Розділ 13. «Зіткнення»

Ступор. Темний, холодний та в’язкий. Хочеш ти цього чи ні — він поглинає тебе, краде можливість мислити, говорити, рухатись. Наче в твоїй голові перегоріла лампочка, яку ти не можеш замінити. Але може замінити хтось інший.
Вона в чиїйсь квартирі. В чиємусь креслі. Хтось поступово вкручував її лампочку, змушуючи знову почати функціонувати. До її свідомості стукався знайомий голос, але процес обробки того, що сталося, вже почався і потребував усіх її ресурсів, тож вона чула тільки мутне-
— Рі?
Ось вона, зі своєю подругою, щаслива та піднесена. Раптова, трохи конфузна, але приємна, зустріч із Ілосом. І ось провал. Невіра. Трохи зусиль, і вона згадує майже точну силу мурах на її шкірі, коли вона почула свою матір. А потім побачила свого батька.
“— Ліно, стій на місці, нам треба поговорити! А це хто такі?!”
Перебуваючи у своїх роздумах, вона не помічала, як її очі розширюються, а губи тихо вимовляють:
— якого хуя..
Ілос полишив спроби догукатися її, тож просто тихо спостерігав.
Ілос. Він затягнув її у кабіну ліфта. Буквально. Дякувати усім богам, що ніхто не поспішав на зустріч, або ще щось таке та не викликав ліфт, і дякувати ліфту за те, що відкрився він миттєво. Чому він його викликав? Ілос не дуже часто за своє життя стикався з тим, як людина за секунду деградує до рівня табуретки. Наляканої до чортиків табуретки.
— Рі, ходи сюди.
Чи звучав ВІН колись так серйозно та злякано одночасно? Відповідь: ні.
Вона не реагувала. Тож що залишається? Фізична сила. Ілос, взявши її за плечі, повернув до ліфту, але вона не йшла. Це як намагатися підштовхнути сліпе кошеня до підстилки. Він хотів зробити це делікатніше, але фоновий крик, та ні, не крик, рев:
«— ПРИБЕРИ СВОЇ ГАДСЬКІ РУКИ ВІД НЕЇ, ТИ ХТО ВЗАГАЛІ ТАКИЙ?!»
та тупотіння, яке стрімко наближалося до них, дало йому легенького копняка під сраку, тож вибач, Рі, але він прямо таки запихав її в ту чортову кабіну.
Вони встигли втекти лише завдяки величезному довгому фойє. В якому, до речі, залишилася Лісса. Завдяки їй історія повернулася в інший бік.
Отже — Рі та Ілос піднімаються в його квартиру, Лісса — виходить на поле бою.
З виду, руда тендітна дівчина не здавалася чимось, що може завадити увірватися до Апи, але-
— Перестаньте верещати, жіночко.
Чи було це ляпасом для Кароліни? Так, було. Чи перестала вона верещати?
— А ТИ ЩЕ ХТО ТАКА, АБИ УКАЗУВАТИ, ЩО МЕНІ РОБИТИ?!
— Як мінімум, я живу тут, тож маю повне право ввічливо попрохати вас заткнути свого гучного писка та звертатися до мене на «Ви».
— Кароліно, ходімо звідси, будь ласка.
Аліса й не помітила, що поруч з цією гучною великою проблемою стоїть досить високий тихий чоловік. Слова якого Кароліна почула діаметрально протилежно, тож двинулася на руду дівчину, що стояла на шляху до ліфту. І двинулася вона тараном. Чи налякало це Лісу? Пф. Вона пішла їй на зустріч:
— Нєа, користуватися ліфтом можуть тільки жителі, гості жителів, але аж ніяк не якісь примахані істерички.
Чи було це обов’язковим? Вона мала сумнів, що ця навіжена якось дізнається, на який поверх поїхала Апа. Але ж ця навіжена — та сама матір, про яку вона вислуховувала бозна скільки років. Вона могла згадати кожен раз, коли її подруга лила сльози, кожен синець, кожен нервовий зрив та кожне слово. Тож, коли Кароліна продовжила йти, вона виплюнула:
— Сама себе оглушила, чи не розумієш людської мови?
