Повернутись до головної сторінки фанфіку: Прірва

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Як, по вашому, відчуваються обійми майже незнайомих людей? Незграбно? Дивно? Бридко? Можливо. В більшості випадків — так і є. Хтось з вас впевнений, що не варто цього робити, а хтось більш товариський і вже розкриває свої руки-хапачки. І якщо ви більш чемний, аніж жовчний, то піддаєтеся, що ж вже тут. Апполінарія могла спокійно обійматися лише з Лісою, а з іншими уникала цього заняття. І ось, будь ласка, вона в обіймах точно НЕ Ліси, і, що дивно, — їй нормально. Що охуїти як дивно — їй спокійно.
Вони сиділи нерухомо. Ілос не робив якоїсь дурні по типу гойдання туди сюди, не гладив її по голівці, не говорив. Його руки спокійно лежали на її спині, іноді злегка ворушились, а в основному — віддавали тепло. Її голова була на його плечі, ймовірно, вона просто заплющила очі так само, як і він. Але коли думки про загальні складнощі трохи відійшли, прийшла інша квестія — як їй гідно вийти з цих обіймів? Підняти голову, трохи відсунутися, а далі що? В очі дивитися? Жах. А як не подивитися, то що? Впасти тюленем і зробити вигляд, що ти померла? Ще гірше. Здавалося, що її роздуми тривають вічність, всі можливі варіанти відкинуто. Залишився лише один. Заснути. Такий собі варіант — засинати сидячки, звісно, але вибачте, як ще їй треба було вчинити? Та й стомлена вона була. Тож Апполінарія повністю розслабилася і за декілька хвилин вже спала.
Десь через десять хвилин спина Ілоса занила, і йому довелося:
— Рі?
Нема відповіді.
Він обережно переклав її на подушку-
“знепритомніла?”
дихання рівне, піни з рота немає, зіниці бігають і наче в цілому вона виглядає так, ніби спить.
“заснула? на мені?”
Він накрив її ковдрою і вийшов з кімнати. Спати йому зовсім не хотілось, йому хотілось дійсно щось придумати. Йому непогано думалося під час своєї роботи, тож через декілька хвилин він вже був у Кассані. З його вікон випромінювалось світло.
“чорт, Марі.”
Ілос зупинився за декілька кроків до дверей і хотів було розвернутися й поїхати собі додому.
— От суче вухо, ну нехай вже…
Відчиняючи двері він вже знав, де її шукати поглядом. Вони вже так зустрічалися, в такий час власниця буває тут, коли їй до чортиків сумно. В кафе не горіло все світло, можна сказати, що його майже не було, і, не зважаючи на це, Марі була впевнена в тому, хто саме до неї завітав.
— Хочеш, щоб я тобі ще й понаднормові платила?
Ілос проігнорував її викид і пішов до кавомашини.
— Мм, так ось чому кава так швидко закінчується.
Він розумів, що її уїдливість, загалом — через характер, зараз — бо характер ще й підсилюється сумом. Вона читала невідому йому книжку, але Ілос був впевнений, що це якийсь роман, в якому всі помирають. Такий вже настрій.
Його улюблена, він майже називав її своєю, кава стояла на поличці у скляній банці, поруч з стосом невеличких книжок. Ілосу подобалось обставляти інтер’єр — як вдома, так і на своєму робочому місці. Він притягнув сюди аромадифузор, маленький букетик сухоцвітів і, його особиста розробка, — коробочка з побажаннями, його рекомендаціями щодо парфумів, або ж просто клаптик паперу, на якому він писав щось загадкове, типу: “Зараз ще не час”. Люди у всякому випадку знайдуть своє особисте, до чого це можна прив’язати.
Він ніколи не залазив у цю коробочку сам, бо, нащо? Він сам це все писав, нехай й давно, але нічого нового та несподіваного він для себе не відкриє. Та зараз йому якось по особливому муляла та скринька, і втримати цей ірраціональний порив вже було неможливо. З хвилину він просвердлював поглядом своє творіння, ніби залякуючи його: “Видай мені щось корисне, а не те — пошкодуєш”, потім, закривши очі, поліз у маленьке море мацюпусіньких згорточків паперу і дістав один, що вважав найліпшим. Розгорнувшись, клаптик процитував персонажа з аніме: “Я не збираюся жити тисячу років. Мені достатньо пережити сьогоднішній день.” . Ілос дивився на ці слова, і чомусь його зсередини розпирало невимовне відчуття того, що життя почало над ним насміхатися. Він склав своє… що це було, передбачення? Побажання? Що б то не було, він його склав і вирішив зайнятися кавою.
