Розділ 9. «Думи»

  Сонце котилося до іншої сторони землі, а вони вже котилися до її готелю.

  Дорогою в таксі обидва мовчали. Хтось дивився на захід сонця, а хтось на того, хто дивиться.
Іноді сонце засліплювало її, але вона цього не помічала, бо, не зрозуміло коли саме, вона впала в роздуми про сьогодняшній день. Вона з посмішкою згадала свої витівки в ресторані, їх прогулянку, а до танців підходила обережно — надто вони її бентежили.

  Він дивився на її волосся, яке під золотим світлом виглядало ще дивовижніше. Хотілося пощупати, але він вирішив, що зарано. Він хотів сказати, що вона надзвичайно гарна, але вирішив, що краще не зараз. Він був майже впевнений, що вона йому не відповість, бо зараз — вона не тут. Скоріше, вона у собі. Не хотілось її турбувати.

  Він відкрив її дверцята, обережно подав руку і подав її речі.
Вона дивилася на нього і чекала, поки він дістане щось там з автівки, аж раптом хтось доторкнувся до її плеча. Аполлінарія Вімарон, стійкої витримки дівчина, злякалася так, що її зойк почуло, мабуть, все місто. Різко крутнувшись, обличчям формулюючи німе питання “Якого біса?” вона побачила незнайомого хлопця на велосипеді з величезним букетом польових квітів. Він протягнув букет та відсалютував особі за її спиною.

  Це було вже друге німе питання за останні 2 хвилини, яке вона формулювала, обертаючись. Її очі зустріли Ілоса, який тримав в руці дві якісь прямокутні коробочки.

— З днем народження! — зі своєю фірмовою посмішкою проголосив Ілос.

— О господи.. Ти сер.. — хотіла було мовити вона, але він рвучко її перебив.

— Так, я знаю, що у тебе не сьогодні день народження. Ну, надія була, але теорія ймовірності казала про інше. Тому просто хотів зробити приємно. Сподіваюсь, вийшло, — його погляд мимоволі впав на квіти, бо, чесно кажучи, він обирав свої улюблені, поки збирав їх.

  Букет складався з, звісно, ромашок, жовтцю, лаванди, ще якоїсь жовтої квіточки та кількох стебел сухої пшениці. Виглядало чудово.

— Дуже гарний, флористу премію, — заспокоїла дівчина. — То він на велику чкурнув?
— О, ні, то мій друг, засланий козачок. Я вважаю, чудово впорався із своєю задачею.

— Аж надто чудово. А в руках що?

— Круасани з кращої пекарні міста. Шоколадний та з лососем. Не знав, що більше сподобається.

  З заохочувальною посмішкою він протягнув круасани дівчині, склавши один на один.

— Я навіть не знаю, що сказати, — розгублено  мовила Рі. — Дякую.

  На секунду вони зустрілися поглядами, і, за наказом імпульсивних почуттів, ноги піднесли Аполлінарію ближче до хлопця. Дівчина стала навшпиньки, аби стати трохи вищою, і її губи делікатно торкнулися його щоки.

— День народження у мене, до речі, 20 червня,  —злегка єхидно повідомивши, Аполлінарія ще раз подякувала за все і забігла в готель.

  А він так і залишився стояти з калатаючим серцем і дивитися їй в спину.

  “цьомнула мене. в щоку. вона цьомнула мене в щоку. в щоку цьомнула мене.  відчуваю себе 15-ти річним хлопчиком, боже.”
  Ілос не пам’ятав, як доїхав додому, як зайшов у кімнату. Отямився вже коли сидів в своєму улюбленому кріслі, та, з трошки придуркуватою посмішкою, дивився на її історію в інстаграмі. З його квітами.

  Вона затріснула за собою двері номеру. Вона хотіла затріснути ці двері перед носом своєї паніки, яка гналася за нею ще з вулиці.

  “заспокойся. чого тебе тіліпає, заспокойся, все добре”

  Аполлінарія підійшла до дзеркала з усіма речами в руках. Їй сподобалось, як вона виглядає в поєднанні з квітами, тому вирішила зробити фото. Відклала круасани, бо вони трохи не вписувались, і ось, історія вже готова, телефон вже закинутий деінде.

