Розділ 12. «Алкоголь»

Одне його око, синє, з зеленими вкрапленнями, нагадувало про матір, інше — майже чорне — про батька. Тому він намагався не дивитися в поверхні, які могли відбити його лице. Але зараз він зайшов у ванну кімнату, аби забрати дещо. Ох, якби про це «дещо» дізналися його батьки..
“слава богу, вони цього не дізналися”
— І не дізнаються, — промовивши це, Август зачепився поглядом за дзеркало. Раніше він вважав себе досить привабливим, гетерохромія додавала цікавості, а разом з рудим волоссям вимальовувався такий собі крашик. Але зараз — змучене сіре обличчя, на якому тепер таке цікаве колись ластовиння, виглядало як бризки бруду. Фіолетові впадини під очима через відсутність сну та їжі. І очі. Очі, в яких була суцільна порожнеча. Він довго вдивлявся в свої різні та пусті очі. Вони нагадали, що в його душі теж саме — порожнеча. Він нічого не відчував: ні жалю, ні болю, ні горя, ні відчаю, ні злості — нічого.
“знову.”
Його тіло прострелив імпульс, що кинув хлопця на коліна, до сховку. Він швидко віддвинув, та ні — майже вирвав пластмасові дверцята, які ховали ніжки ванної, та поліз до найдальшого кахелю, до якого діставала рука. Щоб відбити в себе цю дурну звичку, рудий геній навмисно так зробив, бо щоб дотягнутися до цілі, треба втріснутися у ванну, майже звернувши шию, що було досить таки болючим заняттям. Сховок лежав трохи за ванною, він знав, що його батьки ніколи не будуть відсовувати ці дверцята, бо там нічого не лежало, але ще трохи приховати — ніколи не завадить. Судома майже привіталась з ним, але він встиг намацати маленьку пластмасову коробочку. Рвучко, надто рвучкіше, аніж було треба, він висунувся і сів. Тремтячими руками почав відкривати, потім розмотувати целофановий пакетик, коробочка була досить непоганим захистом від вологи, але він вирішив перестрахуватися, бо залізу тільки дай заржавіти. І ось. Його пальці тримають тонкий шар нержавіючої сталі. Якби парадоксально не звучало — єдина річ, яка могла розрізати це невиносне почуття порожнечі. Повернути віру в свою здатність щось відчувати. Повернути почуття реальності. Правда, частіше він звертався до свого маленького холодного блискучого друга, аби переключити свої емоції на відчуття. Відчуття болю.
“срань, перекису немає”
Очі бігали в пошуках чогось дезінфікуючого, зуби молотили вуста. Шматочок металу почав нагріватися під його пальцями.
“до біса, не помру від одного разу.”
Вивчаючи безпечні ділянки свого тіла, він визначив стегна та пальці. Стегна — єдине, що ніколи б не змогли побачити його батьки. Ну, тільки якщо проти його волі. А пальці? Можна було сказати, що скальпель зіскочив, коли він заточував олівці.
Зараз доля вказала на пальці.
Перший час, йому не подобалось те відчуття чогось тонкого та гострого, що розтинає твою плоть. Але з часом — звик.
Лезо торкнулося проміжної фаланги вказівного пальця, Август вибрав діагональний напрям і трохи надавивши
— Август?
Він завмер. Дякуємо, що зачинив двері, і міг собі так сидіти, завмерши, і не метушитися в спробах сховати своє дійство.
— Август? — стукіт в двері. — Ти тут?
“дихай, господи, чорти б тебе побрали, видихай!”
— Так, я вже зараз виходжу, вибач.
— Та нічого, я шукала тебе в кімнаті, та не знайшла. Ти готовий їхати?
— Наче так.
Його тітка Лінда була непоганою альтернативою. Бо вона змусила його відчувати. Сором.
Він швидко повернув все як було, вийшов з ванної, та засунув коробочку поглибше в свою сумку.

Лінда вийшла на вулицю, аби прогріти машину і боковим зором уловила якісь рухи.
“хм, знову прийшов”
Так, аби не було помітно, вона кинула погляд на дерево. За деревом стояв злодій. Вона впевнена у цьому. Лінда фиркнула, коли згадала, якими рачками він тікав.
“цікаво, а коли я повернуся, ти там і далі будеш стояти, злодійчик?”
З роздумів її вирвав Август з купкою багажу.

