щось згадати, згадала, відкрила шухляду, покопошилась, дістала товкачку. Ліва рука обхопила заварник, а права, тужачись та наливаючись, прийнялась товкти обліпиху.
Підкочені рукава привітно запрошували пасти очима напнуті вени та злегка танцюючі м’язи. Ось руки схопили чайник, набрали води, увімкнули та повернулися до холодильника, раптово запитавши:
— Ти любиш апельсини?
— Буває — їм.
Руки витягли з холодильника апельсин, покатали по стільниці, взяли ніж та розрізали навпіл. Далі почали безпощадно здавлювати кожну половинку над заварничком, змушуючи вени йти хвильками й вигинатися як їм заманеться. Випотрошений апельсин відправився у смітник разом з кісточками, які Ілос завчасно виколупав, а руки потягнулись до чайника, який гучно сказав “клац”. Почулося журчання, а потім:
— А корицю ти … — не встиг він договорити, як з дивану почулося майже вбичо-крижане:
— Ні.
Цей тон змусив його з усмішкою підняти руки та покладисто сказати:
— Я зрозумів, зрозумів, без криміналу, будь ласка.
Руки закрили заварничок і полетіли копошитись у нижній шафці, дістали якісь крафтові пакетики, поклали на стільницю, полізли у верхню шафку, дістали дві білих тарілочки та чашки з золотими облямівками, поставили поруч з пакетами. Хвилини дві пальці перестукувалися, чекали. Потім рвучко злетіли та обережно опустили плунжер, так, аби обліпихи вилізло мінімальна кількість. Ліва рука взяла заварник, права — дві чашечки, перенесли з кухні на столик біля дивану, пішли на кухню і повернулись із тарілками, на яких вже щось лежало.
— Круасани! Ти встиг забігти у Кассан? — не дочекавшись відповіді, вона схопила свій круасан і надкусила. М’який хрускіт скоринки та карамелі, мигдальна начинка-
“неперевершено”
Ілос вирішив, що це було риторичним питанням, тож прийнявся за свій, з цікавістю та посмішкою споглядаючи за Рі. Крихти летіли наче маленькі феєрверки, застилаючи тарілку, одяг, диван та підлогу, але Ілос не зважав. Йому приємно спостерігати за таким запальним пожиранням. Він не знав, чи треба саме зараз це говорити, але все ж таки вирішив перервати цю смакову феєрію і сказав:
— О, поки не забув. Я приніс ще дещо, — він обережно поставив тарілку і пішов до шоперу на вході. Швиденько повернувся. — Ось, я не знав, які саме потрібні, я взагалі не впевнений, що вони тобі потрібні, але все ж таки вирішив перестрахуватись.
На долоню дівчини вклалась прямокутна чорна коробочка та такого ж кольору запальничка. Це були сигарети. З капсулою. Її формат — звичайні, з середнім вмістом нікотину. Ці — для неї майже без нікотину. Вона трохи засильно вирячилась на них і задовго нічого не говорила, чим змусила Ілоса засмутитися.
— Зовсім не такі?
Питання було не у форматі сигарет, не в тому, наскільки вони міцні, або наскільки вона полюбляє смак груші. Зовсім ні. Зазвичай, коли люди дізнаються про її звичку, то перетворюються на її матір. Матір-декана факультету Перевиховання та Нотацій про шкідливість сигарет Невмирущого Університету моральності. Чи розуміла вона шкоду сигарет? Та звісно ж розуміла. Її смішили та водночас дратували люди, які намагалися “врятувати її”, “подовжити її життя” , “нуяктинерозумієшаполлінарія!”, і в той же час мали такі ж свої шкідливі звички: алкоголь, фастфуд, солодощі, наркотики, сидячий образ життя, прив’язаності та безліч чого ще, що по шкідливості було таким же, як і її сигарети. Тільки її не обходили чужі звички. Якось вона стояла у спеціально відведеному для куріння місці та була помічена чиєюсь бабцею. Аполлінарія встигла зкурити половину, спостерігаючи за тим, як старенька агресивно настукувала собі дорогу, щоб зкривитись та прокряхтіти:
— Оййойо, така молода, а вже себе губиш, — бабця зробила спробу вихватити недопалок, але за швидкістю програла, Аполлінарія відсмикнула руку. — Вони тебе в могилу зведуть, дуринда!