А далі, те, що трохи натурально похитнуло її картину всесвіту. Її вдарили сумкою. Не так, щоб збити з ніг, але так, щоб увірвати її терпець.
— ОХОРОНО, БЛЯХО, ЯКОГО ЧОРТА Я МАЮ САМОТУЖКИ ВИГАНЯТИ ЧУЖИНЦІВ З ЦІЄЇ ТЕРИТОРІЇ?!
Мирний, вже посивівший майже дідусь, ну, правду кажучи — трошки закуняв, доки читав роман, а потім злякався. Злегка ніяково та кволо він заметушився, виходячи з-за свого куточка, а потім таки впіймав хвилю серйозного, загрозливого тону:
— Шановні, прошу покинути будівлю, або я буду вимушений заарештувати вас і передати у відділ поліції.
Під час припадку Кароліни, її обличчя розчервонілося, волосся розтріпалося, сумка висіла абияк, а очі витріщалися то на Алісу, то на охоронця, і в останню чергу — на свого колишнього чоловіка.
— Шановні!
— Ходімо, Кароліно.
— Я йду, бо ця хвойда мені завадила, а не тому, що я слухаюся тебе, виродку.
О так, Аліса особисто зустрілася з тим, з чим Апа жила. Чи була вона шокована? Ну, не дуже. Вона була розлючена, але задоволена тим, що змогла таки її здихатися.
Коли охоронець повернувся, то мав дуже засоромлений вигляд:
— Пані Кірштейн, вибачте, заради всього святого, я…
— О ні, ні, — перебила вона, — це я маю вибачитися, я не мала так кричати.
— А я не мав засинати, — вже з легкою посмішкою зауважив пан охоронець.
Але усього цього Аполлінарія ще не знала. Тож її спогади відновилися як змогли, а вона більш менш отямилась.
В квартирі Ілоса. В креслі Ілоса. Навпроти Ілоса. Як багато тут Ілоса.
Він помітив прояснення в її очах:
— Рі?
— Вона сама.
Чи занадто гучним та відвертим був видих полегшення? Може, трошки.
— Ти.. ти як?
— Вже краще, але ще досі трохи.. некомфортно— підібрати вдалішого слова не вдалося.
— Хочеш чогось? Може води, або їсти?
Вже вечоріло, Аліса витягла її з готелю доволі рано, пройшло вже багато часу і вона витратила купу своїх життєвих ресурсів, тож:
— Мабуть, і те, і інше.
Хлопець почав розпливатися у посмішці, бо це вже було схоже на Рі.
Рі дивилася на нього, на його посмішку, на те, як він намагається якось вирулити всю цю ситуацію, покращити її самопочуття, не залишити одну. Її серце зробило гучний ТОРОХ, після якого вона підірвалася:
— Щож! — гучний ляпас долонями по колінам. — Показуй кухню!
Підхопившись за нею, плавно направляючи її до холодильнику, вони підійшли до вибору чогоб поїсти, але!
— Якось.. біднувато….— похмуро мовила білявка перебираючи продукти. — Купа обліпихи, молоко, лимон, мед, вмерзлий в стінку шматок чогось, що вже навіть не ідентифікуєш… Нащо тобі обліпиха?
— Я люблю обліпиховий чай.
— Звучить цікаво, але таким не наїсися. Тож, рекомендую записувати.. — вона покрутилася, оглядаючи навісні шафки, відмовляючи себе повідкривати їх без дозволу. — В тебе ж є макарони? З твердих сортів?
— Та десь були.
— Уже добре. Тож, записуй
І, ох, краще б він записував, бо список все збільшувався та збільшувався, а він все відволікався та відволікався на те, як вона чаруюче виглядає. Як вона, хм… природньо.. тут виглядає. З якою легкістю та ентузіазмом вона вказує, що треба купити, незважаючи на те, що буквально 10 хвилин тому її стан можна було поставити в один ряд з амебою.
