Січень 2023

П’ятнадцятого січня, у неділю, я викинув решту амітриптиліну у великий сміттєвий бак, що був неподалік від мого будинку. Після цього я був впевненим, що мої руки до цих таблеток більше ніколи не потягнуться.

Дванадцять днів до того відчувалися як важке пробудження після довгого сну, що манив у повне забуття. Ти в дрімоті розмахуєш руками, намагаючись відігнати ту невидиму силу, що наперекір усьому склеює своїми лапами твої повіки. Проблема лише в тому, що я знав, як виглядає ця істота, і вона мала моє обличчя, а бити кулаками самого себе — штука не з приємних.

Спершу я продовжував приймати по одній пігулці вдень, бо звик бути поруч із Маріанною і не міг уявити себе цілісною особистістю без неї. Проте з кожним побаченням усередині наростало відчуття того, що я роблю неправильні речі і не тільки щодо інших, а й щодо себе. Робочий стіл, полички у кухні, ванній та кімнаті, підвіконня вкрилися товстим шаром пилу, на підлозі де-не-де лежали брудні речі, а біля вхідних дверей стояли чорні пакети, повністю набиті сміттям. Спальня просякла димом від цигарок, і мені здавалося, що не тільки меблі, а й навіть підлога та стіни увібрали у себе цей неприємний сморід. Душем я скористався тільки одного разу: коли через невпинний голод мені довелося вийти в магазин за продуктами.

Михайло більше не писав, бо, мабуть, вже наперед знав, що залишиться проігнорованим. Він був справді хорошим другом, але час та умови для нашої дружби були невдалими. Коли я був наодинці з собою то не розумів цього, але щойно Маріанна з’являлася десь у полі зору — мене захоплювало почуття відрази до хлопця. Дівчина почергово наголошувала на всіх дрібницях, що мені не подобалися у його поведінці, на кожному невдалому жарті, і це було так, наче вона своїми пальцями колупала до крові шкіру, що на ній раніше не було ран.

У стосунках із тіткою все було також складно. Коли я повідомив їй, що мій лікарняний продовжується до 16 січня включно, то вона стала телефонувати мені що два дні. Гіперболізована турбота виводила мене на емоції, бо все чого я хотів — це просто побути наодинці без дошкульних запитань та розмов. Мабуть, її поведінку зумовив той факт, що у тітки не залишилося нікого, крім мене та моєї матері. І якщо з мамою у неї були більш сестринські стосунки на великій відстані, то для Галини я був дитиною. Так вона виявляла любов, яку не могла виявити більше ні до кого через уже згадані мною обставини, і можна було би спокійно пояснити їй, що мені це не допомагає, а лиш дратує. Проте я продовжував мовчати, бо боявся її образити, а все невдоволення лиш проштовхував глибоко всередину себе. 

Тоді ж надійшло повідомлення про те, що мене офіційно відрахували з університету. Прочитавши його, я не відчув ні радості, ні суму, тільки повну байдужість. За перший семестр навчання я вже так звик до того, що не повернуся у цю рутину, що тепер ці формальності не викликали у мене і найменших емоцій.

Зустріч із психіатром була перенесена на невизначений термін. По-перше, я був упевнений: якщо лікарка побачить мене у такому стані, то наслідки можуть бути дуже серйозними, а по-друге, мені було вже начхати на те, чи хворий я. Не потрібно було ніяких підтверджень ззовні, щоби знати, як всередині мені погано.

Усе навколо зазнавало руйнацій, і, здавалося, що я навіть не докладав до того рук. Посеред цієї вакханалії Маріанна була мовчазним спостерігачем. Іноді в її чорних очах, я бачив проблиски захоплення, наче дівчина споглядала не моє падіння, а свою перемогу.

Не потрібно було вже нічого робити, аби вогонь розростався ще дужче: залишилося лишень чекати, доки все згорить вщент. Чим довше я жив у цьому світі, тим більше мені хотілося вибратися з нього, наповнити свої легені чистим повітрям, а не продовжувати вдихати їдкий дим, і єдиним правильним рішенням у цій ситуації було позбутися Маріанни, а тобто всіх таблеток. Ця дія була зовсім простою, але перспектива неминучих змін мене лякала, бо пекло вже стало для мене буденністю, а поза ним мені довелося би докласти значних зусиль, аби відбудувати все втрачене наново. 

Я почав випивати половину пігулки вдень, замість однієї просто тому, що відмовитись від амітриптиліну одразу було занадто складно. Ця зайва різкість могла неабияк вплинути на мене у фізичному та ментальному плані. Особливо, якщо врахувати те, що іноді (дуже часто) я приймав таблеток удвічі більше понад норму.