— А ви можете пришвидшити свій фатальний кінець такими вибриками, не шкода буде засмучувати онуків? — вона затягнулася останній раз, викинула недопалок у смітник, посміхнулась в схарапуджене обличчя. — Сподіваюсь, у своєму безрадісному житті ви забороняли собі тільки сигарети. До побачення.
Загалом, зараз її здивувало те, що Ілос не намагався відговорити її, навчити, перевчити, або зробити ще якусь набридлу дурню. Він подумав про неї, про її потреби, або бажання.
— Дякую. Правда, дякую, я просто… Не бачила таких ще.
Хлопець трохи прояснів, зібрався:
— Я взяв ще попільничку, але думаю, що краще тобі це робити у вікно з моєї спальні.
“він ще й попільничку взяв!”
Вона не помітила, як посміхнулась і відповіла:
— Добре, дякую. Наллєш чаю, будь ласка? Цікаво, що ти там наколотив.
Руки потягнулись до заварничка, обережно налили, поставили заварничок, протягнули чашечку на блюдці:
— Приємного смакування, але я забув про мед.
— Нічого страшного, — вона взяла чашечку та прибрала блюдце на стіл. Вона не розуміла, нащо ці блюдця потрібні, і це була її помилка.
Рі встигла зробити один сьорб перш ніж зрозуміла, що взяла чашку неправильно. Вушко горнятки почало сповзати, наближаючи її палець до вже розпалених стінок. Вона хотіла було врятувати ситуацію, але чашка була гаряча вся, тож не залишалося нічого. Тільки упустити. Обираючи між залити окропом себе, або залити середину дивану, що була між нею та Ілосом — вона обрала диван. Такий світленький диван.
— Твою ж нехай! — господар дивану був прикро вражений, — вставай, Рі, вставай!
— Вибач, вибач мене, чашка була дуже гаряча, я не хотіла! — Аполлінарія крутилась навколо нього з вибаченнями, допоки не отримала в руки мокру ганчірку.
Як же він намагався позбавитись жовтої плями, а вона все не йшла. Йому так здавалось, а насправді він вже почав протирати діру на змоченому, майже чистому полотні. Нарешті зупинився, оцінюючи ситуацію:
— Ну, від найбільшого наче здихались, в тебе там що? — він звернувся до Рі, яка винувато терла спинку. — Я думаю, достатньо. Тепер сушити.
— Воно не висохне.
— Чого б це? Я візьму фен, продую ним.
— Все одно, воно буде сухим зверху, але коли ти ляжеш, буде відчуватись мокре. Ти там так натер, що воно сохнути до завтрашнього вечора буде.
Ілос недовірливо глянув на неї:
— Я краще на мокрому посплю, ніж на підлозі.
— Не треба на мокрому, спи зі мною, на своєму ліжку.
Ілос змовк, а вона:
— Ну хочеш, валетиком ляжемо? Тільки я можу зненацька почати лоскотати тобі п’ятки, — вона посміхнулась, очікуючи того ж від Ілоса.
— Ти впевнена?
— Так, тільки не почни бігати уві сні.
Нарешті посміхались обидва. Ілос пішов шукати нову постіль, а Рі вирішила спробувати нові сигарети. На вулиці було тихо, зрідка від вітру шелестіли дерева і кричала якась птичка. Загорівся вогник запальнички, перекинувся на цигарку, затиснуту зубами. Нікотин майже не відчувався. Вона клацнула зубами по капсулці, затягнулась, смак груші не був приторно солодким, він був навіть приємним.
“цікаво”
З-за спини почулося:
— Ну, якось так, — він стояв поряд з великим ліжком, що було застелене кофейною постіллю.
Рі показала йому великий палець до гори та повернулась до нічного виду. Через декілька секунд до її плеча притулилось щось тепле. Ілосу теж подобалось дивитись у вікно, воно виходило на дорогу, притінену деревами. Коли вдень він був не на роботі, то спостерігав за машинами, ввечері — розглядав вогники.
