Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Розділ 1. «Додому»
Розділ 2. «У кав'ярні»
Розділ 3. «Художник»
Розділ 4. "Повернення"
Розділ 5. «Кассан»
Розділ 6. «Танці»
Розділ 7. «Прірва»
Розділ 8. «Квартира»
Розділ 9. «Думи»
Розділ 10. «Місце зустрічі»
Розділ 11. «Прощання»
Розділ 12. «Алкоголь»
Розділ 13. «Зіткнення»
Розділ 14. «Ми щось придумаємо»
Інтерв'ю з Ілосом
Інтерв'ю з Аполлінарією
Розділ 15. «Спасіння»
Розділ 16. «Кушель»
Розділ 17. «Сповідь»
Розділ 18. «Бардзо велике дійство»
Вона сиділа на двоспальному готельному ліжку і думала про майбутню зустріч зі своєю давньою подругою. Подруга була єдиним живим спогадом про домівку у чужій країні. Вони тісно дружили у школі і не втратили свого зв’язку в соціальних мережах, що завжди гріло душу Аполлінарії. Вона дивилась у вікно і розмовляла сама з собою:
— Ну, якщо я добре знаю Алісу, то вона запізниться десь на півгодини, тож, у мене є вільні три години, і ще півгодини, які я проведу в кав’ярні.
Аполлінарія підхопилася, потягнулася, майже заробивши судому, і пішла мити своє білокуре волосся, що своєю довжиною та якістю вганяло багатьох у естетичну депресію. Їй не потрібно прикладати багато зусиль, аби бути жесть якою гарною. Зусиль приклала матінка-природа, і Аполлінарія повністю це розуміла. Ну, почала розуміти років з п’ятнадцяти, бо до цього часу вона не дуже сильно звертала увагу на свою зовнішність. А потім її психіка навчилася відсіювати булінг, заздрість і оте все інше лайно, тож у шістнадцять років вона вже повністю розуміла свої плюси зовнішності, які компенсувалися мінусом характера. Її глибокі сині очі бачили у дзеркалі ванної кімнати досить густі та темні, як для такого кольору волосся, брови, довгі вії, чисту шкіру, яка була трохи заплямована веснянками, пухкі губи і маленький, але гостренький ніс. І все це було на кругловато-овальному обличчі. Раптом вона помітила, що світло в кімнаті впало дуже кумедно, підсвітивши її макушку, і сказала:
— Ну, тепер зрозуміло, чому бабця з переходу мене ангелом охрестила. Правда, ангел трохи рогатий, але то нічого.
Ще трохи подивившись на себе, вона таки зайнялася своєю основною справою. Після — використала мільйон баночок з доглядом для волосся, бо вона його безмежно любила, підсушила феном, обов’язково головою вниз, і накрутила його на шарф, аби через дві години мати стійкі локони. Ці дві години пішли на легкий макіяж та підбір одягу, якого було трохи малувато. Вона зупинилась на чорній сукні з об’ємними рукавами, а коли взялася за вибір аксесуарів, то її перебив звук повідомлення. Писала Аліса:
— Запросити запросила, а куди йти не сказала. В своєму стилі, Апа.
Аполлінарія злегка стукнула себе рукою по лобі, бо дійсно не сказала, але не падати ж обличчям в каку.
— А я чекала поки ти сама запитаєш. У “Кассан”.
— Скільки тут живу — перший раз чую.
— Все буває вперше, чекаю. Хотіла б сказати: “не запізнюйся”, але ці слова Великій Ліссі Кірштейн до кришталевої дупи.
— Я тебе теж люблю, вже виходжу.
Апа, як її з давніх-давен називала Лісса (аналогічна історія), посміхнулася і вирішила, що найкращим варіантом буде відсутність аксесуарів, і вийшла з номеру. Загалом дорога від номеру до кав’ярні зайняла у неї п’ятнадцять хвилин.
Вона зайшла у кав’ярню і сіла за той же столик, за яким сиділа першого разу. До неї одразу підійшов кіт-офіціант з меню в руках:
— Вітаю! Ваше меню. Вам принести попільничку? — промуркотів Ілос.
Сьогодні вона придивилась до нього уважніше, і помітила не тільки схожість з намальованим котом, а й непогану зовнішність.
“йому б моделлю скоріше працювати, а не офіціантом”
— Так, можна, будь-ласка, попільничку і Ваш номер телефону? — промовила дівчина підперши голову рукою і театрально замахавши віями.
Не те щоб вона дійсно хотіла його номер, але була б не проти. І от, знову вона збила його з ніг, Ілос звик, що він є головним ініціатором, а тут таке. Номер попрохала. Хто взагалі просить номер в наш час?
— Будете дзвонити мені вночі і заважати спати? — з посмішкою і такими ж грайливими очима запитав він.
