Розділ 18. «Бардзо велике дійство»

— Ти прийдеш на мій виступ?
— Ага.

Кароліна сиділа за столом своєї не зовсім затишної кухні і робила «домашнє завдання» з роботи. Чи вслухувалась вона у слова своєї доньки? Ну… вона хотіла поскоріше завершити паперові справи і знову повернутися до пляшки, яка чекає її від самого ранку, тож…

Школа не надто подобалась Аполлінарії, і єдиним, що як-не-як викликало у неї позитивні емоції, був театральний гурток, який здавався їй справжньою віддушиною. Їй подобався пан вчитель, що керував цим гуртком — він був найдобрішим з усих вчителів. Їй подобались постановки, які він вибирав — вони може й були здебільшого не дуже складними, але ж захоплюючими. Ще їй подобались ролі, які вона отримувала — вони були головними.
Гурток базувався у театральній залі, яка може вмістити набагато більшу кількість людей, ніж вміщав у себе гурток пана Ваславського.
— Вітаю вас, мої прелюбезні майбутні, — наступне слово він вимовив з особливим наголосом та усмішкою, — СПОДІВАЮСЬ , актори та акторки славного театру, а може й кіно! — За сумісництвом вчитель музики вдало працює і зі своїм, і з чужими голосами, тож кожне його слово хотілося слухати й переслухувати.
Кожного разу, коли він заходив у залу, його зустрічали оплесками. Це не було усіма встановленим правилом, або проханням «любіть мене, аплодуйте мені». Кожному гуртівнику чомусь хотілося, аби субота настала якомога швидше, аби кожна пара долоньок через свій особистий порив плескала й плескала, відгукуючись луною у просторі.
Він був з тих перманентно елегантних та, не в образу пану Ваславському, старомодних людей, що завжди розмовляють з певною інтонацією та виваженістю, рухаються на подобу павам і виглядають максимально класично. Зазвичай такі люди здаються нудними, бездушними оболонками, яким рівно на всі сто начхати на оточуючих, але наш пан був самородком цієї общини. Його місцем був звичайнісінький стілець, який він ставив перед своїми учнями, піднімаючи запах старих речей та важкої пилюки, і всідався з обличчям, наповеним очікуванням роботи.
— До нас наближаються прекрасні днини, водночас такі довгі та такі короткі, три місяці моєї улюбленої палкої пори, багато-багато годин, наповнених різнобарв’ям емоцій… одним словом — канікули. Для вас, — він розкинув руки широким жестом, вказуючи на передні ряди, що займали випускники, та трохи засмутився, — це будуть останні канікули у нашій школі. А от з вами, — тепер пан підняв руки вище, піднімаючи долоні догори так, наче він несе дві таці, — у нас трошки більше часу.
Аполлінарія була з числа випускників, і всередині неї крутилися різні емоції: щастя — що це все скоро закінчиться, та сум — через закінчення театральних зустрічей.
— Тож! Я дозволив собі замахнутися на бардзо велике дійство! Ми з вами, мій аліанс юних обдаровань, поставимо «Кайдашеву сім’ю», дещо змінемо, звичайно! Не переймайтеся, ваші блималки залишуться на своїх місцях. — Ваславський загиготів сам і подекуди викликав гиги у тих, хто розумів, про що йде мова.
Залом понісся потік голосів, що перемовлялися, перекрикували, відстоювали своє бажання зайняти ту чи іншу роль. Керівник спокійно дав цьому трохи побути, споглядав та розпливався у теплій посмішці. Аполлінарія сиділа мовчки, бо знала — у масовку вона не потрапить, поганої ролі не отримає, тож який сенс брати участь у завідомо виграній баталії?
Гомін розірвав інший звук — плескання у долоні.
— Це буде дійсно велика вистава. Тож, окрім сюжетної лінії, у нас буде хореографія та елементи співів. Задіяні будуть усі. І ролі буду роздавати я особисто, тому, будьте ласкаві, — послухайте. У загальну масовку та на танцювальну частину у нас йдуть… — він розгорнув свою планшетку і почав називати імена.
Аполлінарія знала, що, по суті головних ролей шість. Більш-менш також важливих ще три. В сумі дев’ять, а це означає, що на масовку припаде приблизно двадцять душ.
«оце так дійсно бардзо велике дійство»
Роль голови сімейства дісталася найбільш рослому хлопцеві, який також вирізнявся тим, що виглядав дуже доросло для своїх шістнадцяти. В нього була лиса голова, яку пан Ваславський планував прикрасити сивою перукою. Великі, жилаві руки, як у стельмаха, загалом досить об’ємна статура та непогані акторські навички. Аполлінарія була згодна з таким вибором, хоч і не знала, як того хлопця звуть.
Дружиною Омелька нарікли дівчину Міру, вона чи не наймолодша з усього колективу, але найвища з усіх присутніх дівчат. Аполлінарія запам’ятала її за балакучість (іноді надмірну) та не могла точно згадати, з якого вона класу, бо завжди бачила її біля старших.
«ну теж наче підходяща, хоча може й не потягнути»
