Розділ 7. «Прірва»

Вони не повернулись ні ввечері, ні пізно ввечері, ні вночі. Вони не повернулись. І не повернуться більше ніколи. Метою їхньої поїздки були якісь ділові справи, але найважливішим пунктом був магазин для художників. Вони збирались прикупити для Августа митецьких причуд, яких він давно хотів. І прикупили. Загалом — це все, що вціліло. Якимось дивом.

  Август був ошелешений словами Іси і майже весь день намагався відволіктися від роздумів на тему: “Якого біса?”. Дуже непогано в цьому йому допомагала його кішка Меліса. Вони були схожі: у неї теж були різні оченята. Меліса була напрочуд розумною та гарною кішкою. Август знайшов її, коли був маленьким, під дверями магазину і, давайте будемо відвертими, у нього та його батьків не було шансів, бо те кошеня не відходило від Августа ні на міліметр. Та й він був не проти. Зараз Меліса вже далеко не кошеня, а велика пухка біла хмаринка, яка завжди буде біля тебе, але якщо ти цього не захочеш — вуса не покаже. У родині її називали кішка-емпат. От і зараз вона прийшла до Августа, який сидів у своїй кімнаті і намагався зобразити ранкові сонячні промінці, але робота не йшла, бо голова не тим була зайнята. Тихенько перебираючи лапками, вона прослизнула в ледь відкриті двері і делікатно торкнулася прохолодною лапкою його голої стопи.

— Няв?

  Раніше Август шарахкався цього її приколу, але вже звик. Він відсунувся від мольберту і глянув на білий клубочок внизу.

— Що - няв? Заплигуй, звісно, — не встиг він жестом показати, як вона вже скрутилася клубочком на його колінах і муркотіла, як міні-трактор.

  Вона діяла на нього як антистрес, тому його майбутня картина потроху почала вимальовуватися. Про нього сміливо можна було сказати, що він талант. Картини від його руки чимось зачіпали тебе, навіть якщо там було намальовано щось буденне, а якщо то був політ Августової фантазії, то взагалі - очей не відірвеш. Ця картина з промінням була одною з фантазійних. Мабуть, майбутній шедевр. Був би. Якби він її закінчив.

  Він трохи загубився в часі: спочатку був зайнятий картиною, потім подивися серіал, пообідав, почитав. Під час цих заннять бавився з Мелісою, і якось не помітив, як на дворі вже потемніло, а годинник показував 20:00. Він помітив, бо кицька дуже норовіла впустити електронний годинник. В цю ж секунду його вколола голка страху та тривоги.

— Вони ніколи не затримувалися так надовго. А якщо затримувалися, то вони телефонували. Або я телефонував. Треба зателефонувати.

  Він чкурнув за своїм телефоном та набрав матір — почув лише гудки. Батько — те ж саме.

  Меліса, що бігала за ним з піднятим хвостом, раптово опустила його і лягла в кут дивана.

— Чому вони не беруть слухавку? — нервово запитав він сам у себе і, не помічаючи, почав дерти собі шкіру довкола нігтів.

  Спочатку він дзвонив з інтервалом у пів години, потім у двадцять хвилин, а потім його нерви здали, і він вже зі сльозами на очах телефонував кожні п’ять хвилин. Але ніхто так і не відповідав. Після чергової марної спроби він вирішив, що треба взяти паузу. Раціонально подумати, чому їх досі немає і чому вони не відповідають. В голову ліз тільки один варіант, від якого наверталися сльози. Він його відкидав. Старанно відкидав. Допоки йому не зателефонувала його хрещена. В нього ніби вистрілили мільйоном тривожних голок. Він подивився на Мелісу, яка завернулася так, що видно було тільки очі, і тремтячими руками взяв слухавку.

— Ало? — сказав він.

  Нестерпно довго на тому кінці мовчали, а потім почувся схлип. А потім - ще один. Тітка Лінда не могла приборкати плачу, аби щось вимовити. Августові пальці вчепилися в телефон, у горлі занило, а очі почали наповнюватися вологим теплом.

— Август, — на надривному видиху сказала вона. — Август, твої батьки, вони, — вона гучно схлипнула і намагалася закінчити речення, але, мабуть, не знала як. — Август, мені так шкода, Боже мій, мені так шкода, — вилилося з неї. І більше вона нічого не змогла сказати. Тільки плакала.

  Август мовчав. Його долоні спітніли, і, на слові “шкода”, тяжко впали на коліна. Він дивився в підлогу. Поступово картинка розмивалася, і скоро він заплющив очі, бо бачив вже лише тільки сльози. Повільно його долоні піднялися до обличчя і накрили очі. Він почав тихо молити, знаючи, що це ніяк йому не допоможе.

