Розділ 4. "Повернення"

Вони прибігли майже одночасно, але в абсолютно різні домівки. Августа вдома чекали люблячі батьки, а Ісу — прийомна сім’я. Чесно кажучи, називати це сім’єю ні в кого не повертався язик, особливо у Іси. Він називав їх просто, чітко, лаконічно — йобані алкаші. Коли він видкрив вхідні двері, то

“от блядство, знову”

  почув дзвін пустих пляшок і храп від якого все дрижало.

— Тільки 16:00, а вони вже у сраку, - просичав Іса і почав тихенько просуватися до своєї кімнати.

  Щоб дістатися до пункту призначення, потрібно було пройти повз залу, в якій саме і спочивали ці два тіла. Іноді вони сиділи в креслах один навпроти одного, іноді на дивані, а якщо алкогольна феєрія достигала свого апогею, то вони базувались на підлозі. Сьогодні був саме такий день, але було ще дещо. В руці “батька” була розбита пляшка, а на щоці “матері” був достатньо глибокий поріз.

— Останню не поділили чи що? — риторично запитався хлопець.

  Щоб довго не затримуватись і не розбудити їх, Іса продовжив просуватись у свою кімнату. Вона була для нього своєрідним сховищем, бо тільки його двері замикались на клямку. Але в крайніх випадках і вона його не рятувала, бо цей “батько” мав достатньо дурі, аби вирвати її. Ну, а Іса мав достатньо клепки, аби присобачити її назад. Так якось вони і жили.

  Він кинув свій портфель у куток маленької кімнати і плюхнувся на тверде скрипуче ліжко.

— Господи, зроби, будь ласка, так, щоб колись я таки плюхався на величезний м’який матрац, який буде лежати на такому ж величезному ліжку з ясеню.

  Він прогундосив це у стару пір’яну подушку і перевернувся на спину. Поглядом зустрів стелю, обвішану павутиною, і тяжко зітхнув. Він намагався лежати спокійно і не думати ні про що, а якщо і думати, то про завтрашній пацанячий похід на став. Ні про що більше. Ні про який вельветовий блокнот у портфелі. Ні-ні-ні. Аж ніяк.

  Коли в грудях нестерпно заклекотало, а щоки почало щіпати, Іса різко злетів з свого спального місця і вихопив з рюкзака блокнот.

— Просто хотів ще раз помацати цей приємний матеріал. Ото і все, — натягнуто пролепетав він, проводячи пальцями по палітурці. — Ото і все.

  Він сів на ліжко і намагався кудись відкинути цей клятий блокнот, але той наче прилип. Трохи поменжувався. Таки розгорнув. Намагався роздивлятись малюнки і переконати себе в тому, що йому зовсім не хочеться ще раз подивитися на свої портрети. Ось шкільний стільчик, ось олівець, сосиска в тісті, голуб, ось його серце торохнуло так, що він аж злякався. Ось він. Іса знову злетів з ліжка і підлетів до дзеркала. Почав порівнювати.

— Та я навіть сам не помічав, що в мене є родимка на вусі. Та хто її, бляха, взагалі помічав-то?

  Порівнювання себе у дзеркалі і себе у блокноті продовжувалось хвилин тридцять. Він знову долистав до себе з посмішкою і виявив, що має якісь вампірячі ікла і старечий лоб.

— Треба гарніше якось усміхатися, щоб він… — Іса запнувся, бо піймав себе на тому, що зовсім не проти цих малюночків, а навіть хоче ще. Навіть вже виграшні ракурси підібрав, второпав як гарно викручуватись. — Якого дідька я роблю?

  Іса затріснув блокнот і заховав його у свій сховок. Вийшов на вулицю і почав збивати кулаки об дерево, бо, за його легендою, він мав би зробити це з обличчям Августа.

 

  Коли Август відчинив двері, його зустрів гомін батьків, який доносився з кухні. Вони міркували про університет для нього. Рудий хотів був непомітно прослизнути до сходів, але почув мамине:

— Август?

  Він спромігся видавити з себе легку посмішку і зайшов на кухню.

— Чого це ти не вітаєшся? — з інтересом спитав батько.

— Та я не хотів вам заважати, ви ж розмовляли, — проторохтів Август.

— Все добре? Ти якийсь блідий, — насторожившись спитала мама.

— Голова трохи болить, та й усе, — понуро відповів син.

  Батьки переглянулися, розуміючи, що щось не так, але вирішили не діставати. Обійняли сина і відправили наверх.