— Ну, як тобі цигарки?
— Щось нове. Хочеш спробувати?
— О, ні, дякую, каптися на здоров’я.
Дівчина прискнула, а потім ненадовго повисла тиша. Спокійна тиша, яку забарвлював шум з дороги, вітерець та поодинокі голоси. Вона дивилась в нікуди, дим застилав її обличчя та думки. Він дивися на неї. Знову не наважувався вриватись в її відчужені хмари. Але вже такі нецікаві машини, дерева та все інше нагнітали його потребу до чогось нового та незвичного. Так — дівчина, з якою він знайомий від сили два тижні, вже у нього вдома —абсолютно незвично. Ще більше дивувало те, що йому не було незручно, і здавалося, що їй також.
— Що будеш робити далі? — через грудку у горлі скоріш прозвучало як “деш робити далі?”, але вона, здається, зрозуміла.
— З чим саме? — вона винирнула з свої хмар швидше, ніж він очікував, та подивилась на нього.
— Взагалі, я мав на увазі твоїх батьків. Є ще щось?
— Мгм, — затягнулась, — щось типу навчання.
— Ого, то ким ти будеш? Видатною журналісткою? Чи може суворим кредитором? Ні-ні-ні, стій. Не кажи. Я знаю. Агрономом.
Рі пирхнула, крутячи головую зліва направо та випускаючи дим. Постояла мовчки, ніби зважуючи ці слова, обмацувала свою впевненість у них, бо коли ти щось скажеш, то вже нікуди не подінеш:
— Акторкою. Сподіваюсь, не погорілого театру.
— Ого. Я буду запрошений на вручення Оскару?
— Аякже.

Матрац був трохи зам’яким, а от подушка ідеально тверда. Вона вляглася, і навпроти свого обличчя справді побачила ноги.
“оце так слухняний хлопчик”
— Перепрошую, чи можу я поговорити з більш привабливою частиною твого тіла?
— Це з чим же?
“ох сказала би я”
— З обличчям.
Він потовкся, взяв із собою подушку і плюхнувся на своє звичне місце.
— Слухаю.
— Ти питав у мене, що я буду робити з батьками.
— Ага, саме так.
— Я не знаю. — вона втупилась в стелю.

Простіше говорити про такі речі коли не дивишся на співрозмовника, до того ж, вона могла вберегти свій голос від нальоту сліз, але не очі. Додаткові складності починаються, коли твій співрозмовник уважно дивиться на тебе, співчуває тобі, що зараз і робив Ілос.

— Я думала, що якщо я поїду, то все закінчиться, вона відчепиться від мене. А вона не те що не відчепилась, ще й батька-втраченку відкопала і приволокла. От воно мені нащо здалося це все? Спочатку вона видрала мене із рідного міста, з рідного соціуму, запхнула закордон, і почала класти на мене ще більшу бібу. Я їй: “Мамо, дивись, якого я слона намалювала”, а вона “Ага”, і навіть не глянула. Я їй: “Ти прийдеш подивитися на виступ нашого танцювального гурту?”, вона “Ага”, і не прийшла. Я сумніваюсь, що вона взагалі чула мене. А от коли я отримала двійку з контрольної, то тоді вона разом з вчителькою мене харила. Або коли я собі коліна розбивала, то “Ну обережнішою треба бути, ЛІНО”. Ще це придуркувате «ЛІНО». Мене, бляха, наркоманкою вважали якийсь час і просили сироп від кашлю. Я…— вона не змогла доповісти все те, що крутилося у неї в голові, все те, що кололо, бо дихання закінчилося і вона всхлипнула.
— Ми щось придумаємо, — не розуміючи, що він робить, його рука невагомо торкнулась місця під оком. Він перевірив, чи є там сльози, бо в голосі їх не було. — Я принесу серветки. Хочеш ще чогось? Може, води?
Вона звикла до того, що її сльози ігнорують. Вона звикла до того, що вона завжди все придумувала сама. Вона не звикла до таких експлозій емоцій, тож її контроль вимкнувся, і вона сказала:
— Обіймів.
“ми щось придумаємо”