— Все записав?
— Так.
— Я ж бачу, що ні.
— Вибач.
Вона не може злитися на нього, хоча це в її стилі. Тож, вона тільки пхикнула, хіхікнула та повторила знов.
— Тоді я збігаю в магазин, а ти поки тут..
Ілос хотів запропонувати Рі обдивитися, ну знаєте, типу, почуватися себе як вдома? Та виявив, що вона вже підповзла до найцікавішого кутка в його квартирі.
— Ага, ага, почуваюся як вдома.
Що зазвичай колекціонують люди? Монетки, марки, одяг, абощо. Аполлінарія в дитинстві збирала камінці, як звичайні, так і напівкоштовні. Звичайні лежали на підлозі, бери та й не думай, а напівкоштовні — вона знаходила їх на маленькому ринку, у привітної жіночки, яка завжди мала, що запропонувати. Більшість її колекції — різновиди кварцу: рожевий, агати, цитрин, аметист і так далі. Всі вони цікавили та заворожували її чимось своїм, агат — своїми дивакуватими лініями, цитрин та аметист — кольорами. Але її гордістю були ларимар — камінь, що досить рідко зустрічається і який нагадував їй море, та, приготуйтесь, зірка в її особистому хітпараді — волосатик. Чи поставилася вона до нього зверхньо, коли вперше почула від тітки продавчині? Так. Тітка продавчиня, мабуть, найгуманніша людина в її житті, тоді сказала:
— О, не варто недооцінювати його, золотце. Якщо я скажу, що його другі імена це Волосся Венери, або Стріли Амура, то ти наберешся хоч трохи поваги?
— Хммм, думаю, звучить досить велично у Вашому розумінні, аби я трохи зацікавилася, тож, добре, показуйте, будь ласка, — вона поставила лікті на прилавок та почала слідкувати за рухами тітки, з досі гордовитою посмішкою.
Камінь був охайно загорнутий у чорну кашемірову хустинку, яку пані тітка продавчиня розклала у себе на долоні та поступово почала розгортати. На неї почав визирати маленький темний всесвіт, у якому було запечатано мільйони тоненьких золотих волосинок.
— А я казала, — всміхнулася тітка. — На, бери.
Зачарована Аполлінарія, як найцінніший скарб у своєму житті, піднесла камінчик до очей:
— Добре, Ви мене вразили, зізнаюсь. А ціною також вразите?
На обличчі продавчині промайнув сум, який торкнувся й її посмішки:
— Знаєш, він нагадує мені тебе. Ззовні темний, а всередині пронизаний промінцями, які схожі на твоє волосся, — вона опустила очі, відчуття було таке, ніби вона намагається зібратися з думками. Аполлінарію це налякало. — Я дарую тобі його. На пам’ять.
— На.. — сухість у горлі завадила їй спитати з першого разу. — На пам’ять?
— Так, золотце, я маю поїхати з міста.
По правді, її колекція перестала поповнюватись після цього каменю. І його один вона завжди возила з собою.
Тож! Вона могла уявити безліч речей, з яких можна почати збирати колекцію — пробки з пляшок, взуття, прикраси (розбиті серця), але таку колекцію парфумів вона бачила вперше.
Біла шафа з скляними дверцятами була на декілька сантиметрів вищою за неї, і кожна поличка була заповнена.
Флакони різнилися своїми кольорами, формами, ковпачками, і.. описами. На останній полиці лежав блокнот, і, дозвольте зауважити, зазвичай, вона не нишпорить у чужих записниках без дозволу й таке інше, але! Ілос сказав почуватися як вдома, тож…
Кожна сторінка починалась з назви парфуму, повного опису його піраміди та маленької фотокартки! З полароїду!!
“це вже трошки на одержимість походить”
Наче якусь священну реліквію, дівчина з обережністю гортала, і якщо опис цікавив її, то вона починала шукати та порівнювати. Ось — темно-зелений флакон з золотим ковпачком, описаний Ілосом як: “Безумовно цитрусовий, але не надто гіркий, навіть свіжий. Мандариновий, і здається, присутня нотка смородини. Шлейфовий, стійкий, але не занадто. Унісекс, але думаю, що не на мені розкриватись буде краще.” Це був перший цитрусовий аромат, що сподобався Рі.
