Розділ 5. «Кассан»

  Вона сиділа на двоспальному готельному ліжку і думала про майбутню зустріч зі своєю давньою подругою. Подруга була єдиним живим спогадом про домівку у чужій країні. Вони тісно дружили у школі і не втратили свого зв’язку в соціальних мережах, що завжди гріло душу Аполлінарії. Вона дивилась у вікно і розмовляла сама з собою:

— Ну, якщо я добре знаю Алісу, то вона запізниться десь на півгодини, тож, у мене є вільні три години, і ще півгодини, які я проведу в кав’ярні.

  Аполлінарія підхопилася, потягнулася, майже заробивши судому, і пішла мити своє білокуре волосся, що своєю довжиною та якістю вганяло багатьох у естетичну депресію. Їй не потрібно прикладати багато зусиль, аби бути жесть якою гарною. Зусиль приклала матінка-природа, і Аполлінарія повністю це розуміла. Ну, почала розуміти років з п’ятнадцяти, бо до цього часу вона не дуже сильно звертала увагу на свою зовнішність. А потім її психіка навчилася відсіювати булінг, заздрість і оте все інше лайно, тож у шістнадцять років вона вже повністю розуміла свої плюси зовнішності, які компенсувалися мінусом характера. Її глибокі сині очі бачили у дзеркалі ванної кімнати досить густі та темні, як для такого кольору волосся, брови, довгі вії, чисту шкіру, яка була трохи заплямована веснянками, пухкі губи і маленький, але гостренький ніс. І все це було на кругловато-овальному обличчі. Раптом вона помітила, що світло в кімнаті впало дуже кумедно, підсвітивши її макушку, і сказала:

— Ну, тепер зрозуміло, чому бабця з переходу мене ангелом охрестила. Правда, ангел трохи рогатий, але то нічого.

  Ще трохи подивившись на себе, вона таки зайнялася своєю основною справою. Після — використала мільйон баночок з доглядом для волосся, бо вона його безмежно любила, підсушила феном, обов’язково головою вниз, і накрутила його на шарф, аби через дві години мати стійкі локони. Ці дві години пішли на легкий макіяж та підбір одягу, якого було трохи малувато. Вона зупинилась на чорній сукні з об’ємними рукавами, а коли взялася за вибір аксесуарів, то її перебив звук повідомлення. Писала Аліса:

— Запросити запросила, а куди йти не сказала. В своєму стилі, Апа.

  Аполлінарія злегка стукнула себе рукою по лобі, бо дійсно не сказала, але не падати ж обличчям в каку.

— А я чекала поки ти сама запитаєш. У “Кассан”.

— Скільки тут живу — перший раз чую.

— Все буває вперше, чекаю. Хотіла б сказати: “не запізнюйся”, але ці слова Великій Ліссі Кірштейн до кришталевої дупи.

— Я тебе теж люблю, вже виходжу.

  Апа, як її з давніх-давен називала Лісса (аналогічна історія), посміхнулася і вирішила, що найкращим варіантом буде відсутність аксесуарів, і вийшла з номеру. Загалом дорога від номеру до кав’ярні зайняла у неї п’ятнадцять хвилин.

  Вона зайшла у кав’ярню і сіла за той же столик, за яким сиділа першого разу. До неї одразу підійшов кіт-офіціант з меню в руках:

— Вітаю! Ваше меню. Вам принести попільничку? — промуркотів Ілос.

  Сьогодні вона придивилась до нього уважніше, і помітила не тільки схожість з намальованим котом, а й непогану зовнішність.

  “йому б моделлю скоріше працювати, а не офіціантом”

— Так, можна, будь-ласка, попільничку і Ваш номер телефону? — промовила дівчина підперши голову рукою і театрально замахавши віями.

  Не те щоб вона дійсно хотіла його номер, але була б не проти. І от, знову вона збила його з ніг, Ілос звик, що він є головним ініціатором, а тут таке. Номер попрохала. Хто взагалі просить номер в наш час?

— Будете дзвонити мені вночі і заважати спати? — з посмішкою і такими ж грайливими очима запитав він.

— Ну, якщо Вас не влаштовує такий варіант подій, то можна тільки попільничку. — невимушено сказала вона, тягнучись до своєї сумки, аби дістати сигарети.

— Сьогодні в нашій кав’ярні проходить акція: номер телефону прекрасній незнайомці плюс акаунт в одній соціальній мережі на вибір. Тільки за однієї умови — Ви погодитесь сходити на танець зі мною. — переможно промовив він.