  Покинутий телефон розривався від повідомлень, переважно від Лісси, та декількох повідомлень від Ілоса.

  На другий день мовчання Лісса не витримала.

  Нахабний стукіт в двері її номеру розірвав тишу, в якій дівчина сиділа другий день. Та тиша була лише ззовні, а не в її голові. Аполлінарія вибрала тактику ігнорування, але стукіт тільки наростав.

  З-за дверей почулося зле:

— Апа!

  “ох, господи, за що мені це все”

  З сигаретою в руці, яка потім перемістилась їй у рот, вона пішла відкривати двері. Все це вона зробила мовчки, тому встигла повернутися на своє місце у ліжку, почекати ще секунд 30, а потім почути роздратоване:

—  Я сподіваюсь, це пожежа, а не поминальний вечір твоїх легень, Апа.

—  Пхах, — все, що і вирвалося з неї разом із димом.

  Лісса обдивилася кімнату: багато диму, квіти у вазі, дві якихось порожніх коробочки, і, загалом,  все. Ніякого телефону в полі зору. Ну, і Апа, в залежаному ліжку з забитою попільничкою.

  “мабуть, тільки сигаретами й годувалася”

—  Що відбувається?

  Але відповіді не надійшло, її подруга наче перетворилася на димлячу камінюку з затупленими очима.

—  Аполлінарія, я питаю, що з тобою відбувається? Може я й не маю права знати, але, як твоя єдина подруга, маю право запитати і попереживати на тему того, що все наче було добре, ти сходила з тим баристою на танці, виклала історію  — і все. Ні слова мені. Тому я переживаю і питаю: Що, бляха, коїться? Він щось з тобою зробив?

  Ці слова вкололи і змусили поглянути на Ліссу, яка добре тримала свій голос, але очі сльозилися, чи то від диму, чи то ні. Через деякий час мовчання вона сказала:
— Я не хочу закохуватись, Ліссо.

— Отакої, — подруга сіла до неї на ліжко. — Кохання — це ж чудове почуття, чи як там говорять, чим воно тобі не любе? І до того, яке кохання після тільки першого побачення, чи може в тебе там якийсь Яцик є?

  Вперше за тривалий час Апа хихотнула. Трохи подумала і сказала:
— Ніякого Яцика немає. Та і кохання. Поки що. Розумієш, я відчуваю, що десь в перспективі я можу в це вляпатися, бо він мені правда подобається. Але я не хочу.

—  Чому ти так впевнена, що закохаєшся? Може й ні.

—  Закохаюсь.

—  Ні.

—  Закохаюсь

—  Не закохаєшся.

—  Аліса.

—  Аполлінарія.

  Ця інтелектуальна дискусія змусила їх посміхнутися.

—  Чому не хочеш?

—  Бо це підписка на раптовий біль. На невизначений час. Моя мати любила — їй зрадили. Маленька я любила її — мене відкинули і розтоптали мою любов. За моєю статистикою, це частіше погано, ніж класно. Любов породжує дурість і біль. Рано чи пізно, звісно, це б сталося, але я не хочу, щоб з ним. Ні, ну я хочу, якщо все буде добре, але якщо З НИМ все піде по сраці, то тоді я не знаю, з ким буде добре.

—  Не факт, що так, як з твоєю мамою буде і зараз. Бо твоя ж статистика складається і з позитивних відсотків, еге ж?

—  А якщо буде?

—  То ми впораємось. І відлупцюємо його, — розраджуючи, всміхнулася Лісса. — Кидай цигарку, ходімо кудись вийдемо.

—  Ну це ти вже занадто.

  Вони погиготіли, а потім Лісса раптом згадала:

—  А де твій телефон?

—  У смітнику.

  Лісса здивувалася не на жарт:
— Як у смітнику? У якому?

—  У чистому та порожньому. Я вибирала місце, в яке я зможу залізти тільки з великого вольового пориву. Ну, і от.

—  У відрі ж немає нічого окрім телефону.

—  Так, немає.

—  І ти зможеш залізти в нього тільки з великого вольового пориву?

—  Саме так.

  Лісса демонстративно встала, підійшла до смітника, театрально дістала телефон, і сказала:

—  Позорисько.