— Тож, твої речі тут, кицька з тобою, місто непогане, квартира чудова, — вона посміхалась. — Я сподіваюсь, тобі хоча б трохи тут подобається.
Йому й справді подобалось, може й, не трохи.
— Мені подобається, правда. Дякую тобі, Ліндо. Я можу… — слова застрягли і товклися у нього в горлі. — Я можу якось тобі віддячити?
Лінда розплилася у посмішці:
— Говориш так, наче неймовірно багатий.
Август злегка хмикнув і запитально подивився на тітку. Він питав серйозно.
— Мені нічого не потрібно, Августе. Я хочу тільки й того, чого хотіли твої батьки. Аби з тобою все було гаразд, щоб ти був цілий, живий-здоровий і щасливий.
“цілий”
— А, і ще дещо. Я думала, чи варто тобі це віддавати, але вирішила, що якщо залишу собі — буде гірше. — Вона підвелася, вийшла з квартири і повернулась за декілька хвилин. В її руках був якась торбочка, Август хотів було запитати, але вона відповіла раніше, — Це.. кхм..
“майже сказала: “єдине, що від них залишилось”, дурепо ти йобане”
ті речі, які вони тобі купили.
“не обманюй себе, Ліндо, звучить однаково хуйово”
Август застиг. Чи не основною метою їхньої поїздки був той його сраний улюблений художній магазин.
— Дякую, що вирішила віддати. П-поклади це, будь ласка, десь в моїй кімнаті.
Лінда якийсь час не ворушилась, але потім таки пішла в кімнату Августа.
“не треба було цього робити. тепер ти залишаєш йому вічну згадку.”
Вона — жінка, що не мала дітей та чоловіка, не знала як правильно, а як ні, але так старанно намагалася не зробити гірше, поклала торбу у куток, та, виходячи, бадьоро промовила:
— Що ж, я вже буду їхати. Якщо щось треба буде, то обов’язково пиши. — Вона трошки пом’ялась, та потім таки запитала: — Обіймемося?
Августу й самому, мабуть, треба були обійми, тож він був дуже не проти.

Він сидів на своєму, вже звичному, місці, і чекав. Чекав, коли почнеться хоч якийсь рух. Чекав, коли вони вже поїдуть. Чекав, коли хтось повернеться.
Цього разу він був трохи розумнішим та взяв з собою щось перекусити та попити. А ще блокнот.
Він гортав його, звісно ж, від нудьги. Роздивлявся, !звісно ж! від нудьги. Мабуть, його почуттям також було нудно.
“я, якось, ніколи не помічав його”
Іса напружив всі свої звивини і намагався згадати. Ось перший клас
“ні, з першого класу я взагалі нічого не пам’ятаю”
Натяк на щось руденьке з’явився десь ближче до сьомого, або восьмого, класу. Це була фізкультура. Вони намотували уже бог знає яке коло, та хекали, як скажені собаки,
“фізрук мудак”
але дехто не бігав. То й був Август. Сидів і дивився на нього.
Ось дев’ятий клас. Він заходить до туалету і бачить, як Август намагається загладити свої кучері, а потім зойкає та відвертається, коли бачить Ісу. Він тоді спитав:
— Нащо ти це робиш?
— Роблю що?
— Намагаєшся щось зробити із своїм волоссям. Нащо?
Август, з неприхованою підозрою вдивлявся в обличчя Іси, бо вже тоді він набув певного хуліганського авторитету, і намагався зрозуміти: це просто питання чи питання-вдаряння? До єдиного висновку він не дійшов, тож заплющив очі та вимовив:
— Бо я один такий. Рудий та пухнастий на всю школу. На все місто, мабуть.
— Той що? По-твоєму, це якась проблема?
— По-моєму, я надто не вписуюсь.
— Хм.
Іса рушив з місця, а Август застиг.
“ну все. добалакався. а мама говорила спочатку думати, а потім казати.”
Іса, максимально обережно, як тільки вмів, протягнув руку до рудого волосся та запустив в нього пальці. Трошки поворушив, і ще обережніше прибрав руку і сказав:
— А мені подобається.
Він забув, що треба дихати, і коли спогади його ледь не задушили, подумав:
“їбать, я що правда таке ляпнув?”
Він різко вдихнув та подивився у блокнот, на останнє, що там було. Хто там був.
— Ну привіт, злодіяко.
Наче ракету, його підкинуло на ноги, від чого в голові трохи запаморочилося, а очі розширилися.
Він проґавив момент, коли під’їхала машина.
— Пхах, реагуєш так, наче й справді злодій, — вона з усмішкою протягнула руку. — Я Лінда. Тітка Августа. Можеш називати просто Лінда, або пані Лінда, як тобі до душі. — Її пробирало на регіт від зляканого, викритого та засоромленого вигляду, який враз набув хлопець. — Хі-хіхі-хіхі, вибач, а до тебе як звертатися?
Іса витріщився на її руку, та на неї загалом. Виглядає не небезпечно. Тож він взявся за руку:
— І-іса. Я-я-я..
“йобаний ти німець. от і той момент, якого ти боявся. ну, от хто ти?”
— Я друг та однокласник Августа, хотів дізнатися, чого його так довго немає в школі. Ось. Та й по всьому. Так. Отак.
“ну, майже не збрехав.”
О, Лінда, чудова мудра жінка, розуміла що друг-однокласник міг би просто прийти та й запитати, а не танцювати перед вікнами, але хто вона така, щоб не вірити хлопчику-злодіяці.
— Оу, то тут ти вже не запитаєш, бо Август щойно переїхав.
Його серце, дихання, життєдіяльність — все зупинилось. Переїхав. Все, що він зміг видавити це:
— А-а, а чому?
— Його батьки померли, тож я думаю, йому це буде на користь.
Ісу труснуло, він не дуже добре знав його батьків і так далі, але йому стало неприємно. Йому стало зле від думки “Чому таке сталось саме з ним?”. Іса не відчув безпорадність, не відчув страх, або даремність. В ньому зародилося щось інше, щось типу
“я маю бути поряд”
бажання підтримати.
— Вибачте, пані, вельмишановна —
“це ж культурне слово?” — пані Ліндо, не могли б Ви сказати мені його теперішню адресу, я хочу заїхати, провідати, все таке. А, і ще, мені треба повернути йому його річ. Вона важлива для нього, тож, не могли б Ви, будь ласка..
Їй було цікаво спостерігати за тим, як він тараторить, але їй почало здаватися, що вона вже знущається, тож:
— Добре, я розкажу, як доїхати на автобусі.