Карпо та Лаврін дісталися реальним братам, які наче вилізли з цієї повісті. Мирон, що був старшим братом у житті, отримав роль молодшого Лавріна — м’якого добродушного персонажа, з яким у нього повністю збігалася зовнішність. Русяве трошки покручене волосся, сині очі та акуратний ніс, який підходив акуратним рисам обличчя персонажа. Карпо, тобто, Дем’ян, мав темні гострі очі, з якими не дуже хотілося зустрічатися. Та й характер в нього був не перлина, тож
«йому й грати не доведеться»
Аполлінарія могла зіграти будь-кого, принаймні їй так здавалось. Хоч чорта, хоч кицю, хоч лисицю. Правду кажучи, Палажкою їй бути зовсім не хотілось, на Мелашку вона була схожа переважно лише за зовнішністю, а от характером більше походила на Мотрю.
«але Мотря дружина Карпа…»
Вона вже почала була переварювати у голові ким би їй краще бути, як тут
— Поллі! — так називав її Ваславський. — Зоре моя, я провів незліченну тьму часу у роздумах над твоєю роллю. Спочатку я спирався лише на зовнішній аспект, і вже був напівдорозі до того, аби вписати саме твоє ім’я навпроти Мелашки, але потім ні! Ні-ні-ні! Я зрозумів, що не можу втратити такий шанс на по-ооо-оовне, — на цих словах пан аж підскочив на ноги, — розкриття твого потенціалу! Тож тепер ти, — він указав планшеткою на неї, — шановна пані Мотря Довбиш! А ти, — він перевів планшетку різким рухом на дівчину, що сиділа у дальній стороні натовпу, від чого почувся зойк — відтепер Мелашка!
«от срав пес…»
Репетиції-репетиції-репетиції, проба гриму, розробка декорацій, образи та вся інша метушня, що наповнювала життя приємним теплом і почуттям причетності. Не обійшлось і без конфузів, звісно. «Мелашка» аж занадто тихо промовляла свої репліки, пан «Омелько» й зовсім ніяк не міг їх всі запам’ятати, а потім ще й ледь не зламав злощасну несправжню грушу. А працювати з «Карпом» виявилось набагато приємніше, ніж очікувалось, тож за весь цей час відчуття, що це найкраще , в чому можна було брати участь, розрослося та розквітло яскравими квітами у душі.
Поллі завчасно попередила свою матір про очікуваний виступ. Спочатку за три місяці до, потім за два , потім вона вже принесла афішу, чудову різнобарвну афішу, для якої головних героїв відповідно загримували. Поллі довелося перегримувати потужно — чорні брови, чорна перука, рум’яна та темні лінзи, тож з афіши на неї дивилась ніби зовсім інша людина, і дівчина несвідомо розпливалась у легкій посмішці. Так їй вже подобалось все це бардзо велике дійство, де вона , може за своїм бажанням перевтілитись, вжитись, може займатись улюбленою справою і чути захоплені верески пана Ваславського.
— Нащо ти викинула її?
— Якщо я щось викинула, значить — то було сміття.
— Ти… — Аполлінарія була розгубленою, коли побачила свою чудову афішу у смітнику на кухні, присипану крихтами та привалену використаними пакетиками чаю, тож не могла зібрати слів до купи. — Ти взагалі слухала, коли я говорила про виставу?
— Про яку виставу?
Кароліна сиділа за відкритим ноутбуком і щось ніби читала, тож відповідала з помітною затримкою, що вхарювало дівчину все більше та більше.
— Про ту, що на афіші! На афіші, яку ти викинула у смітник, попередньо зіжмакавши! Я спеціально залишила її на твоєму столі, щоб ти точно побачила, а ти… ти її побачила і, бляха, викинула! — їй хотілося б зараз увійти у роль, стримати свої емоції і голос разом з ними, але коли діло доходило до спілкування з нею, то…
— Як ти зі мною розмовляєш, Ліно? — без жодної затримки запитала Кароліна.
— ТА ТАК, НІБИ ТИ З МОЄЮ АФІШЕЮ ЯК З ГІМНОМ ПОВЕЛАСЯ!
— Слухай, — вона почала підводитися з-за столу, — чого ти так за той шмат паперу трусишся? Ти б краще поприбирала й інше лайно, розкидане по хаті, або подумала про свої оцінки, про те, як будеш жити далі, — після цього вона перейшла на той нудотний солодкаво-співчутливий яжкращезнаю тон. — Ким ти станеш у майбутньому, а, Ліно? М? Співуньою чи акторочкою-задрипанкою? Ти взагалі розумієш, що там з дівчатами роблять…
Вона не встигла завершити свою промову, бо її перебив вибух дверей, які Аполлінарія затріснула за собою так, що з стелі посипалася штукатурка. Вона більше не могла цього слухати, в голові почало бамкати від сліз та напруги, і її треба було кудись діти. Бідні, бідні, бідолашні двері, які Кароліна потім не могла відкрити, від чого довелося прикладатися своїм плечем декілька разів.
— Ну зараз я тобі покажу, як дверими бахкати, стерво! — вона гарчала це собі під носа, намагаючись не підпускати до себе думку, що вона злякалася . — ЗАРАЗ Я ТОБІ НАСТУКАЮ, СУКО!
Але Аполлінарія цього вже не чула, бо чкурнула з будинку, намагаючись втікти від цього всього. Повернулася вночі, коли матір вже лягла спати, тож
«і слава богу»