Першого дня, після зменшення дози, я прокинувся досить рано, о восьмій годині, і побачив Маріанну, що стояла в кутку кімнати, біля дверей. Напівзігнуті у колінах ноги ледь втримували дівчину; перехилившись вправо вона верхньою частиною тіла спиралася на стіну, доки руки звисали з обох боків, а кістляві плечі були наче опущені вниз під тиском ваги. У скляних очах відбивалося жовте світло настільної лампи, потріскані губи були не червоного, а фіолетово-сірого кольору, колись шикарні чорні пасма волосся тепер були схожі на гниле сіно. Я спробував покликати її, але мені відібрало мову. Кров вдарила у голову, вуха палали, а я все продовжував роззявляти рота, намагаючись сказати хоча би щось. Я не міг відвести погляду від дівчини, чиї вуста німо здригалися. Тіло застигло від страху, і єдине, що можна було зробити — це заплющити очі. «Усе лише у моїй голові, усе просто вигадка, це не відбувається насправді». Думки все кружляли головою доти, доки я не відчув пухку ковдру, що була стиснута між моїми пальцями. Тоді мені стало сміливості поглянути на світ знову, і Маріанни вже в ньому не було.

Опісля подібних «видінь» не було, а натомість її обличчя іноді проглядалося у гіллі дерев, що їх я бачив зі свого вікна вранці; її образ прослизав у дзеркалах та ховався за їхніми рамами, а голос долинав зі шумних ранкових вулиць, тонув серед інших голосів, і навіть якби вона шепотіла у натовпі — мої вуха впіймали би кожне слово. Легке відчуття присутності дівчини злило мене так, наче над головою літали дрібні мошки та безперестанно тихо дзижчали. На противагу цьому сон почав нормалізуватися і банальна гігієна перестала бути тягарем. Я повільно оклигував від нестабільності та повертався до рутини, повертав собі хоча би якийсь контроль над ситуацією.

Чотирнадцятого січня, під час вечірньої розмови з матір’ю, я згадав про пакунок, який так і не було відправлено в обіцяні дати. Мама, мабуть, і сама вже забула про це, або ж не стала питати. Від усвідомлення цього факту мені стало соромно та ніяково. Минуло багато часу відтоді, як вона вийшла на зв’язок, і ще більше — з її дня народження, тому затягувати далі я не міг і вже на завтра спланував вилазку до пошти. Пізніше, перед сном, коли я припав до унітазу і виблював усю вечерю, було також вирішено покінчити з таблетками і викинути їх нарешті на смітник. Нормального повноцінного прийому їжі у мене не було щонайменше тижні, бо амітриптилін пригнічує відчуття голоду, і вперше за такий тривалий період я змусив себе приготувати та поїсти хоча би щось, але не вдалося, бо нудота теж була одним із побічних ефектів.

Наступного дня я вийшов із дому десь коло першої години дня і, щойно срібляста пластинка з пігулками опинилася посеред гори сміття — попрямував до найближчого відділення пошти. Посилка мала прибути до мого міста через три-чотири доби, і я вже з нетерпінням чекав того моменту, коли вона опиниться у руках матері. Уява малювала яскраві сцени того, як і з якими емоціями мама розгортатиме пакет, як вона буде носити цю сумку всюди, куди лиш можна, та дбайливо здмухувати з неї пил. Мені справді хотілося, аби все так і було, бо з тими можливостями, які я мав, цей подарунок поки був найбільшим, що я міг для неї зробити. А ті кілька днів очікування не стали би для мене проблемою, бо вже з понеділка я мав вийти на роботу, а за справами час минає швидко. Тітка дуже зраділа, коли дізналася про закінчення мого лікарняного. Для того було дві підстави: я нарешті вилікувався від незрозумілої хвороби та розв’язав проблему з недостачею досвідчених робітників на касі, бо моя «хвороба» якраз припала на відпустку Михайла, і, окрім тітки та новенького, більше ніхто там працювати не вмів. Мені ж, на диво, після такої довгої перерви було лиш у радість повернутися до своїх обов’язків, бо це була прекрасна можливість відволіктися від нав’язливих тривожних думок та заземлитися. Михайло також із завтрашнього дня мав виходити на роботу, і я подумав, що було би добре поговорити з ним, або спланувати вилазку у бар, щоби максимально заповнити свій вільний час та розважитись. До того ж питання з психіатром усе ще залишалося відкритим, і мені варто було розібратися з цим якомога швидше.

