Розділ 10. «Місце зустрічі»

— Довго ти ще збираєшся жити у готелі?

  Раптова репліка подруги злякала стрілку Аполлінарії, і та пішла легкою хвилькою.

“Гадство, знову переправляти”

  Чи довго ще вона збиралася жити у готелі? Ну, як вам сказати… Після того, як дівчина гордо відріклась від матеріального забезпечення від своєї любої матінки, її власних коштів вистачило б ще десь на місяць. Вона збиралася прожити половину цього місяця і тоді вже думати, що робити, але, вочевидь, у Ліси були інші плани.

— Маєш якусь пропозицію?

— Взагалі-то так, маю.

  Апа зиркнула з-за дзеркала на Лісу:

— Уважно слухаю.

— Ну, дивись, я б запропонувала тобі жити зі мною, але знаю, що тобі треба особистий простір і так далі. Тому — я переїжджаю на нову квартиру, а стара буде пустою. Я хотіла здавати її, але..

— Я не зможу платити кожний місяць, — перебила її Аполлінарія.

— Я тебе і не прошу, — відрізала Ліса. — Я пропоную тобі жити там безкоштовно, за однієї умови: ти почнеш готуватися до іспитів.

“о ні, не кажи цього”

     —  і вступиш на

“господи хай вона цього не скаже”

     — бюджет.

«фаталіті»

— Факультет обирай сама, дозволяю. Але я б рекомендувала..

«зараз вона скаже театрального мистецтва»

— факультет театрального мистецтва.

«як відкрита книга»

— Ти ж зараз маніпулюєш моїм скрутним положенням, так?

— Можна і так сказати, але! ця маніпуляція буде тобі на користь.

  Не знаючи, куди дітись, світловолоса пані почала свою тираду:

— Я не підготуюсь достатньо навіть для контракту, а ти бюджет хочеш!

— Підготуєшся, в тебе є класна мотивація — не жити на вулиці, — єхидно відказала Ліса.

— Я не вмію співати!

— Вмієш.

— Я не вмію запам’ятовувати текст!

— Вмієш, Апа, вмієш.

— Я танцювати не вмію! — продовжувала наполягати Аполінарія, вже розуміючи, що програла.

— О-о-о-о, — протягнула Лі. — Я знаю, хто тебе навчить.

  Зовсім вибившись з сил і втративши всяку надію, у півголоса і з максимально театральним стражданням Аполлінарія виплюнула:

— Я не гарна…. І в мене немає харизми.

  Аліса, яка спокійненько дивилась собі у вікно, допоки не почула цієї абсурдності, повільно почала повертати голову у бік тіла, яке сиділо з похиленою головою і злегка посіпувалось.

  Воно хіхікало.

— Я розумію, аргументи скінчились, але не до такого ж рівня, — злегка посміхаючись, просичала подруга.

  Легке хіхікання переросло в істеричний сміх:

— Та я вже не знаю, як від тебе, такої діставучої та владної, відкараскатись!

— Пропоную один раз, Аполлінарія.

  Серйозність та самовпевненість цієї репліки була настільки переконливою, що на блідій шкірі побігли маленькі мурахи, які хором кричали: “Погоджуйся, а то нам габздець!”. Та й коли Аліса називала її “Аполлінарія”, то це була звістка про те, що треба зібрати себе в купку і ввімкнути дорослість.

— Добре, добре, колись ти мене у могилу зведеш.

  Ліса всміхнулась і енергійно наказала збиратися швидше, щоб скоріше побачити квартиру, яку вона хоче передати у власність майбутній відомій акторці.

  Їхали недовго, зупинились навпроти темної багатоповерхівки:

— Дай вгадаю, поверх двадцятий?

— Майже. Двадцять другий.

  Ліфт скоренько домчав їх до пункту призначення, багатоповерхівка сама по собі була, ну, скажімо, дуже люксова, набагато краще її готелю, і сама квартира не відставала. Ліса любила лофт, Аполлінарія також. Квартира була ідеальною і для Ліси, і для Аполлінарії, але так як Лі набридло це помешкання, вона, недовго думаючи, вирішила переїхати. Так, у 19 років. Власниця свого салону. Так, у 19 років. Чи допомогли їй батьки? Так, допомогли, але тільки фінансово, все інше було на її плечах.

— І тобі просто набридла ця розкіш?

— Так, і я вирішила переїхати в більш величну розкіш.

— Ти розбещена.

— А ти безхатько. Іди, подивись ванну кімнату і винось свій вирок.

  Рі ще в ліфті зрозуміла, що вона буде згодна, але цей бюджет її трохи непокоїв. Вона й сама колись хотіла бути акторкою, але її батьки (мати напряму, а батько дистанційно) нарікли цю професію “не професією”, і втовкли їй це в голову настільки, що вона майже почала звертати свій життєвий шлях у бік медичного.  Від однієї тільки думки про медичний її перетрушувало, що ж вже про саме навчання казати. Тому пропозиція подруги стала для неї спасінням. Але:

— Я віддам тобі кошти за квартиру, як тільки зможу.

— Перестань.

— Та як мені перестати, я навіть уявити не можу, скільки коштує..

  Аліса перебила її:

— От і не уявляй.

  Апа мовчки втупилася в неї, вичікуючи, коли вона скаже ще щось, але Лісса — граніт.

— Дякую, — тихенько мовила Апа, підповзаючи до Лісси, аби обійняти її.

— Не вступиш на бюджет — я тебе вижену, — лагідно погладжуючи її по волоссю, люб’язно сказала Лісса.

— Іншого і не очікую.

  Оглядини квартири скінчились, і вони зібрались сходити кудись поїсти і паралельно переглянути університети та курси. Зараз весна, період, коли уже більш-менш готові до іспитів люди складають їх, але Апа далеко не готова, тож вони вирішили вступати наступного року.

— Цілий рік тобі на підготовку.

— І цього не вистачить.

  Ліфтовий діалог перебив сам ліфт, дзеленькнувши, сповіщаючи, що вони вже на першому поверсі. Двері почали розповзатися, і за ними показалося знайоме обличчя:

— Рі?

— Ілос?

  Аліса одразу впізнала офіціанта. Хоча дівчина і не думала, що зустріне його тут, але доброзичливо мовила:

— Вітаю.

  Ілос, посміхаючись, кивнув їй і перевів погляд на Рі, яка вже виходила з ліфта:

— Ти вирішила відповісти мені на повідомлення особисто?
«ох лишенько, я ж зникла»

— Ох, вибач, були тимчасові складнощі з телефоном, трохи згодом відповім тобі. Обіцяю. А ти тут..

  Вона не встигла договорити, бо її перервав вже трохи забутий настирливо-істеричний голос:

— Ліно!

«не може бути»

  До них наближалося дві постаті, одна — та, від якої вона втікла; друга — та, що втікла від них ще ой скільки років тому.

«не може, бляха, бути»

— Ліно, стій на місці, нам треба поговорити! А це хто такі?!

  До неї наближалася її мати.

«гадство, гадство, гадство»
  і, хто?

«та ви, бляха, знущаєтесь»
  її батько.