В день виступу у Кароліни був вихідний, тож у нормальних сім’ях питання: «А чи прийдеш ти на мій виступ?» не звучить, але ж… алеалеале .
«не запитуй її знову, май повагу до себе.»
Дівчина стояла навпроти зеркала ванної і вела монолог.
— Але ж…— вона говорила пошепки, бо знала що матір десь поруч, — мені потрібна… — її горло заклало, а очі почало легенько муляти, тож вона так і не вимовила одне ключове слово — підтримка .
Вона зав’язала волосся і вийшла з ванної. На кухні, за чашкою чаю
«а може це й не чай»
сиділа та, з якої все, буквально, почалося. І сиділа вона в якомусь специфічному настрої. Чи то гарному, чи то умиротвореному, але водночас і якомусь відстороненому. Це дуже підкупало все ж таки запитати, але її Гордість, що у мить метаморфозувалася у щось колосальних розмірів проспівала: «ЗАААТУЛИИИИ СВОООГОО РОООТИИКАААА!». Тож вона просто підійшла до холодильника, аби забрати звідти свій судочок з перекусом, бо перед початком ще буде репетиція, до них будуть ще виступи, і їй ще закортить поїсти.
— О котрій годині там твій виступ?
Рука заклякла на судочку, і щось усередині неї, щось, схоже на невмирущу надію, почало було розповзатися, але шановна пані Гординя застерегла: «АААЛЛЛООООО!». Тож Аполлінарія приструнила свої емоційні сподівання і спокійно відповіла:
— Саме наш заплановано на шосту. Перед ним ще будуть виступи.
— Місце для батьків зарезервоване ж, так?
— Так…
Вона повернулася, щоб подивитися на матір, очікуючи побачити зацікавленість, яку передбачували такі питання. Але побачила все ту ж холодну байдужість, яка стала якоюсь… ворожою.
— Ну то я прийду, — Кароліна вимовила це з усмішкою, яка мала б виглядати доброзичливо, але…
«зміюка»
— Добре… Тоді, до зустрічі?
— До зустрічі.
Весь час, дорогою до школи, Аполлінарія не могла повірити, що вона дійсно прийде. Ця думка не вкладалась у неї в голові, вона намагалась заспокоїти себе, або ж вже зовсім відкинути надію, але перед початком шоу, саме тоді, коли глядачі починають збиратися, вона визирнула у зал. І
«та не може бути…»
її матір сиділа на тому самому місці, де й мала.
Сидить й дивиться. Ніби чекає.
Якась ірраціональна радість перебила і гордість, і тривогу, і почала витанцьовувати й оживати. Вона вже не могла всидіти й дочекатися, ну коли ж, коли ж вже їм виходити. Коли вона вже засяє не тільки перед глядачами й звичним паном Ваславським, а й перед своєю мамою .
Всіх учасників вже загримували і почали фотографувати. Почалися ті самі хвилини перед виступом, коли тебе починає підтрушувати, хоч як би ти не був упевнений. «Мотря» з’являється на сцені не одразу, тож очікування тіліпало її душу ще сильніше. Вона вже уявляла, як вона, сама на себе не схожа, з’явиться на сцені і зіграє свою найкращу роль. Так зіграє, що її запам’ятають всі, а головне — вона .
Почулися голоси ведучих. Вони оголошували «Кайдашеву сім’ю». Кожна клітинка навострилася, прагнула вже почути той самий звук, після якого вже можна з’являтися на сцені. Дівчина вивчила репліки іншого учасника, після якого починався той самий звук, тож була плюс-мінус готова. З-за куліс було видно пана Ваславського, з яким вони зачепилися поглядами, і одними тільки губами він промовив: «Давай! Ти зможеш!».
І ось — ця мить. Та сама репліка. Той самий звук.
Вона впевнена і бадьора виходить на сцену, переводить погляд на глядачів, на свою матір, і бачить…
Як її матір починає вставати.
«що?!»
Кароліна підводиться
«може, вона в туалет..»
забирає свої речі
«ЩО ТИ РОБИШ?!»
і йде.
На секунду у залі запанувала тиша. Вона хотіла розірвати її своїм істеричним криком, випустити його на волю з своєї голови. Вона хотіла запитати прямо тут і зараз: «НАВІЩО ТИ ЦЕ РОБИШ?!». Вона хотіла кинути все, і кинутися з сцени до неї , схопитися за неї і почути відповідь. Але, натомість, вона відвернулася і почала свою репліку. Образа, така невимовно отруйна та болюча, накопичена образа, перетворилася на лють.
Після виступу дівчина влетіла у гримерку, хотіла щось у когось жбурнути, щось розбити, зробити щось , щоб відволіктися. Її погляд зачепився за власне відображення. В мить її грим, чорні брови, волосся, лінзи, макіяж, все це стало таким огидним, таким брудним і неправильним. Вона необережно витягла лінзи, подразнюючи очі, зірвала парик і побігла до рукомийника. Вона не чула пана Ваславського, його спроб дізнатися: що ж коїться, що сталося, як він може допомогти. Вона тільки істерично терла своє обличчя, майже роздираючи його, поступово доходячі до межі.
До будинку, вона не могла називати його «домом», вона не зайшла, а залетіла. Чи була вона колись настільки злючою? Навряд чи. З коридору було чутно звуки телевізора, який ну майже ніколи не працював. А зараз працював. Аполлінарія повільно почала йти на звук. На екрані крутився якийсь серіал. Її матір ніколи не дивилась серіалів по телевізору. А зараз дивилась.
— Паскуда.
Телевізор замовк, але продовжував крутити картинку. Кароліна повільно повернулася і запитала:
— Що ти сказала?
— Я сказала, слухай уважно, що ти ЙОБАНА ПАСКУДА! — раптово майже крижаний тон став вереском і таким собі потрясінням.
Кароліна не могла сховати цього потрясіння. Коли її останній раз так називали? Саме так , мабуть, ніколи. Вона встала з канапи і швидко пішла у сторону доньки. Вона не задумувалася, коли замахнулася, а потім злякалася, коли побачила, що Ліна замахнулася також.
— ПОЦІЛУЙ МЕНЕ У СРАКУ!
З переляку мати заверещала:
— ЛІНО!