Погода на вулиці була не з приємних: небо затягло сірою вуаллю, морозець щипав щоки та підборіддя, а землю повністю вкрило льодяною скоринкою. Проте додому повертатися не хотілося, і я вирішив прогулятися до Південного Бугу. Замкнувши себе у чотирьох стінах, я зовсім забув про те, як кипить життя на великих вулицях міста. Назустріч крокували незнайомці з пакетами та торбами, щось говорили один одному, сварилися та сміялися. Дітлахи у смішних комбінезонах чимчикували хвостиком за дорослими та щось мимрили собі під носа, незграбно хитаючись із боку в бік. Вздовж блискучої траси із ревучим звуком проносилося сліпуче світло од фар машин, а чорні кострубаті гілки дерев тягнулися вгору, і здавалося, що ось-ось — і вони непомітно схоплять мене за комір та повісять на своїх кігтях, як скляну новорічну іграшку. У цьому, звичному для міста шумовинні, вперше вчувалася милозвучність, за якою я так скучив у своїй постійно тихій квартирі.

Я не став підійматися на Центральний міст, а просто пішов уздовж ріки сутінковими алеями. Тут людей майже не було, лише іноді повз проходили темні, закутані у куртки фігури, або ж собачники. Знизу доносився плескіт течії, що швидко мчала та невеликими хвилями викривляла поверхню ріки. Неможливо було відвести погляду від цього гіпнотизуючого видовища. Здавалося, наче от-от і мене поглине в себе та бурхлива стихія, розірве на частинки та поховає у глибинних землях. Це не здавалося чимось поганим та страшним у порівнянні з невідомістю, із мільйонами можливих падінь та проблем, що на мене стовідсотково ще чекали попереду. І тут твій розум починає сумніватись, підкидаючи запитання на кшталт: «А чи не буде марною ця спроба і наступна, і наступна?». 

— Гарно, правда? — долинув знайомий голос десь з-поза спини, і я різко обернувся, проте не побачив нічого, крім масивних стовбурів дерев.

— Тут хтось є?

— Я тут.

Тепер голос долинав із лівого боку, проте освітлена білими ліхтарями алея була порожньою. Ні душі.

— Привіт-привіт, — ці слова пролунали так гучно, наче хтось говорив мені просто у вухо, і я знову повернувся, але цього разу обличчям до ріки.

За метр од мене, в одній лишень білій сорочці до п’ят, стояла Маріанна. На її неприродньо блідому обличчі вуста розтяглися у зловісній посмішці. Двома руками дівчина сперлася на ковану огорожу, обхопивши тонкими пальцями перила, а до босих ніг прилип сніг. Вітер грався з пасмами її волосся: то здіймаючи їх догори, то скидаючи на плечі. Маріанна дивилася чорними очима прямо у мої, ні на секунди не відводячи погляду. Дивилася так, наче цим жестом кидала мені виклик.

Востаннє я приймав амітриптилін якраз учора — за декілька годин до того, як мене знудило — і звичайно ж, його дія не могла припинитися менше ніж за добу. Тому не варто було довіряти тому, що я тепер бачив перед собою. Добре, що людей поблизу не було, бо не дуже хотілося, аби хтось побачив, як я витріщаюся у порожнечу або, ще гірше — говорю з нею.

— Чого мовчиш? Язика проковтнув? — уїдливо процідила дівчина.

Мені не було страшно аж доки я, намагаючись піти геть, не відчув, що мої ступні мовби вросли у землю та перетворилися на дві тяжкі льодяні брили. Не було більше чутно ні шуму води, ні гудіння вітру, ні ревіння машин: ніби між мною та навколишнім світом утворився вакуум.

— Ти ж думаєш, що зможеш отак просто позбутися мене, викинувши ті нещасні таблетки? — продовжувала Маріанна. — Але ж я не наслідок, я причина, розумієш?

«Це не відбувається насправді».

— Я справжня, — її голос зривався на кажанячий вереск. — Це я, я навертаюся комом у горлі, я витікаю гарячими сльозами з твоїх сліпих очей, я вирощую у тобі невпевненість, я сповнюю тебе неспокоєм, я — це твої нав’язливі думки, я тебе ненавиджу. І я ніколи не була і ніколи не буду окремо, бо я частина тебе. І навіть коли я буду поза полем твого зору, то буду продовжувати дихати тобі в спину. І за все своє життя ти ніколи не зможеш від мене втекти, бо я назавжди вплетена у твою голову.

Спазми болю стали проникати тупим ножем у мій мозок, повітря стало надто мало, аби наповнити ним легені, а тіло мені вже зовсім не належало, бо я не міг навіть мізинцем поворушити.

