Кінець лютого 2022

і замість ліжка я засинаю в домовині

гублю саму себе у забутті

нарешті я втекла від цього світу

нарешті я втекла від тебе назавжди

У найтемнішу ніч року небо забарвилося у брудно-жовті та помаранчеві кольори. Я пам‘ятаю все до найдрібніших подробиць, і ці жахливі спогади залишаться зі мною до кінця життя. Тоді я остаточно загубив зв‘язок з реальністю, який так довго і, в підсумку, марно намагався відновити опісля.

Я втратив не тільки себе, але й свій дім, своє минуле і надію на хоча би якесь майбутнє. Реальність, у якій я почав жити, стала для мене ілюзією, марою, страшним сном. Наче все моє життя перетворилося на фільм, і я просто спостерігав його збоку, не усвідомлюючи дійсності. Щось всередині мене померло, коли я почув перший вибух, і я досі не можу зрозуміти, що саме.

І ця ніч так і не закінчилася.

Я не помічаю сонця, змін пор року, людей, а натомість бачу лише непроглядну густу темряву і відчуваю цей слизький лютневий холод. Коло замкнулося, перед очима — суцільний туман, і я не можу знайти виходу з нього. Здається, уже немає сенсу щось шукати, якось намагатися, і вірити у найкраще, адже наприкінці життя всі твої досягнення анулюються, і за межею смерті вже не буде важливо: ким ти був, або що ти зробив. Найтемніша ніч чітко окреслила де є забуття, а де — буття. Мій час обмежений, і я про це знаю.

Я до кінця не усвідомлював тоді, що востаннє бачу матір. Її сірі заплакані очі, наче сяяли від сліз, а сама вона згасала від смутку та відчаю. Жага до життя покинула її ще тоді, коли помер батько. Після цього вона завжди нагадувала маленькому мені, що цей світ не настільки простий, наскільки я міг би уявити, і що у будь-який момент, її може не стати також, і ось тоді мені доведеться самостійно виживати тут. Іноді мені навіть здавалося, що вона передбачила та обдумала всі можливі розвитки подій, але тепер я розумів, що вона зовсім не очікувала війни. Та й ніхто не очікував. Наше життя дуже сильно змінилося у той день, але для мене це не значило нічого, а для неї — це був кінець.

— Ти маєш поїхати звідси, синку, —  постійно повторювала вона.

Покинути дім мати не могла хоча би через те, що вважала такий вчинок жестом неповаги до покійного чоловіка. Вона знала, як важко працював батько, аби облаштувати цю квартиру, створити тут комфорт і затишок, тому просто не могла залишити все це. Натомість запевняла, що моє життя ще попереду і мені, як нікому іншому, потрібно боротися за нього. «Чи справді це того вартує?», — подумав я, коли мати говорила мені ці слова. Проте вибору насправді не було і наступного дня, після цієї болісної розмови, я мав поїхати евакуаційним потягом у Вінницю, до своєї тітки.

Вночі, перед виїздом, я майже не спав. Хвилювання і страх повністю поглинули мої думки. Це дуже схоже на те, що відчувають маленькі діти у ніч перед важливою для них подією: вони чекають на неї та трішки бояться. Ось тільки я зовсім не чекав, а навпаки, не хотів прокидатися наступного дня. Я знав, що наступний день підступно підкрадається усе ближче й ближче до мене й тому безсонням намагався якомога дужче відстрочити його початок.

Мати не проводжала мене до вокзалу. Вона заздалегідь знала, що там буде багато людей і ми просто не зможемо нормально попрощатися, тому залишилася вдома. Тільки наостанок міцно обійняла мене і повторила, що так буде краще — наче намагалася переконати у цьому вже не мене, а себе. Я чув тремтіння у її голосі, і розумів, що він щомиті може перетворитися на плач, тому не відповідав нічого, аби не засмутити її ще дужче. Їй не потрібно знати, що у мене на душі, принаймні, не зараз.

Чомусь я до останнього думав, ніби усе, що відбувається тепер — це просто якась нісенітниця. Проте щойно я сів у таксі, то збагнув, що це моя реальність, у якій я живу, і тепер я по-справжньому сам на сам із собою та своїми проблемами. Це не на жарт мене налякало, але я не мав тоді часу на те, щоби якось аналізувати свої відчуття. У повітрі аж зашкалювало від напруги й це мене відволікало. Так, є набагато важливіші проблеми, про які зараз потрібно думати.

Я ще раз глянув на свій дім-коробку крізь вікно таксі, і у голові промайнула думка про те, що як би сильно я не ненавидів це місце, а все одно був прив’язаним до нього. Духовно, бо саме тут минуло моє дитинство та моя юність. Кожна річ у цій маленькій квартирці просякнута спогадами, а поганими чи хорошими — це вже не важливо. Зараз вже не важливо. Та й фізично, бо документи повністю підтверджують мою приналежність до цього місця.

— Вам куди? — запитав водій з ноткою гніву в голосі. Мабуть, його роздратувала моя замисленість.

— Вокзал, — байдуже, не відводячи погляду, відповів я.

Ми рушили. Тепер пейзажі у вікні швидко змінювалися, але при цьому, всі вони були мені знайомими. Людей охопила паніка, але місто, зі своїми занедбаними хрущовками, залишалось спокійним і непохитним. Воно наче промовляло до мене: «Світ навколо сходить з розуму, але мене це ніяк не стосується». Люди, як мурахи, скупчувалися поблизу входів у магазини, банкоматів та автоматів з водою, а на дорогах простяглися великі затори. Отож, на вулицях панували хаос і паніка.