“ого”
Далі: квадратний флакон з срібними вставками: “Цікавий. Чай з молоком та кардамоном. Іноді відчуваю ваніль та теплоту. Я б носив взимку.” І далі велика-велика безліч описів, які різнилися від шлейфових, до надто легких, від квіткових, до деревяних та мускусних. Вона б читала й далі, але часу пройшло вже багато, тож вона перегорнула на останню заповнену сторінку і
“оу”
Сторінка починалась її ім’ям. Була прикріплена фотографія її парфуму, його опис. Та слова:
“Алкогольний. Спочатку я думав про зовсім інший аромат, але трохи подумавши, зрозумів, що помилився. Мене обманули початкові фруктові ноти, ананас та яблуко, які затримались на її волоссі. А потім проступив алкоголь, ром та бренді. Стійкий, шлейфовий. Вдалий вибір. На її шкірі мені подобається.” І збоку окремо: “(наркотичний?)”
“воу.”
Загадковим чином це сподвигло її на ризиковану наглість, геніальну авантюру, що могла призвести до дуже різноманітних наслідків.
Довго чекати не довелося, у дверях почав прокручуватись ключ, а її пульс почав трохи підтанцьовувати.
— А ти швидкий.
— Не хочу, аби ти померла з голоду.
Вони зустрілись на кухні, Ілос розбирав пакет, Рі шукала макарони. Трохи занадто жестикулюючи перед обличчям хлопця. Щоб він помітив. Ну, це він і зробив.
— Ти інакшого аромату.
— Вибач?
— Дозволь свою руку.
Аполлінарія не змогла диференціювати цей тон як точно хороший, або точно поганий, він був… якийсь цікавий. Такий, що трохи змусив її задуматись, але вона протягнула руку. Ту, на яку нанесла той цитрусовий парфум.
Ілос обережно обхопив її зап’ястя та, заплющивши очі, наблизився обличчям. Чи було це обов’язковим? Ні, бо він одразу зрозумів аромат, але мурахи, що покрили її шкіру, додавали цікавості.
— Mandarino Laboratorio Olfattivo випущений у 2020 році парфумером Жан-Клод Елленом. Мандарин, чорна смородина. А на твоїй шкірі відчувається ще й білий мускус, — з танцюючою підозрою у очах, він запитав: — Чому саме він?
Чи хотілося їй бути першою людиною, на якій він відчує цей аромат? Так. Чи скаже вона йому це? Ні. Але й не брехатиме.
— Бо це перший цитрусовий аромат, від якого мені не хотілося чхати й плакати.
Посмішка, яку він подарував їй, сказала багато й одночасно нічого.
“йому сподобалось? він злий? він думає про те, що я копоршилась у його записнику і злиться через це?”
Вона підгрузла у своїх роздумах, а Ілос безтурботно вів бесіду та затягував її у приготування. Він задавав питання про її школу, навчання, улюблені речі, і ні слова про сім’ю.
“слава богу.”
Коли вони сіли за стіл та почали вибирати фільм, на вулиці вже було темно, а Ілос вирішив дізнатися:
— Я тільки зараз про це подумав, але, тобі є де переночувати? Я можу запропонувати шикарне двоспальне ліжко, на якому ти, звісно, будеш абсолютно одна.
— О, так, так, я теж хотіла про це запитатися, бо моя подруга не відповідає, ключів від її квартири я не маю, вже пізно, тож.. Так, я вибираю двоспальне ліжко. Дуже дякую.
— Супер, тоді я знайду тобі постіль, коли поїмо.
Ілос подарував їй посмішку, не свою фірмову, не ту, яку він використовує на всих, а якусь особисту та теплу. Рі відвела погляд з однобокою усмішкою, думаючи про те, як відмовила Алісі в пропозиції занести ключі від квартири.