— Ні, будь ласка, ні. Ні-ні-ні, цього не може бути, цього не може бути, будь ласка, хай цього не буде, — сльози душили його, істерика насідала. Він вже не міг стримуватись, і ридав, як ніколи. Він хотів озвучити ту прірву, що раптово утворилася у нього в душі, але не міг. Він хотів, щоб якісь вищі сили забрали у нього все, але повернули батьків. Він хотів, аби зараз вони відкрили двері і не зрозуміли чого він плаче, адже все добре: ось вони — живі-здорові. Він хотів, щоб вони були живими. Він не помітив, як опинився в кімнаті батьків. Зрозумів він це наступного ранку, прокинувшись з Мелісою на грудях в їхньому ліжку. На секунду йому здалося, що це все був жахливий сон, бо він відчув аромат свіжого сніданку та дзенкіт чашок. Акуратно переклавши кішку, він вскочив і побіг на кухню. Але побачив там тільки тітку Лінду.

— Августе.. — вона знесилено, намагаючись не розплакатися, промовила його ім’я, і, помітивши, що його очі вже почали червоніти, розгорнула руки, — Підійдеш?

  Він розплакався їй у плече. Він хотів, щоб це було плече його матері. Його мати завжди гладила його по голові. Тітка такого не робила, тільки поплескувала по спині. Від цього йому стало ще гірше.

  У той день вони нікуди не поїхали, наступного — поїхали у лікарню. Август знав, що не витримає, і не витримав, коли побачив їх. Вони потрапили у ДТП. Той козел у нетверезому стані теж загинув. Август хотів був дізнатися - хто він, але вирішив, що йому достатньо. Всі ці справи він залишив на тітку.

  Наступні декілька днів були для нього туманними, тітка завжди була поряд, але він відчував, як тоне. На наступний день після поховання вона посадила його за стіл для розмови.

— Август, твої батьки колись сказали мені, що завжди будуть піклуватися про тебе. Навіть після своєї смерті. Твоя мама просила запам’ятати мене, щоб в разі такого випадку, я взяла опіку за тобою і звернулася до нотаріуса. Опіку взяти я вже не зможу, бо ти вже повнолітній, але якщо тобі щось знадобиться, звертайся обов’язково. А от нотаріус.. — вона полізла до своєї сумки і витягла якийсь папірець, — Поглянь.

  Август взяв папірець до рук, побачив “Заповіт”. Глянув на тітку Лінду. Почав читати. Він погано мізкував ці дні, тому запитально поглянув на неї.

— Там сказано, що ти можеш більше ніколи не ходити на роботу. Якщо коротко, — вона легенько усміхнулася. — Вони страшенно тебе любили.

  Августа вколола минула форма слова “люблять”, і він досі не міг зрозуміти.

— Це все.. моє? Будинок, татові інвестиції, акції, машини, ще якась квартира, це все моє?

— Так, Август, твоє. Що будеш з цим робити?

— Та я в тебе хотів запитати, що мені з усим цим робити?

  Лінда розуміюче всміхнулася і відповіла:

— Ну, тобі пощастило, що оці всі акції та інвестиції - це моя спеціалізація, я візьму їх на себе. Вони твої, але зараз я трохи краще розумію, що з цим крутити, тобі трохи згодом поясню. А житлове майно та транспортні засоби на твій розсуд. Хочеш — продай, хочеш — залиш собі, хочеш — здавай в оренду.

— Я хочу переїхати звідси, — випалив він.

  Лінда не очікувала такого.

— Переїхати? Куди?

— Не знаю. Куди-небудь. Я не зможу жити тут, Ліндо.

  Вона спокійно глянула на нього і відповіла:

— Добре. Я допоможу. Сходжу в школу, попрошу завершити твоє навчання раніше, я думаю, вони мають зрозуміти. Потім, можемо вибрати місто, в яке переїдеш, або сам вибереш?

— За школу дякую, місто, скоріше, сам виберу. Дякую. І вибач.

— Нема за що, і вибачатись теж нема за що, — тітка скуйовдила його волосся, і пішла вирішувати всі справи, що на неї звалилися.

  Август незворушно дивився їй у слід. Аж раптом щось торкнулося його ноги. Меліса.

— Няв?

  Перший раз за ці дні він усміхнувся.

— Залазь. Будемо вибирати, куди поїдемо. Ми з тобою лишилися вдвох. Тільки ми вдвох, — Він здержав порив сліз і почав продивлятися варіанти житла. Свого майбутнього житла.