  Ілосу терміново потрібно було щось зімпровізувати, аби вирівняти чаши терезів, а вона ніби й оком не кліпнула.

  Може й виглядала вона незворушно, та в голові у неї пронеслося: “ЯКІ В БІСА ТАНЦІ, МЕНІ І СЛОН НА ВУХО, І ВЕДМЕДЬ НА НОГУ, І ЗДАВСЯ МЕНІ ВЗАГАЛІ ТОЙ ЙОГО ТЕЛЕФОН І ІНСТАГРАМ ЧИ ЩО ВІН ТАМ ЗА СОЦІАЛЬНУ МЕРЕЖУ МАВ НА УВАЗІ”, але треба ж тримати обличчя, тому відповіла:

— Обожнюю танцювати. Тільки скажіть хоча б своє ім’я, чи за нього теж щось попросите?

— Як я міг не представитись, Ілос-Карл К’юрі, але можна просто Ілос. — відрекомендувавшись, поклонився, ніби зняв шляпу.

— Аполлінарія Вімарон, — вона простягнула руку. — Можна просто Аполлінарія, або якось коротше, але не..

— Але не Ліна, пам’ятаю. — Ілос тендітно підхопив її долоню і, трохи по застаріло-джентельментськи, цмокнув її руку.

  Зазвичай, таких викрутасів вона не любила, але зараз вважала це доречним. Дістала телефон з сумки, розблокувала і протягла йому:

— Будь ласка. Чекаю свою попільничку та смс-запрошення з місцем, часом та дресс-кодом на танці.

  Ілос посміхнувся своєю коронною посмішкою, швиденько натицяв свої контакти, повернув телефон і притарабанив попільничку.

— Дуже дякую. — сказала дівчина і провела поглядом офіціанта аж до барної стійки.

  Рівно через сорок хвилин в приміщення зайшла руда висока дівчина у білій сукні. То була Лісса. Всі завжди звертали на неї увагу, і вона завжди в ній купалася. Аполлінарії було цікаво прослідкувати за реакцією Ілоса на неї. “Подивиться трохи довше ніж потрібно — піде з нею танцювати.” - отака у неї філософія. Але Ілос побив усі рекорди, глянув на неї, кинувши “Вітаю”, витратив десь секунди три, і опустив голову. Аполлінарія оцінила та вирішила, що подумає над цим пізніше, бо зараз є щось важливіше.

  Лісса посміхалась. Апа теж. Вони обійнялись міцно та емоційно, утворивши такий собі інь янь. Обидві злегка заплакали.

  Апа вирішила, що треба розрядити обстановку, бо буде потоп, і сказала:

— Рекордно запізнилась, що, дід стійкий попався? — пирхнула вона.

— Ой, та іди ти в сраку, — хихотнувши сказала Лісса, — збиралася морально, бо не люблю каву, а ти мене в кав’ярню затягла.

  Вони сіли за столик, погортали меню. Апа замовила лате і круасан зі смородиною, а Лісса чай (“Хвала Господу, тут є чай, ще й зелений”) і круасан з індичкою. Ілос прийняв у них замовлення і сказав, почекати хвилин двадцять.

  Обидві боялися, що дитячих шкільних років було недостатньо, і через багаторічне спілкування тільки онлайн, в реальному житті вони будуть почуватися як дві чужі людини, але зовсім ні. Вони відразу забули про той свій страх, бо говорили багато - про все, сміялися і моментами хотіли плакати.

— ТААААК, А ТИ ПРИКИНЬ, ЯК БОЛЯЧЕ БУЛО ДІСТАВАТИ ТОЙ ОГІРОК? — майже зі сльозами на очах від сміху реготала Лісса.

— Я НЕ ХОЧУ ЦЕ УЯВЛЯТИ, АЛЕ ЧОГОСЬ УЯВЛЯЮ, — на очах Апи вже було видно мокрі місцинки. А ще ці очі постійно скакали подрузі за спину.

  В моменті Лісса не витримала і обернулася туди, куди скакали ті очі, і виявила там якогось хлопця, якого навіть не помічала. З виразом обличчя, повним здивування та інтересу, вона сказала:

— Тааак оооось хто краде мою увагу. Офіціантик? І що це буде, Апа? —  з легкою ноткою іронії запитала вона.

  Аполлінарія знала, що рано чи пізно Лісса помітить, але що відповісти не придумала, тому видала, здвинувши плечима і легко посміхнувшись:

-— Танці.