Він залишився один. Ну, разом з кицькою.
В його голові пульсувало: “Цілий”, що йшло в розріз з набутими дурними звичками.
Тож, він вирішив змінити тактику.
Він прийшов в найближчий гіпермаркет і одразу подався у алкогольне відділення. Його ніколи не цікавив алкоголь, але приваблювало вино. Він часто чув історії, де люди напивались так, що забували хто вони й що вони, тож, він вирішив, що для заглушування почуттів це непоганий варіант. Пляшок було багацько. Різних кольорів, брендів, цін. На ціну Август не зважав, вибирав по тому, що написано на етикетці і вже пер додому непрозору торбу з купою пляшок. Бокали він також купив. Під кожну пляшку окремий. Тож, що ми маємо? Три пляшки напівсолодкого (сухого не брав, бо був певен — не сподобається) вина: біле, червоне та рожеве. А, і ще, ми маємо порожній шлунок.
— Що ж, почнемо.
Він взяв до рук білу пляшку, її етикетка говорила: “М’який, шовковий, живлячий смак з тонами абрикоса та дині, освіжаючою кислинкою та довготривалим сенсаційним післясмаком”. Його інтригував сенсаційний післясмак, тож в бокалі вже налито і він “цокається” з Мелісою:
— Твоє здоров’я.
Смак дійсно приємний, але те, що він майже ніколи не пив таки дало по голові, але не сильно. Він поринув у спогади. Зараз хотілося згадувати приємні моменти з сім’єю. Коли він був у бабусі, наприклад, і вони разом збирали фрукти. Про щось говорили. Він почав трохи посміхатися, сумно, але посміхатися.
Наступною була червона зі словами, які вже потроху плили, але він чітко побачив: “Малина, фіалка та лохина”. Це вино Август не схвалив. Воно здалося надто різким та алкогольним. Тож він відставив його подалі, налив ще один бокал білого, підійшов до вікна та почав роздивлятися місто. Бокал влетів непомітно, а на різких поворотах його вже підхитувало, але настій, на диво, ставав краще.
Рожева пляшка. Вона не обіцяла багато, а навіть якби і робила це, він вже не може цього прочитати, тож просто налив. І на секунду все стало ясним, бо він відчув м’ятний присмак.
— Вау. Меліса, понюхай.
Кішка дригнула вусами та сказала: “Мявк.”
— Скажи, так?
Він впав на свій диван. Відкинув голову та закрив очі. І тут виринув палкий прихований образ. Він не дозволяв собі навіть уявляти його, бо коли намалював — ми пам’ятаємо, що сталось. Але зараз, хто його вхопить на цьому? Ніхто ж не зможе залізти в його голову, егеж?
Він дозволив згадати собі його очі, темно-карі. Вони йому подобались. Потім виринуло обличчя, з гострими лініями, бліде, трохи схоже на його власне. Йому подобались ці лінії. Йому подобалось, як грали ті лінії, коли він посміхався або злився. Йому було приємно за цим спостерігати. Він згадав розташування його родимок, його улюблена була та, що на вусі. А ще подобалась та, що на ключиці. У нього багато родимок. Йому це подобалось.
“цікаво, що вийде, коли їх всі з’єднати?”
У нього було багато фактури. Фактурне обличчя, фактурне тіло, ті ж ключиці, руки, йому подобалось це відтворювати на папері. Він хотів відтворювати це на папері.
“я хочу.. малювати….. тільки його?”
Ця думка, наче ляпас, витягла його з дум та розплющила очі.
Його квартиру наповнила музика з колонок, аромат алкоголю та неймовірне бажання вийти на вулицю, точніше, в якийсь бар, клуб, неважливо. Там, де йому можуть налити ще чогось, бо його пляшки закінчились, окрім червоної. У Августа. Бажання кудись вийти. До людей. Алкоголь: 1, Август: 0.
Як супер відповідальний хазяїн, він насипав своїй любій корму, налив води, цьомнув у лобика, і пішов. Ні, не пішов, втік від почуттів, які його вхопили.