— Це боротьба без виграшу, — сказала Маріанна, і раптом вираз її обличчя пом’якшав, і тепер у її погляді не було й крихти жовчі. — Хіба ти не втомився? Лиш подивись на себе. Який ти шлях пройшов, наскільки сильно та віддано вірив у життя, і все це привело тебе сюди. Чи це справедливо? Чи варто це продовжувати без гарантій на бодай якісь зрушення? А навіть якщо все налагодиться, то не факт, що так буде завжди, правда ж? І тоді все спочатку, і знову, і знову.

Тепер здавалося, що голос дівчини вже не долинав ззовні, а безпосередньо був усередині мене: у скрученому від болю мозку, у вушних каналах, у черевному сплетінні, у легенях. Я озирнувся не повертаючи голови, і побачив, як глузливо посміхалися дерева, світло ліхтарів стало таким яскравим, що обпалювало очі, а сніг наче втратив свою структурність та став схожим на тягучий однорідний кисіль. Тільки Маріанна у своїй подобі так же стояла напроти мене — чітка та незмінна.

— То у чім сенс без упину блукати колом, відчувати постійний голод і незмогу насититися? — на її обличчі знову з’явилася злісна посмішка, а на вустах розповзлися маленькі криваві тріщини. Утім, очі досі повнилися невинністю і навіть чимось схожим до співчуття. — Ти боягуз, і тому навмисно забуваєш про те, що маєш абсолютну свободу. Прокидаючись щоранку, обираєш один і той же шлях найбільшого опору, а потім розчаровуєшся у своєму виборі. Своїми марними спробами ти будеш тягнути до дна не тільки себе, але й людей навколо. Підводити їх своєю поведінкою і з разу в раз шукати тому виправдання, які рано чи пізно перестануть працювати.

Раптово у мені здійнялася хвиля напруження, і я відчув, як усе тіло почало тремтіти. Зір потьмянів і все навколо стало повільно обростати безформними плямами.

— Хіба не жорстоко прирікати себе та інших на таке життя? — дівчина так голосно засміялася, що я мимоволі закрив руками вуха, а на ранках її губ почали утворюватися великі крапельки крові, що одна за одною стікали до підборіддя. Я згадав про горобчика, якого ми знайшли та врятували декілька місяців тому. — Там за межею вже не буде ніяких хвилювань, відповідальності та турбот. Ти повернешся додому, у ті минулі часи, обіймеш батька…

Я поривчасто кинувся до неї, ледь розрізняючи розпливчасті силуети палаючими від сліз очима. Ноги перечеплялися та підверталися, але все одно робили хиткі поспішні кроки. У роті пересохло від того, як відчайдушно я намагався вхопити холодне повітря. Руки, вкриті вологою клейкою плівкою поту, заклякли від морозу та по-зрадницьки продовжували тремтіти. Щойно подушечки пальців торкнулися тендітних плечей Маріанни, я, не задумуючись ні на секунду, зі всієї сили штовхнув дівчину вперед. Її тіло піддалося і перехилилося через огорожу. Оглушливий крик радше схожий на сміх проник мені у голову, викликавши ще потужніші спазми болю. Це була лише мить, але я зміг виразно побачити обличчя дівчини, і його вираз не свідчив про поразку чи страх. Маріанна усе ще посміхалася закривавленими вустами, але цього разу розслаблено і по-справжньому радісно. Погляд її очей з повністю почорнілими білками був спокійним і водночас сповненим тріумфу. Я заворожено дивився, як вона, наче підстрелений лебідь, летіла донизу, а біла тканина її сорочки вихором майоріла у темряві.

Затим…

Вітер підхоплює мене зусібіч, а спиною я падаю на щось пласке й до запаморочення холодне і мокре. Наступної миті я провалююся ще нижче. Водяна пелена огорнула нічне небо: воно поступово гасло та втрачало свої контрасти. Сотні бульбашок із шаленим гулом підіймалося догори, але не я. Важкий одяг якорем тягне мене донизу, мовби зв’язуючи руки та ноги так, що рухатись стало неможливо — і нічого не залишалося, крім як поринати все глибше й глибше.

Болю у голові більше не було, зосталося лиш гостре печіння у легенях, немовби їх роз’їдало кислотою зсередини. Я не почував страху, натомість мене охопила неземна слабкість. Кортіло заснути якнайшвидше, щоби припинився біль… припинилося усе. А коли повіки врешті склепилися, то стало по-справжньому легко. Найтемніша ніч року настала знову, але тепер ніщо не віщувало біди. 

Присвячується моєму татові.