— Ну, якщо Вас не влаштовує такий варіант подій, то можна тільки попільничку. — невимушено сказала вона, тягнучись до своєї сумки, аби дістати сигарети.
— Сьогодні в нашій кав’ярні проходить акція: номер телефону прекрасній незнайомці плюс акаунт в одній соціальній мережі на вибір. Тільки за однієї умови — Ви погодитесь сходити на танець зі мною. — переможно промовив він.
Ілосу терміново потрібно було щось зімпровізувати, аби вирівняти чаши терезів, а вона ніби й оком не кліпнула.
Може й виглядала вона незворушно, та в голові у неї пронеслося: “ЯКІ В БІСА ТАНЦІ, МЕНІ І СЛОН НА ВУХО, І ВЕДМЕДЬ НА НОГУ, І ЗДАВСЯ МЕНІ ВЗАГАЛІ ТОЙ ЙОГО ТЕЛЕФОН І ІНСТАГРАМ ЧИ ЩО ВІН ТАМ ЗА СОЦІАЛЬНУ МЕРЕЖУ МАВ НА УВАЗІ”, але треба ж тримати обличчя, тому відповіла:
— Обожнюю танцювати. Тільки скажіть хоча б своє ім’я, чи за нього теж щось попросите?
— Як я міг не представитись, Ілос-Карл К’юрі, але можна просто Ілос. — відрекомендувавшись, поклонився, ніби зняв шляпу.
— Аполлінарія Вімарон, — вона простягнула руку. — Можна просто Аполлінарія, або якось коротше, але не..
— Але не Ліна, пам’ятаю. — Ілос тендітно підхопив її долоню і, трохи по застаріло-джентельментськи, цмокнув її руку.
Зазвичай, таких викрутасів вона не любила, але зараз вважала це доречним. Дістала телефон з сумки, розблокувала і протягла йому:
— Будь ласка. Чекаю свою попільничку та смс-запрошення з місцем, часом та дресс-кодом на танці.
Ілос посміхнувся своєю коронною посмішкою, швиденько натицяв свої контакти, повернув телефон і притарабанив попільничку.
— Дуже дякую. — сказала дівчина і провела поглядом офіціанта аж до барної стійки.
Рівно через сорок хвилин в приміщення зайшла руда висока дівчина у білій сукні. То була Лісса. Всі завжди звертали на неї увагу, і вона завжди в ній купалася. Аполлінарії було цікаво прослідкувати за реакцією Ілоса на неї. “Подивиться трохи довше ніж потрібно — піде з нею танцювати.” - отака у неї філософія. Але Ілос побив усі рекорди, глянув на неї, кинувши “Вітаю”, витратив десь секунди три, і опустив голову. Аполлінарія оцінила та вирішила, що подумає над цим пізніше, бо зараз є щось важливіше.
Лісса посміхалась. Апа теж. Вони обійнялись міцно та емоційно, утворивши такий собі інь янь. Обидві злегка заплакали.
Апа вирішила, що треба розрядити обстановку, бо буде потоп, і сказала:
— Рекордно запізнилась, що, дід стійкий попався? — пирхнула вона.
— Ой, та іди ти в сраку, — хихотнувши сказала Лісса, — збиралася морально, бо не люблю каву, а ти мене в кав’ярню затягла.
Вони сіли за столик, погортали меню. Апа замовила лате і круасан зі смородиною, а Лісса чай (“Хвала Господу, тут є чай, ще й зелений”) і круасан з індичкою. Ілос прийняв у них замовлення і сказав, почекати хвилин двадцять.
Обидві боялися, що дитячих шкільних років було недостатньо, і через багаторічне спілкування тільки онлайн, в реальному житті вони будуть почуватися як дві чужі людини, але зовсім ні. Вони відразу забули про той свій страх, бо говорили багато - про все, сміялися і моментами хотіли плакати.
— ТААААК, А ТИ ПРИКИНЬ, ЯК БОЛЯЧЕ БУЛО ДІСТАВАТИ ТОЙ ОГІРОК? — майже зі сльозами на очах від сміху реготала Лісса.
— Я НЕ ХОЧУ ЦЕ УЯВЛЯТИ, АЛЕ ЧОГОСЬ УЯВЛЯЮ, — на очах Апи вже було видно мокрі місцинки. А ще ці очі постійно скакали подрузі за спину.
В моменті Лісса не витримала і обернулася туди, куди скакали ті очі, і виявила там якогось хлопця, якого навіть не помічала. З виразом обличчя, повним здивування та інтересу, вона сказала:
— Тааак оооось хто краде мою увагу. Офіціантик? І що це буде, Апа? — з легкою ноткою іронії запитала вона.
Аполлінарія знала, що рано чи пізно Лісса помітить, але що відповісти не придумала, тому видала, здвинувши плечима і легко посміхнувшись:
-— Танці.