ЛІНО?!
Вона підскочила, її очі хотіли різко розплющитися, але не розрахували, що їх не вмили. А заснути з нафарбованими очима та поплакати перед цим — це ой-йой-йой яка помилка. Її кошмар наче перетворився у реальність, бо ось — їй сниться, може, найжахливіша картина з життя, яка обривається на «ЛІНО», яке вона тепер чує зараз. Їй почало ввижатися, наче вона й далі чує голос матері, а ще голос Ілоса, і ще якийсь голос, якоїсь жінки…
«шо за нахуй»
Вона сповзла з ліжка і почала підходити до дверей.
На них була записка:

«Якщо ти прокинулась раніше, ніж потрібно, БУДЬ ЛАСКА, залишайся у кімнаті. Я обіцяю, що все поясню, але МОЛЮ, не виходь.»
 

— Ну супер, — довелося говорити це пошепки, але з гучним невдоволенням.

Тим часом за дверима з’явилася Кароліна. Вранці їй прийшло повідомлення від доньки, яке запрошувало її у те саме місце, де вони останній раз бачилися. Але тепер був вказаний і номер квартири. Охоронець був попереджений, тож не займав її. Коли вона опинилася перед тими самими дверима, то вирішила, що настиснути на дзвіночок - це якось замало, і додатково постукала кулаками. Вона не встигла повністю зайти у квартиру, як вже почала верещати: «ЛІНО?! ДЕ ТИ?!».
Ілоса вона наче й не помітила, а він був й не проти цього, бо всі софіти були направлені на пані Марі, що сиділа на дивані.
— Кароліно, не треба кричати, — Марі вимовляла свої слова, наче кіт баюн, справляючи якийсь магічний вплив на цю жінку.
Кароліна перевела погляд на сиву жінку, що говорила, і раптом забула, чому вона взагалі тут. Та потім жінка швиденько отямилась: — Я вибачаюсь, а ви ХТО ТАКА, щоб забороняти МЕНІ кричати?!
— Присядьте, будь ласка. — сива жінка вказала на стілець, що стояв навпроти столика.
Повільно пересуваючи ноги і не відводячи очей, що пускали блискавки, жінка сіла на стілець. Ілос спостерігав за цим дійством тихенько, ніби мишка, боючись щось зіпсувати.
— Тож давайте поговоримо, про те, чому Ви тут. Чому Ви тут, Кароліно?
— Яка нахабність… яка ж нахабність! не відповідати на поставлене запитання. Мені здається, що це я маю запитувати: «Чому ВИ тут?» — тепер вона кинула презренний погляд і на Ілоса.
— Як би це парадоксально не звучало, але коли Ви дасте відповідь на моє питання, то отримаєте відповідь на своє.
Кароліна перехрестила руки на грудях, закинула одну ногу на іншу, і стала суворо дивитися на свою співрозмовницю. Вона хотіла зламати її броню, отримати кермо цього діалогу, але жінка навпроти лише сиділа з легкою усмішкою. Після глибокого видоху і короткого «цмак» Кароліна мовила:
— Бо мені написала моя донька.
— І отут мені доведеться розчарувати Вас, дорогенька. Аполлінарія не писала Вам повідомлень. Це була я.