Його руки були в сантиметрі від банки, коли все кафе заповнив різкий звук. Ніби його барабанні перетинки одночасно чомусь вибухнули, або ніби якийсь невідомий увірвався і вистрелив з якоїсь потужної гармати прямо в нього. Це перетворило хлопця на збільшену подобу суриката — від страху він виструнчився та склав руки-грабельки собі на грудях.
“якого хуя?..”
Ілос повільно повернув голову до дверей — нікого. Далі його погляд дійшов до пані Марі. Тепер вже вона сиділа з закритою, ні, з ЗАТРІСНУТОЮ книжкою і дивилася на нього.
— Автор когось не добив і Ви вирішили його в такий спосіб прибити, або ж Я ЗОВСІМ НЕ ВДУПЛЯЮ ЯКОГО МИЛОГО ВИ ПОСЕРЕД ТИШІ ТАК КНИЖКАМИ ВИРІШИЛИ ПОГРЮКАТИ? — зазвичай Ілос не дозволяє собі так розмовляти ні з ким, а особливо з Марі (хоча вона не забороняла), але такий щирий страх може зірвати усі локуси контролю.
Вираз обличчя жінки зовсім не змінився, вона тільки обережно поклала книжку та підвелася.
— Я не твоя мама-
“ну так, бо ти цілком жива”
не твоя бабуся, або ще якийсь родич. І ти не мій син, але я не буду брехати про те, що іноді бачу його в тобі.
Вона підійшла до стійки і зупинилась, поклавши на неї складені лікті. Маріанна ніколи не заговорювала з ним про свого сина, а він ніколи нічого не питав. Як він дізнався про його смерть? Кожного року двадцять третього березня кафе зачиняється, пані одягає білий костюм, купує невимовно велику кількість фіалок у горщиках і пропонує Ілосу або залишитись вдома, або допомогти їй. Бажано, аби він також був у білому.
— Ми знайомі вже майже 2 роки, здається. А ти досі нічого не знаєш про Тома. Та і про мого колишнього також. Хочеш послухати?
Напружений Ілос, що відчував тяжкий обов’язок допомогти Рі, збавив свої напружені обороти і побачив, що вона хоче йому розповісти. Безумовно, вона хоче дізнатися і щось від нього, тому, мабуть, це така угода — інформація на інформацію.
— Звісно хочу, Марі.
— Ну то слухай. З чоловіком ми познайомились в університеті, нічого цікавого. Я ніколи не ганялась за стосунками, коханням і всім цим, але була не проти, якщо хтось був поруч. Багато хто хотів просто шпілі-вілі, а мені подобалось інше. Грег і виявився тим «іншим». Почекай, ти взагалі знаєш, на кого я навчалась? — Ілос повів головою в запитанні. Може він й знав, але вирішив дати їй самій розповісти все. — Фінанси, банківська справа, страхування та фондовий ринок.
— То ви були парочкою банкірів?
— Якби ж то, — вона задумливо посміхнулась сама собі. — Його виперли після першої сесії. Великого бажання вчитися в нього не було, тож він просто вирішив знайти роботу. Спочатку працював в таксі, а потім став далекобійником.
— Далекобійником?
Вона проігнорувала це питання, навмисно чи ні, і продовжила:
— Ну і, загалом, далі теж нічого цікавого: я навчалася, він непогано заробляв — навіть дуже непогано. Коли я закінчила навчання — одружилися, після одруження вирішили, що вже можемо стати батьками. Том народився і одразу в наших очах він був чудовим, мабуть найкращим, що було у нашому житті. Знаєш, я думаю, ми були одним із рідкісних випадків.. хороших батьків? або хорошої родини. Ми були стабільними у любові між собою та до дитини, що мені здається, рідко зустрічається.
Марі замовкла і пішла до того місця де сиділа, зняла картину, що висіла поряд, натиснула на панель, яка закривала собою простір у стіні і щось звідти дістала. Пляшку. Чи знав Ілос про це? Ні, не знав. Чи здивувало його це? Ні, не здивувало. Вона повернулась до нього із неповною пляшкою бурбону, яку планувала розпивати впродовж своєї подальшої розповіді.
— Заперечення?
— Не маю.