Нарешті ми прибули до місця призначення. Я розплатився за таксі й вийшов, забравши свою маленьку сумку з найнеобхіднішими речами. Довкола мене лунало багато криків, метушні й розмов: добре, що у мене є прихований талант відключати мозок і сприймати будь-які зовнішні звуки, як білий шум. Тому, не зважаючи на все і всіх, я пішов у будівлю вокзалу.

Всередині було ще гірше. Сотні голосів спліталися у єдиний безладний репет. Здавалося, що я ходжу гігантським вуликом: тут люди сиділи на підлозі, стояли з великими валізами біля стін, спали. Усі вони такі різні — бідні та заможні, маленькі та дорослі, — були пов’язані між собою однією метою та бажанням — врятуватися звідси.

Я поглянув на розклад, щоби з’ясувати коли буде найближчий потяг у Вінницю. Через годину. 60 хвилин очікування. Що може трапитися впродовж них? Ніхто не знає.

Я вийшов на вулицю, бо хотів нарешті закурити. Майже повна пачка лежала у внутрішній кишені моєї куртки вже місяць. Я не курив увесь цей час, адже не хотів, щоб мати про це дізналась. Їй воно ні до чого, а мені спокійніше. Тим паче сильної залежності у мене немає, просто іноді бавлюся та й усе.

Перша затяжка вдарила в голову, а дим, наче пальцями, залоскотав легені. Дуже дивне і… приємне відчуття. Тіло трішки розслабилося, а мозок мовби відімкнувся. Я стояв і насолоджувався першою сигаретою за цей довгий місяць, і впродовж хвилин, що промайнули, не звертав уваги на події, які відбувалося навколо, лишень спостерігав за тим, як тонка стрічка диму танцює у холодному повітрі. Раптом… стоп! Пальці обпік гарячий попіл із жаром: а я і не помітив, що почав курити фільтр. Викинувши недопалок у смітник, я знову пішов у приміщення вокзалу. Залишок часу провів сидячи на підлозі. Поруч зі мною стояла молоденька мати з чотирирічним хлопчиком. На диво, вона пояснювала малому, чому вони терміново мають виїжджати з міста, не придумуючи різних безглуздих причин, аби відволікти дитину від цього жаху. Вона казала все, як є, не прикрашаючи реальність казковими вигадками:

— Почалася війна, синку. Чужі люди прийшли на нашу землю і стали робити дуже погані речі. Ми повернемося додому, але я не можу сказати коли саме.

Ось як воно зараз. Навіть маленьким дітям доводиться приймати страшні реалії. Вчора тобі читали казки на ніч, де добро завжди перемагає зло, а сьогодні це ж саме зло прийшло до тебе, і ти ніяк не можеш з ним впоратись, бо воно занадто велике для тебе, маленького, і здається, що навіть дорослі люди не можуть його подолати.

Незабаром я помітив, що люди почали збиратися біля виходу до колій, а це значило, що потяг прибуває. Я теж встав і підійшов ближче до натовпу, аби не проґавити можливості потрапити саме до безкоштовного вагона, яких було всього два. Купити квитки було майже неможливо через надзвичайно великий попит. Шанс, що я зможу поїхати саме цим поїздом, був невеликий і, якщо я на нього не встигну, то наступного поїзду в напрямку Вінниці доведеться чекати ще три години.

Шум з боку колій став гучнішим, і я побачив, що юрба ринула до поїзда. Я наче не йшов, а плив вслід за цією людською течією. Дуже швидко цей потік почав перетворюватись на щось схоже до ігор на виживання: люди штовхали один одного, лаялися, давили інших. Багато хто пропихався з великими й маленькими тваринами в клітках, проте тільки одиниці змогли пройти в потяг зі своїми «меншими братами», сховавши їх у куртки й сумки — інші ж, зі сльозами на очах, залишали улюбленців на пероні: хтось відчиняв клітки, аби тваринки змогли врятувати себе самі, а у когось просто не було можливості (або розуму) це зробити. Ось такий страшний зоопарк.

До вагонів першими, звісно ж, запускали жінок і дітей, але здоровенні чоловіки все одно пхалися у потяг й нахабно горланили: «Ми теж чіїто дєті!». І через страх, матусі зі своїми малюками пропускали цих гігантів, а затим лишень сподівались на те, що й для них знайдеться місце в цьому потязі порятунку. Літніх людей теж намагалися пропускати одними із перших, але досить скоро всім стало зрозуміло, що у цих перегонах правила не діють і перемагають тільки найсильніші та найспритніші.

Я також потрапив всередину. Вагон був переповнений настільки, що люди просто сиділи в проходах, а щоби дійти до туалету — потрібно було буквально йти по головах. Я стояв майже на самому початку, тому в цьому плані, мені пощастило (якщо так узагалі можна висловитися).

— Нам тут ще добре сидиться, бо там далі, в одному маленькому купе сидять по десятеро, а то й по дванадцятеро. І повір: їм там взагалі не солодко, — сказала жінка, яка сиділа поруч, помітивши мої здивовані очі.

Я нічого не відповів, бо навіть не знав як правильно реагувати на таке. Радіти чи ридати?

Зрештою, потяг рушив. Тихий стукіт коліс зливався з людськими голосами. Іноді було чутно дитячий плач.