Дотепер вона теліпала своєю ногою, виказуючи невдоволення, а зараз — завмерла. Зазвичай так завмирають, коли чують якусь западню.
— Ви?
— Так, я. Ситуативний психолог, адвокат, філантроп, мільярдер… ну і таке інше.
Кароліна змовкла. А потім рвучко підскочила й просичала:
— Бабуля, шо за цирк ти тут влаштувала, га?
Марі пирхнула собі в кулак:
— Ндаа, а я бачу ви троха таво, — вона піднялася також, і, покрутивши пальцем біля скроні та витримавши драматичку павзу, закінчила: — funny.
Кароліна підняла одну брову, очікуючи пояснень, але їх не надійшло, тож вона запитала:
— Де моя донька?!
— Де-де… — жінка видала глузливий звук на видиху, висунувши язика, — а ніде.
— Серйозно? — її обличчя виглядало абсолютно скам’янілим — По-твоєму, це смішно?
— А що, ні?
— Я ставлю конкретне запитання: де знаходиться Ліна і якого чорта лисого ти лазиш у її телефоні?!
— Та я ж кажу, — Марі розплилася в посмішці, — я не знаю, де вона .
Пані Шмідт (так, вона не взяла прізвище чоловіка при одруженні) поступово почала наливатися червоною люттю, від напруженого, не до кінця зрозумілого їй відчуття пастки. Її щелепа почала стискатися, а легені качати повітря у два рази швидше. Вона більше не могла дивитися на цю
“курка стара!”
і змінила курс.
— Ти! — її палець ледь не проштрикнув груди хлопцю. — Ти, той хто вкрав її в мене! — ще один штрик. — НЕГАЙНО ВІДПОВІДАЙ, КУДИ ТИ ЇЇ ПОДІВ?!
Ілос не очікував такої різкої зміни фокусу уваги, але… що ж. Краєм ока він помітив Марі, яка підбадьорливо кивнула і чекала. Він тільки двома пальчиками схопив руку жінки, що якраз знову хотіла його штрикнути і щось заверещати, та відсторонив її від себе. А потім прошепотів, ніби удав:
— Не твоє собаче діло .
Вона відчула ментальний ляпас, відчула, як раптом її очі почали підпікати, а руки та коліна труситися. Вона більше не могла говорити, тож вирішила діяти. Фізично. Імпульсивно та самонадіяно. Її рука замахнулася, аби поставити на місце цього слинька, показати йому і цій курці, хто тут головний. Хто веде цю гру. Кількох секунд вистачило, аби Кароліна вже відчула майбутній смак панування, почула дзвінкий звук дотику її руки до його щоки. Вистачило, аби Марі зробила різкий вдих, радше від здивування, аніж від страху. Вистачило, аби Ілос… ухилився.
І замість дзвінкого дотику вона почула сміх. Такий колючий та образливий. Це не було відвертим гиготінням, це було огидним презирливим смішком у її сторону. Хотілося підібрати бодай хоч якесь слово, хоч якусь відповідь, але за спиною почувся здушений чмих. Марі фиркала собі у кулак. І виглядала вона так, наче їй вже шкода (?) пані Шмідт.
Терпець матері урвався, небажання знаходитися у цій кімнаті переважило всі інші, тож вона чкурнула до дверей, не зачинивши їх за собою.