— Super, continuons. Том зростав розумним, дотепним хлопчиком. Іноді я дивувалась тому, як все добре: чоловік коханий, дитина не розривається від постійних істерик, живемо майже у розкоші, що ще треба? Мені подобалось містечко, у якому ми жили, таке тихе, спокійне. І Тому подобалось. Ми часто гуляли з ним, вивчали травинки, комашок, все, що було навкруги. — Вона вийняла пробку і надпила з горла. — Колись я купила білу легку сукню.. а до неї білу шляпку. Я не дуже любила білий колір, але це мені сподобалось. І Том… у нього часто був зацікавлений погляд, але коли він побачив мене у цьому наряді… то… він був у захваті. Він сказав мені «мама гарна», а потім всю прогулянку майже не зводив з мене очей. Ми йшли до озера. В той день на ньому плавали лебеді, а до цього їх там ніколи не було. — Ілос зрозумів, що їй вже досить важко стримувати сльози, але вона не зупинялася. — Я не знаю, як він там не розірвався від захвату. Він радісно щось торохтів і дивився то на мене, то на лебедів. З того дня я зрозуміла, що йому подобається все біле.
Ілос відчував, як Марі закипає, з її очей вже простягнулися тоненькі струмочки, вона замовкла, але закінчувати ще не збиралась. Кожному потрібен деякий час, щоб зібратись з думками — навіть Марі.
— Одного разу Грег повернувся додому і сказав, що йому запропонували кращу роботу. Але вона була майже на іншому кінці світу. Мені не хотілося їхати, покидати це місто, але Грег майже вимолював у мене згоду. Його щось непокоїло, йому щось пекло, і було таке відчуття, що він хоче від чогось втекти, — вона пирхнула. — Знаєш, іноді треба довіряти інтуїції.
Марі перебирала свої пальці, покручувала пляшку, з важкістю контролювала своє дихання. Загалом, вона намагалася продовжити якомога спокійніше:
— Але я погодилась. Мені було сумно покидати лебедів, залишати прогулянки у цьому місті, але я знайшла.. ну, мабуть, будинок своєї мрії у тому містечку. Він відчувався мені затишним, доволі просторим, біля будинку була немаленька ділянка саду, та й поруч також були парки.. у яких неодмінно було би озеро з лебедями. Коли ми вже почали там жити, то я подумала, що тут краще для Тома. Нашими сусідами були наймиліші люди, у деяких також були діти, приблизно такого ж віку.
Вона хильнула.
— Що ж, до питання, чому ти іноді нагадуєш мені Тома. Ось тобі одна з історій: Том потоваришував з однією дівчинкою трохи більше, ніж із усіма іншими. Так би кажучи, вони зростали разом, і я думаю, що їх вже можна було назвати найкращими друзями. Так ось, одного дня я побачила Тома, зануреного у глибокі, дорослі роздуми. Тоді йому було всього десять, зауважу. Ми збирались їхати у магазин, і тоді я запитала у нього:

— Щось сталось, Томику? Тобі зле? Можеш залишитися з татом вдома, я сама з’їжджу.
— Мам.. ти знаєш, як виглядають фіалки?
— Знаю, а що?
— Ми можемо купити одну? Таку, що в будинку можна тримати?
— Ти хочеш собі цю квітку? — мама опустилась навпочіпки і зазирнула в очі сину. — Чи вона тобі для чогось потрібна?
— Можна я тобі потім розкажу?
— Добре, можна.
Марі лагідно скуйовдила хлопчику волосся, намагаючись так підтримати його, зняти напругу, чи що. Тома мало цікавили всі магазини, що були заплановані, але він чемно ходив за мамою і відповідав на питання. «Хочеш яблук?» — «Так, давай»; «Подобається ця футболка?» — «Так, мам»; «Хочеш морозива?» — «Ні, мам»; «У нас ще залишись цукерки, пам’ятаєш?» — «Ні, мам» (а вони залишились). І ось, нарешті! «Тобі ще потрібна фіалка?» — «Так, мам!».
У квітковому магазині було безліч різних рослин, але Том попросив показати саме фіалки. Було декілька кольорів: фіолетова, різні відтінки фіолетового, рожева і.. біла. Дитина притягнула до себе два горщика — ніжно лавандову та білу. Якщо придивитися, то можна було б побачити пар, що йде з хлопчачої голови, через якісь невідомі нестерпні муки. Марі чекала, чекала поки він сам щось їй скаже. І ось почулось приречене, ледь чутне:
— Мам?
— Так?
— А ми можемо взяти дві?
Через пів години вони були вже майже вдома. Чим ближче вони під’їжджали, тим більше Тому не сиділося. Коли він виліз з машини, то одразу заніс фіалки у дім, а потім скоренько прийнявся допомагати мамі заносити пакунки.
— Мам? — нетерплячка і хвилювання вже вискакували з нього.
— М?