  Август тяжко впав спиною на своє м’яке ліжко і відразу втупився у своє відображення на натяжній стелі. Зітхнув і спитав сам у себе:

— Господи, ідіоте, хіба мама не казала тобі завжди бути обережним? — Він закрив обличчя обома руками і намагався не думати про те, що сталося. Але воно думалося.

  Він багато раз прокручував все в голові і намагався не збожеволіти від власних думок.

— Ні, ну а, по суті, що я такого зробив? Ну намалював декілька разів, ну і що з того? Ну отак сталося, що він моя муза, я що, винен? Звісно, я, може малював трохи детальніше, ніж було потрібно, але навряд чи Іса це помітить. Я ж не зізнавався йому у коханні і не малював його у сердечках та квіточках. — Август задумався: Не малював же?

  Горе-художник сповз з ліжка і відкрив свій портфель: ручки, зошити, книжки. А скетчбук де?

— Не може бути.. — йому у голову врізалася нова хвиля думок, змішаних з параноєю і панікою. Скетчбук залишився у руках Іси. Десь на 90% він був впевнений, що нічого палєвного там не малював, та і що він такого зміг би намалювати? Але ті 10% тіліпали його, як ніколи. Він сів на ліжко і намагався заспокоїтись. Через якийсь час мама погукала його на вечерю, а після неї він тривожно заснув.

 

  Суботній ранок розпочався для Августа так само тривожно, але він задивився на те, як гарно сонячне світло падає в просторі його кімнати, і на якийсь час відволікся. Він дуже любив, коли нікого не було вдома, і сьогодні був саме такий день. Август спустився на кухню в одних штанцях, уже знаючи, що на столі його чекатиме записка від мами. Сьогодні вона промовляла: “Знову прокинувся о дванадцятій ранку, Сонях? Ми повернемось ввечері, їжа і в столі, і в холодильнику, і на плиті. Смачного.” Він любив її почерк, і з усмішкою пішов шукати найпривабливішу страву. Зупинився на млинцях з нутеллою.

  Іса домовлявся сходити з своїми друзями на став, але не пішов. Йому треба було повернути блокнот. Він прокинувся о восьмій, але збирався з думками аж чотири години. Та все ж таки взяв рюкзак і пішов. Коли підходив до двоповерхового будинку Августа, почало трохи підтрушувати, але він фокусувався на думці: “Віддам. Скажу. І піду.”. Ось він уже стоїть біля дверей і досі фокусується “Віддам. Скажу. І піду.”. Постоявши п’ять хвилин, він таки подзвонив.

  Август не очікував дзвінка, і через легкий переляк тіпнувся, ляпнувши нутеллою собі на живіт. Він схопив вологу серветку і, забувши про те, що він в одних штанях через гарячу нутеллу, пішов відкривати двері витираючи прес.

  Іса не очікував побачити таку картину за дверями. Охуїти як не очікував. Напівголий розпатланий сталкер-художник витирає щось коричневе з пуза. Просто шик.

  Август навіть уявити не міг, що побачить Ісу.

— Я не буду запитувати, що ти витираєш, бо прийшов віддати твій блокнот. — Іса намагався максимально строго сказати це дивлячись в очі, але вийшло - дивлячись на несподівано витончений рельєф його тіла і з різким писком на слові “блокнот”. Бачить Бог, він того не хотів, але взяв і почервонів.

— Це нутелла. Дякую, що приніс, я не знаю, як я міг його так забути. Вибач.

  Не зовсім уважно слухаючи його, Іса поліз по блокнот і протягнув його Августу.

— На.

  Август взяв свій скетчбук, злегка торкнувшись його руки, від чого їх обох трохи коротнуло. Але зовсім трохи, ніхто не помітив.

— Кхе, ну, я пішов, у школі не з’являйся десь тиждень-два, пам’ятаєш же, так? — сказав Іса проводячи побитою рукою по шиї.

— Так, пам’ят.. А що у тебе з руками? — ошелешено спитав Август.

  Іса не хотів цього питання, але діватись було нікуди:

— У мене з руками те, через що тебе не буде у школі. Я тебе побив. Ну мав би тебе, але дісталося домашньому дубу. Окей? Носа я тобі зламав, скажімо.

— Але ж.. це через мої малюнки ти таке зробив? А чому ти не побив мене насправді?

  Їхні погляди зустрілися, але вони обидва різко подивилися деінде.

— Так, через твої малюнки. А, до речі, в блокноті не вистачає декількох сторінок. Я їх спалив. Вибач.