Охоронець чекав на неї. З легкою усмішкою. Як і казала Марі, жінка буде виглядати розгубленою і розлюченою. Він вальяжно підійшов до виходу і затулив його собою, витягнувши перед собою темну теку.
— Візьміть, будь ласка. — натягнуто всміхнувшись, промовив охоронець.
— З якого такого дива?
Усмішка сповзла з обличчя, але рука досі наполегливо протягувала теку. Кароліні не залишалося нічого, окрім як рвучко вихопити її, і вибігти, пихнувши плечем охоронця.
— Клятий абсурд!
Трохи пройшовшись (чи то пробігшись), вона сіла на першу-ліпшу лавку і розгорнула теку. Зсередини її зненацька привітав зразок обмежувального припису, який буквально кричав їй в обличчя: «ЩЕ РАЗ НАБЛИЗИШСЯ ДО ОСОБИ ВІМАРОН А. — НЕБО БУДЕ В КЛІТИНОЧКУ ХА-ХА!». Наступними сторінками були докази її жорстокого поводження з власною дитиною, фінансових махінацій та адміністративних правопорушень, які ніколи б не мали виплисти. Кароліна втупилася в ці листочки, які згодом змусили її, пробрану тремтячками, заверещати на всю вулицю: «ЩО ЦЕ ЗА ЙОБАНЬ ТАКА?!».

— Так, дякую тобі, Бене.
Марі завершила телефонну розмову з охоронцем і з легкою посмішкою глянула на Ілоса.
— Оце так-так, — він пирснув. — Але ти впевнена, що це спрацює?
— Ну, поки що це тільки легеньке залякування, захоче ще попхати свого носа — зробимо припис дійсним, і всі її грішки відомими, — вона замовкла і задумалась.
— Ну а якщо і це не допоможе, то відрубаємо їй того носа нахрін! — Марі вимовила це з хвацьким ентузіазмом, який трохи налякав Ілоса, тож їй довелося додати:
— Жартую.
— Сподіваюсь, — трохи прояснівши, та досі без абсолютної віри. — Дякую тобі. Справді. Це вже хоч щось, і сам би я такого не провернув.
Вона посміхнулася.
— Та й ти сам не промах. Йди розповідай Рі, я чула, що вона вже не спить.

Ви запитаєте: «А куди ж подівся татусь?». А йому ну так насрати, от чесно.