— Ти не будеш проти, якщо мені доведеться віддати одну з фіалок?
— Не буду, якщо ти розповіси мені що задумав.
— Тоді тобі доведеться піти зі мною.
Йти довелося недалеко, до сусідського будинку, у якому жила сім’я найкращої подруги. Вони підійшли до вхідних дверей:
— Натисни на дзвіночок, будь ласка.
Марі натиснула на кніпочку і через декілька секунд почулися кроки. Двері відкрила приємна на вигляд темноволоса жінка:
— Марі? Том? А що ти..
— Добрий день, місіс Браун! Вибачте, пробачте, будь ласка, Софі! Вона ненавмисно розбила вашу фіалку, ось, будь ласка, візьміть цю, вона теж гарна! Тільки не сваріть Софі, будь ласка! Вона моя подруга, а мені.. мені сумно, коли мої друзі сумують! — він простягнув горщик трохи ближче та вище. — Пробачите?
Збоку жінки показалася сама Софі, яка була здивована таким героїзмом не менше, ніж її мама та мама героя. Місіс Браун повернулася до своєї дочки з напускним суровим виглядом — насправді, не так вже й вона злилася на неї за цю фіалку, але що ж їй, похвалити її треба було? Вона заборонила їй гуляти найближчі 3 дні, але збиралась вже завтра відпустити її. Аж тут таке.
— Біжіть прогуляйтесь з Томом, — вона повернулася до хлопця і забрала фіалку. — Дуже тобі дякую.
Коли діти побігли, а Марі залишилася стояти, місіс Браун запропонувала їй увійти. За філіжанками кави говорили про різне, але у Марі з голови не виходив початок розмови:
— Ти знаєш, що твій хлопець, мабуть, найсвітліша дитина, яку я зустрічала? Але, боюся, справді боюся, що колись йому це вилізе боком.

Рідина з пляшки почала випаровуватися скоріше:
— Таких історій було ще декілька. Після того дня ми почали висаджувати у саду фіалки, бо вони йому полюбилися. І я почала більше помічати за ним такі самовіддані та щирі, по справжньому добрі вчинки. Як на мене, у нашому світі це виняткова рідкість. — Вона переглянулася з пляшкою. — Я бачу й в тобі це. Звісно, ти вже не дитина і маєш багато травм, багато того, що довіряєш тільки собі і вся ця життєва дурня. Але ти все ж якимсь чином примудрився зберегти в собі цю виняткову рідкість. Виняткове ставлення до близьких тобі людей.
Марі не часто розривала зоровий (та й прямий фізичний) контакт з пляшкою, але зараз глянула на Ілоса. Той задерев’янів, зблід і, здається, майже плакав. Це була угода довіри на довіру, чесності на чесність. Вона зрозуміла, що потрібно вже завершувати почате, нехай навіть якщо вона сама буде плакати. Нехай.
— На жаль, Сара була права. Сара Браун. Одного дня… Двадцять третього березня, я поїхала в інше місто, на зустріч з подругою, а Грег та Том залишились вдома вдвох. Грегу подобалось майструвати в нашому підвалі різні фігурки та таке інше з дерева. Цим він і займався. А Том був на вулиці, мабуть, біля фіалок. Я не знаю точного розвитку подій, але думаю, що це було десь так:

Вулицею крокував звичайний чоловік, звичайної зовнішності, звичайно вдягнений, із звичайними чорними окулярами. Він запитався у першої-ліпшої пані зі звичайною усмішкою: «Вибачте, підкажіть, будь ласка, будинок Майєрсів далі по цій вулиці?», і йому звичайно відповіли: «Так-так». Він звичайно пішов собі далі, роздивляючись пересічні будинки, аж ось побачив звичайного хлопчика, який порпався на ганку.
— Вітаю! — він посміхнувся. — Ти ж Том, правильно?
— Добрий день, так. А ви хто?
— Я давній друг твого батька, ти не пам’ятаєш мене, бо був ще маленький, коли ми останній раз бачилися. Мене звати Стів. — чоловік підійшов і протягнув руку хлопчику.
— Так, я вас не пам’ятаю, вибачте.. — хлопчик винувато потиснув чоловічу руку, намагаючись роздивитися очі за окулярами.
— А тато вдома?
— Так, ходімо, я вас проведу.
— Чудово. Ходімо.
Том останній раз обвів поглядом свої фіалки і покрокував до дверей. На вході, він побачив, що двері у майстерню відчинені, тож крикнув:
— Тату! Тут до тебе прийшов друг! Е.. Стів!
