Листопад 2022

Потім Маріанна зникла. Після дня, коли ми гуляли вздовж вуличок міста, я написав їй, адже був дуже збентежений її станом і хотів запитати чи все з нею добре, чи дісталася вона додому. Крім того, слова, які вона сказала, дуже добре закарбувалося у моїй пам’яті та не давало спокою. Це було схоже на останнє прохання перед чимось, що докорінно змінить звичний мені спосіб життя. Проте жодного повідомлення з її номера не надходило впродовж двох діб, і я почав переживати. «Із нею могло статися все що завгодно», — ці слова безперестанку кружляли у голові, і після них думки повнилися найжахливішими речами, що могли би вичікувати на маленьку, зовсім тендітну дівчинку у темних провулках. Наступне, що я вигадав: подзвонити їй. Потрібно було зробити це одразу, але я настільки звик до онлайн спілкування, що взагалі забув про можливість зателефонувати. 

 Я сидів у кімнаті відпочинку під час обідньої перерви, коли виявив, що не можу знайти її номер серед інших контактів. Також кудись подівся наш спільний чат. Мені навіть довелося перезапустити телефон, сподіваючись на те, що він просто глючить, але це не допомогло. Це означало лиш одне — єдина можливість зв’язатися з нею безслідно щезла. Але я не міг збагнути як і чому. Щоправда, я ще міг безпардонно увірватися до неї у квартиру та й знав поверх, на якому вона жила. Проте цей факт викликав у мені великі сумніви щодо його правдивості, хоча б тому, що він був єдиним мені відомим. Навіть сусідку, з якою дівчина жила, я ніколи не бачив в обличчя та імені її також я не чув. 

Я нічогісінько не знав про Маріанну. Тоді усвідомив, що між мною і дівчиною — діра, сповнена невідання, чию глибину та масштабність я щойно зумів осягнути. І перестрибнути її, перелетіти, обійти — було просто неможливо. Протягом усіх чотирьох місяців нашого спілкування я мав поступово та впевнено вибудовувати міст з маленьких цеглинок інформації та фактів, аби перебратися на інший бік прірви, але тепер думати про це було вже запізно. То був повний розпач та нерозуміння того, що робити далі та як взагалі діяти у такій досить незвичній ситуації. Мені потрібно було поговорити з кимось та спробувати знайти допомогу.

— Мені здається, що ти перегинаєш палку, — спокійно сказав Михайло, коли ми курили біля пекарні після закінчення робочої зміни. Усі роз’їхалися по домівках, і ми стояли зовсім самі. — Вона тобі всього два дні не відповідала, ну, може, три. Це не так вже й багато. А з приводу чату та її номеру, то може ти випадково видалив?

— Я не міг… — обурено почав я, але хлопець не дав мені договорити.

— Ну, значить у тебе такий телефон. У ремонт його віддай, — байдуже кинув він, але, помітивши мій погляд, змилосердився і додав: — Слухай, якщо тобі так неспокійно, то не знаю… Спитай у сусідів. Назви ім’я, опиши зовнішність, думаю, хтось зможе сказати номер її квартири.

— Спинити когось, доки будуть у під’їзд заходити? — піднесено перепитав я.

— Ну, так… Якусь бабцю, бо шанс того, що вона поголовно знає всіх жильців — дуже високий.

Зрештою, я так і зробив. Наступного ранку я подзвонив тітці та сказав, що проспав і тому запізнюся на роботу. Насправді десь з восьмої години я вже стовбичив біля вхідних дверей будинку. Повз мене пройшло багато людей, до яких я підходив з однаковими запитаннями, але ніхто з них не зміг сказати нічого змістовного. Коли я був готовий зневіритися, то натрапив на дідуся років 75 з дугоподібною статурою, вбраного у велику сіру куфайку.

— Дівчинка Маріанна з чорним волоссям… — задумливо повторював він, мимоволі замінюючи літеру «ч» на «щ». — Не знаю такої.

— Точно?

— Синку, я у цьому домі живу скільки себе пам’ятаю… Ти сказав, що вона орендує тут квартиру, а у нашому під’їзді тільки одна людина, яка здає житло, і це твій господар.

— А може…

— Якщо ти мені не віриш, то можеш постукати у двері всіх квартир, крім третьої, то моя, але я впевнений, що така людина у цьому під’їзді не живе… Тобі краще звернутись у поліцію. Вони мають допомогти, — і він неквапом пішов далі, залишивши мене позаду.

Було очевидно, що це не спрацює, але все-таки я подався до місцевого підрозділу, де мені відповіли, що без належних даних нічого зробити не зможуть. Руки та ноги мої були зів’язані, і я просто був неспроможний якось діяти далі. Вперше за довгий час у мене з’явилося бажання зателефонувати матері. Безпорадність, яку я дуже гостро відчув, змусила мене хоча б подумки повернутися до батьківського дому, поговорити з мамою та згубитися у мелодійності її голосу.

— У тебе щось сталося? — пролунало зі слухавки.        

— Ні… — хотів сказати правду, але все одно збрехав. Долоні спітніли. — Втомився дуже.

Покласти слухавку означало повернутися до чужої мені реальності, де кінець всього здається кращим за початок. Тому я намагався відтермінувати цей момент, і, може, з сотню разів запитав у мами про погоду, про наших сусідів та розповів їй усе про свої робочі будні. Виникло відчуття, що після цієї розмови мама вкриє мене теплою м’якою ковдрою, як робила це, коли я був ще зовсім малюком, побажає спокійної ночі, не зачинить двері цілком, щоб залишилася маленька щілина, крізь яку просочувалося жовте світло лампи з коридору, і якийсь час я спостерігатиму, як туди-сюди шугають тіні батьків, а потім заплющу очі та буду слухати їхні тихі розмови, доки остаточно не провалюся в сон.

Ностальгія — це почуття, яке ножем ріже твою душу, твій розум і цими ранами прокладає шлях до минулого. Це повернення за яке потрібно заплатити болем, який не можна виміряти та осягнути. Вроджена патологія людини. Я знав, що матір відчувала те саме, що скорше за все, боролася з цим почуттям відтоді, як не стало батька, адже тримала у руках всі ті речі, що колись тримав він, носила на своєму безіменному пальці золоту обручку, яку колись подарував їй він, жила у квартирі, яку облаштував зі всією своєю любов’ю до нас він, бачила його погляд в моїх очах. І я не міг собі уявити її безмежної витривалості, необхідної для того, щоби продовжувати жити з цією тяжкою ношею, яку повісили на неї без її згоди та зобов’язали нести до самого кінця.

Можливо, було б краще розповісти їй про все, що відчуваю останнім часом, але я не міг цього зробити, бо не звик, бо, здавалося, що так порушу якісь свої принципи, що це просто неправильно. Мені було страшно отримати від неї не ту реакцію, не ті слова, почути нерозуміння, бо все-таки нас розділяло 26 років. Тому п’ятнадцятихвилинний діалог закінчився так, як і завжди: словами «на добраніч». Наостанок, мама попросила дзвонити частіше, а я лише гмикнув у слухавку та кивнув головою так, наче вона була поруч та бачила мене.