Йому довелося позичити грошей на дорогу у Лінди, бо своїх поки не було. Але він обіцяв повернути і зробить це. А зараз — він їде в автобусі, в якесь інше місто, до свого..
“кого? друга? знайомого?”
однокласника.
Всі ж однокласники так роблять?
Вже вечоріло, і тільки зараз він подумав про те, де йому ночувати.
“бляха. може написати, попередити його?”
Іса відкрив інстаграм, ввів “Август”, і о, диво, першим акаунтом вибило потрібний.
На акаунті була якась історія.
І от у чому питання: дивитися чи не дивитися?
Він так глибоко погруз у це питання, що вже встиг доїхати. Вийшов з автобусу, потупцював на місці
“ай, та до біса”
і різко тапнув на екран. На екрані з’явився Август, з бокалом невідомо чого у руці, який він запрокидує та випиває залпом.
“якого хуя”
Він передивився ще раз. Бо не вірив своїм очам. Август, ні, ви не розумієте, Август! справжній янгол, п’яний у дризк. Ні, не у дризк, у сраку. Він шалено п’яний. Неймовірно п’яний. Немає такого епітету, щоб описати, наскільки він п’яний. Проте, навіть у такому стані, він умудрився відмітити бар, в який, мабуть, заповз. І, о, ще одне диво, це знаходилось не дуже далеко, десь 10 хвилин пішки.

Який то був вже бокал? Невідомо. Як він збирався йти додому? Невідомо. Хоч йти йому й недалеко, та в такому стані легше просто лягти та косплеїти опосума. Він вже зрозумів, що поняття норми залишилось десь на етапі розмови з Мелісою, але йому було так весело. Серйозно, тяжко фізично, та не морально. Морально він зараз у алкогольній феєрії.
“ох, треба додому, Августе, треба додому”
Він сидів з цією думкою хвилин з 10, весь цей час — генерував та накопичував сили, і от таки встав. Почав йти до виходу, та раптом розвернувся і крикнув: “Дякую за чудове пойло, не знаю що то було, але було смачно!”, а потім відправив великий поцілуночок обома руками. Він йшов спиною, тож не бачив, куди він там йде, або на кого, а потім, рудий вже відчув як на когось наступив. Він хотів було хвацько розвернутися та вибачитися, але на повороті його занесло, та його підхопили. Він підняв мутні очі і не повірив їм, тож проквакав:
— В-вау, іхі-іхіхіхіхі-хіхіх, Ви… о-о-о-у, Ви так схожі…. о-о-ох, Ви так схожі на хлопця, ахаха-хах-аха, хлопця, хлопця.. який мені… який мені подобається! Ахахха-вха-хв, який мені подобається, вахва-хвахав.. ік… о, Го-о-о-споди, Ви навіть.. навіть не уявляєте, як Ви на нього схожі, чесно, я в.. в шоці. Ви-ви-вибачте.. Я мабуть з-з-араз помру, але це ні-ні-нічого страшного, бо я… я бачу його.. перед.. перед своєю… я такий щас-щас-щасливий, що саме це б-бачу ос-останнім.
Алкоголь: 2, Август: 0.
Іса, ох, бідний Іса, зостався стояти на порозі з поваленим Августом у руках. Що ж він на це скаже?
— Єбанутись.