Спиною Грега пройшовся парад ядовитих мурах, а у грудях спалахнув пекучий жах.
— Хто?! Який Стів, Томе?!
Зверху почувся глухий удар чогось не дуже важкого об підлогу.
— Том?!
Грег почав бігти до сходів, аж ось, у дверях з’явилася постать.
— Ну привіт, любий друже. Час сплачувати борги.
Чоловік вистрелив Грегу у ногу. І тоді він згадав. Згадав те, від чого так хотів втікти. Працюючи далекобійником, він зв’язався з наркокортелем, що почав впроваджувати свій бізнес всюди. Спочатку він продавав наркоту своїм колегам, а потім почав брати все менше робочих рейсів і перейшов на незаконні. Все йшло добре, допоки одного дня… Він зробив все, як було треба, залишив все на тому ж місці, з тією ж позначкою, і поїхав. Наступного дня йому написав товариш, і повідомив, що йому кінець. Кінець, триндець, пиздець, як хочете, так і називайте. Хтось НЕзамовник забрав замовлення. А винний хто? Правильно, Грег. Повідомлення дало натяк на те, що його не відпустять, закатують, вб’ють, але не дадуть вийти живим.
Грегу вдалося втікти, втікти на довгий час, прожити щасливі роки, повірити, що він вільний. І ось, вісник смерті.. та що там — сама смерть вже підстрелила його в ногу.
— Що ти зробив з Томом, виродку?
— Вимкнув. Але він там трошки стукнувся.
Наступна пуля прийшлася в плече. Що може відчувати людина перед неминучою смертю? Ну, звісно, біль, різноплановий біль. Фізичний — від того, що тебе продірявили нещадним металом, розірвали твої клітини, м’язи, пошкодили кістки, змусили палати всього та обливатися кров’ю. Людина, насправді, перед дулом пістолета перетворюється в надувну кульку — бах, і тебе розриває зсередини. І, звісно — моральний, життя починає проноситися перед очами, ти починаєш жалкувати, хочеться плакати, щось змінити, повірити у здійсненність надії на те, що ти виживеш, і ну, виринає бажання не помирати? не визнавати що ось-ось і твоєму життю гаплик? Так, десь приблизно таке воно.
Звичайний голос перетворився в хрип:
— Я не винен ні у чому, я все зробив, як ви говорили! Я не винен, що воно зникло!
— Навіть, якщо й так. Це кодекс честі, Грегу.
Остання пуля прийшлася в область серця.

— Але він встиг записати мені голосове повідомлення. Він… попросив як найшвидше викликати швидку. Поліцію. І… «Якщо я помру, Марі, а скоріше за все, так і буде, візьми мою улюблену книжку. Я кохаю тебе і буду горіти у пеклі власної провини. Передай Тому, що він був найкращим, що було у моєму житті.» — на останніх словах вона вже не змогла стримати стійкість голосу, сльози заполонили її очі. Хотілося просто верещати від смутку. — Деякі слова було важко розібрати, але я слухала це повідомлення, мабуть, сто разів. Найболючіше те, що передавати його теплі слова було нікому. Я повернулася додому, коли смерть Грега вже констатували, а Том був у реанімації. Коли його оглушили, він вдарився головою об кут стола, через що втратив багато крові. І.. о господи, бляха, його не врятували! Було вже занадто пізно, занадто, сука, пізно! — її сльози перейшли в гучні схлипи та збите дихання. — Він… коли швидка везла його, то… він говорив «мама», декілька разів, весь час, який міг. А я не чула цього! Я не чула останніх слів своєї дитини! — Марі підскочила, схопила пляшку та кинула її у стіну.
Спроба викинути з себе давно врослий біль та страждання. Чи дуже їй це зараз допомогло? Трохи так. Вона глибоко вдихнула, видихнула, а потім:
— Того дня я посивіла. А у його книжці, його улюбленій книжці, був лист. Прощальний, пояснювальний, лист-зізнання. Я гадки не маю, скільки той лист там лежав, але в ньому була вся історія, вся правда. З якою, я мабуть, і досі не можу зжитися.
Ілос не стримався, коли почала плакати вона, а зараз він вже сповз по стіні, закривши обличчя руками, промовляючи про себе «господигосподигосподи».
— Я бачу і знаю, що зараз ти мучишся у якихось роздумах, намагаєшся розібратися з тим, з чим, скоріш за все, не розберешся сам, і якщо намагатимешся, то загубишся. Я тобі допоможу. Том би допоміг.

    Ставлення автора до критики: Обережне
    Надіслав: dostockerman. , дата: вт, 10/24/2023 - 00:55